— Був господар — і раптом бандит. Що? А от візьми і спитай мене: як ти, Карпе, дійшов до такого? їй Богу, не дам отвєта. Ви, Іване Григоровичу… найліпше зробите… От виведіть обох нас отуди… ге… під Дніпрову кручу і пустіть з водою. Собаці собача смерть. Понімаю. — Волох затягся димом і знову сплюнув.
— Хто ж тебе на таке навів? — питає понуро Іван. Волох уникає погляду.
— Ет! Хто?.. Ніхто!
— Не вірю! Така голова, як твоя, сама до такого не додумається, — перечить Іван. Усі слідкують за кожним порухом Волоха. Його товариш стоїть мовчки і понуро.
Волох затупцяв на місці. — Та воно… Як сказати по правді... Отой… Голобенко… Ничипорів зятьок… З Бучака…
— І ти його послухав? — презирливо питає Іван.
— То знаєте… Яке там послухав… Все, знаєте, слабода наробила. То був вам урядник, стражник, а тепер от, кажу вам, нічого. А в нього, каже, диви, скільки… А той усе носом крутить та легкого хліба шука. А я вас спрашую: де лежить легкий хліб? А Голобенко був п’ять годов у салдатах, а там йому красна власть до мозку вдарила. Всьо для нього ніпочом. Хазяйство не йде до голови, — а нащо, каже, Ленін і Троцький слабоду дав? І от він тобі в грабьож! Давольно, каже, навоювався за царя-кровопійця! Сукин, кажу вам, син! А до вас пішло все під п’яний лікоть… Я не хотів… Хтось там бляузнув, що у вас золото, — додав понуро Волох.
— А кого то ви там на варті лишили? — питає Іван.
— Як від’їхали, думаєте? — перепитує Волох.
— Еге ж.
— А кого це, Сергію? — звернувся Волох до свого мовчазного товариша. Той зрадів, що може звук подати. — Та того… Кузьменка.
— Якого це Кузьменка? — швидко запитав Іван.
— Ге! Не догадаєтесь. Ні, ні… Батько двадцять десятин має… Один синок… Ге!
— З Решіток? — дивується Іван.
— Еге ж! З Решіток! — каже поволі Волох.
— І як це сталося?
— Та кажу ж — під п’яний лікоть… Він же був вам на фронті три годи. Для нього, каже, вбити людину й вошу — одна стоїмость.
Іван підступив на крок. — Так знаєш, що? Йдіть ви обидва до всіх чортів, щоб я вас тут не бачив. І скажіть старому Кузьменкові, що його син лежить у нас на городі. Напоровся, скажеш, на кулю.
— Диви! — тупо й байдуже каже Волох.
— І мусиш нам помогти цапнути того самого Голобенка. Поняв?
Волох чухався за потилицею. — Поняв то воно поняв, а от…
Я… Не знаю, як сказати. Ні, Іване Григоровичу! Як не кажіть, а… що там довго думати! Воно нам тепер ніяково на світ дивитись, а начальства тепер ніякого, суду нема. Хто нас тепер осудить? Хіба Бог… Але хто тепер… Тепер… Тепер… Я проклятий! — виривається з Волоха глухий рев. — Ви мене вбийте! Як собаку!
— Йдіть собі до ста чортів! — буркнув Іван.
— Я проклятий! Я проклятий. Простіть мені — стогнав Волох. Іван підійшов до них, взяв обох за комір, вивів за поріг і жбурнув їх у темноту.
— Теж мені бандити! — проговорив він з серцем. — Дмитре! Викинь їх далі! — енергійно сказав Іван. — А ми з Мар’яною їдемо до церкви.
Всі заметушилися. Надворі помітно дніло. На сході небо замазалось подихом заграви. Водяний, Таня і їх товариші збираються від’їхати. Мар’яна в розпачі. — Невже це мусить бути?
— Мабуть, мусить, — каже Водяний. Прощання швидке й тяжке. До старого навіть не заходили, Таня й Мар’яна не втримались від сліз. Василько вчепився до Тані і не випускає її. Коні готові. І ось на тлі світанку — чотири зариси вершників. Андрій біжить побіч Таниного коня аж на луг. — Прощай! — каже Таня, торкає здухвини коня закаблуками і пускається вчвал навздогін за своїми.
Андрій деякий час стоїть на місці, погляд його летить у світання, серце повне, думи клубами обертаються в голові. Як навкруги порожньо! Вертаючись, у воротях зустрів Івана й Мар’яну, що виїхали чвалом на возі в напрямку Ліпляви. Андрій поволі ступає в напрямку ґанку, і йому здається, що в цій ночі він чує сильну музику, щось із Ваґнера. Сильні, урочисті, що, здається, виходять із нутра землі, звуки. Він зупиняється біля фіртки, права рука тримається за стовпчик огорожі, ліва підноситься до чола і натрапляє на болюче місце на лівій щоці. Це приводить його до свідомості. Це нерви, думає він. Це нерви. Я втомлений. Ми всі втомлені. Свято. Революція. Планета висить криваво. Все падає в безодню… В саду починали обережно свистати пташки, з лугу тягнуло свіжістю.
Потім Андрій пішов до батька. Старому значно покращало, він намагається встати.
— Боже, — каже він, — який гріх!
Він був змушений у таку ніч лишитися в постелі. Який гріх, який гріх!
Андрій заспокоює батька.
— Нема, тату, в цьому гріха.
— Кажеш — нема? — перепитує старий. — Є! Все, що діється з нами, послане нам від Бога. А тут… Щось ми завинили. Ми цього, сину, не знаємо, ми не можемо знати. Але щось ми робили не так.
Андрій дивився на батька, не перечив йому, посидів біля нього, перечитав йому кілька глав з "діяній" і вийшов.
А як сходило сонце, Іван з Мар’яною входили до свого дому з кошами свяченого.
— Христос воскрес, Христос воскрес, Христос воскрес! — христосувалися з батьком, з Омелянчихою, з Васильком, з Андрієм, з усіма хлопцями, з Горпиною, що саме прийшла, щоб допомогти робити порядки. У кімнатах уже все на місці. Поволі зводився зі свого ложа старий. На столі палали свічі. Сонце зійшло, прорвалось через мереживо дерев і обливало сяйвом лутку вікна їдальні. Всі урочисто, повільно, як велить звичай, сідали за стіл. Старий розкраяв свячене яйце на частинки. Кожний простягнув руку за своєю частиною, і всі розговлялися. Христос воскрес — чулося звідусіль, їли паску, їли, що було, Андрій налив по чарці. Випили за відсутніх, за вершників минулої ночі. Велика втома позначує кожне обличчя, і все-таки ніхто не відважиться першим розірвати коло і відійти.
Довго сиділи в упоєнні й півдрімоті, насолоджуючись спокоєм. Сонце прямим променем уже заливало простір перед широким вікном їдальні. Помітно відлітали враження минулої ночі. Життя знов, мов завмерла на хвилину жила, заповнялося соками добра. Все навкруги пульсувало. Іван з Андрієм забрались у філософію, чи, краще, в метафізику. Старий деякий час слухає їх мову, нічого не розуміє, встає і повільно відходить до своєї комірки. Іван збирається зробити те саме, але Андрій саме в ударі. Його уява горить.
— Як, — казав він, — могло, скажімо, постати життя без втручання вищої сили? Я ось недавно натрапив на кілька цікавих обчислень. На око, розуміється, життя складається з матерії. Але як постала сама матерія? Візьмімо білок. Молекула його складається з трьох тисяч атомів вуголю, водню, кисню, азоту, заліза, сірки й міді. Кажуть, що її постання відбулося шляхом тасування атомів, але один фізик спробував вирахувати, скільки на це потрібно часу… Уяви, він дійшов до таких вислідів: якби простір всесвіту збільшити в секстильйон секстильйонів разів, то "щасливого збігу обставин" для підтасування однієї молекули білка треба було б чекати десять з двісті сорок трьома нулями довше від гаданого віку нашої земної кулі… Це молекула. А що скажемо про клітину? Про її функції творення життя? І матеріалістові найлегше сказати, що, мовляв, нема ніякої вищої сили. Припустімо. Можливо. На землі діється безліч вчинків, що ніяк не підходять під поняття дозволеного волею розумного, однак…
— Я зовсім тобі не перечу, — перебиває його Іван. — Це ясно. Що мені твої секстильйони! Я тільки іноді, грішна людина, думаю, чи направду наша вища сила хоч трошки цікавиться такого роду подробицями, як скажімо… ну… наші щоденні турботи, включно, скажімо… з тим, що ми видумали собі навіть певний ритуал апеляції до тієї вищої сили. Вживаємо певних слів — так, ніби вони, ті слова, можуть нам помогти. Потім робимо підлоти, потім каємося, потім божимося, що ми хочемо добра… А вкінці, заплутавшись, самі вже собі брешемо, що ті наші підлоти робляться в ім’я добра. І це якраз захитує нашу віру в добро. Адже ти не заперечиш: всі ті підлоти, що ми бачимо на землі, робляться ким? Людьми, що хочуть робити добре. Тоді на чорта всі ті чесноти, коли нема виходу з мізерії. Таж Ленін, вбиваючи мільйони людей, переконаний, що він діє правильно, бо тим переслідує вищу мету.
— Бо він переконаний, що вбивав поганих людей. Ворогів, — каже Андрій.
— Мільйони нещасть тепер, щоб досягнути мільйонів щасть колись. Бідна, трагічно глупа людинка. Паршива комашка. Мікроб. Що ми, дурні, знаємо про те, чого бажатиме собі людина за півстоліття після нас?
— Ідіотство, мій милий, також вкладається в синтезу життя, — каже на це Андрій.
— Але прикро, що люди такі до… до трагічного обмежені… Особливо ті, що думають. Найбільша мудрість ще лежить у самій природі, бо там бодай нема того комічного, що змушує нас страждати від власної глупоти.
— Так, видно, треба, — каже Андрій.
— Тоді нема чого нарікати. Треба? Добре! Тоді терпи! Мовчи! Не мекай! Тішся з того, що собі створиш. Мене найбільше сердить у всіх тих ідіотських революціонерах, що вони ніколи ніде не створили нічого кращого за шибеницю або кулю в лоб. Для блага людства… Ха-ха-ха!.. А мільйони дурнів вірять… замість…
— Гордіїв вузол, брате… Виходить, немає замість…
— О, є! Є! Вже Христос про це казав: не мудрствуй лукаво! При добрій волі, брате, можна рішити всі питання, що виникають у голові людини. Єдиного, чого ми не маємо досить, це доброї волі..
До розмови нарешті вмішалася Мар’яна:
— Чи ви, мої панове, не думаєте сьогодні відпочити?
— Так, думаємо! Мар’яночко! Йдемо! — весело сказав Іван і швидко встав. — А ти, філософе, також іди. До нас ось-ось прибудуть із Канева.
Андрій ліниво звівся, потягнувся і позіхнув.
— Так-так! — вирвалось у нього. Похитуючись, він поплівся до себе.
(Продовження на наступній сторінці)