Іван та Мар’яна також відійшли. Вони були останніми, що залишили їдальню. Коли вони зостались самі, Мар’яна підійшла до Івана, мовчки обняла його, тепло поцілувала його в уста і проговорила:
— Христос воскрес, Іване.
Іван дивується. — Воістину воскрес, — каже він і дивиться на дружину здивованими очима.
— Але я, Іване, така недобра, така дуже недобра. Мені за себе соромно, — тихим голосом проговорила вона. Іван посміхнувся.
— Всі, Мар’яно, того… Нема перед ким сповідатися. Мар’яні в цей момент видавалось, що "він усе знає", як це вже не раз їй здавалося. Він мовчить. Він терпить. Він добрий. Він сильний. На очах Мар’яни появилися сльози. Іван повернувся, підійшов до своєї улюбленої канапи і блаженно розтягнувся навзнак.
В цей час на дворі загавкав Кудлай. О! Хто там? Мар’яна швидко стерла сльозу. Може, з Канева? До дверей постукали.
— Хто? — питає Іван.
— Приїхав, чуєте, отой… Хоче вас бачити, — чути з-за дверей голос Омелянчихи.
— Ааа, — невдоволено бурчить Іван. Напевно, Кузьменко, подумав він. Це саме подумала і Мар’яна.
— О! Вийди до нього, Іване…
Іван незадоволено встав. На кухні біля порога, з батогом у кулаці, похнюпившись, з червоними очима стояв старий Кузьменко. Волосся його сиве аж біле, стрижене під гребінку, одягнутий він у свитку сивого доморобного сукна. Побачивши Івана, він здригнувся, несміло зробив назустріч два кроки і зупинився.
— Христос воскрес! Христос воскрес! Христос воскрес! — проговорив старий. Голос його тремтить. Іван підступив до нього і тричі з ним поцілувався. Старий ледве додибав до столу, впав на лавицю, обперся ліктями об стіл, і з його грудей вихопилось тяжке ридання.
— О, Боже! О, Боже! — виривалось у нього через плач. — Простіть мені… Простіть мені… Як можете — простіть мені, — благав він, ридаючи.
З передпокою вийшли Андрій з Мар’яною, але Іван дав знак, щоб вони вийшли. Сам деякий час постояв над старим і, коли той дещо заспокоївся, звичайним, спокійним голосом сказав: — Не маємо вам, дядьку Матвію, чого прощати. Простіть ви нам…
— Бачите, як Бог милосердний скарав мене за якісь гріхи на старості літ, — казав старий крізь сльози. — І за що? І за що? — і він плакав далі, а потім, ніби на виправдання, казав: — Я вже, знаєте, слабий. Як не кажіть, а восьмий десяток живу. І от тобі дожився. Скажіть вашому татові… Не маю відваги до них тепер підійти… хоч були товаришами… Скажіть їм, що я… що я… що я їх прошу — хай дарують вони моєму бідному синові.. Як не заради мене, то заради Христа… Що за нас усіх пішов на муки… Бідна моя дитина! Бідна моя дитина! Простіть йому! Він уже досить покараний. А все, кажу, моя вина, бо я… бо я… — старий не міг далі говорити, уста його тремтіли, сльози сипались по його білій бороді.
— Бог простить, дядьку Матвію! — казав Іван.
— А ми вже йому простили. Зайдіть ось до нас на хвилину.
— О! Де там!.. Не можу, голубе! Не маю на таке сили. І тата вашого не смію бачити. Мушу їхати… Там моя стара… Як подумаю… — і старий знов зайшовся плачем. Він повернувся до дверей, рухи його були слабі й повільні, ішов похитуючись. Іван взяв старого під руку, вивів його на подвір’я, де стояла підвода. На возі сидів молодий парубок. Іван тільки вказав, де лежить труп, і вернувся до хати.
VII
Хутір залитий міцним, гострим сонцем. Тепломір показує плюс вісімнадцять. Навкруги, скільки бачить око, велика зелено-синя, пронизана святом тиша. Величезними жовтими плямами горить луг. Чорногузи вийшли на свої лови, а двоє з них і цього року владно зайняли своє місце на задній клуні. З усіх чотирьох боків світу долітають звуки дзвонів.
Старий Кудлай нарешті позбувся всіх тих численних непрошених гостей. Він ще довго вагався, чи має право йти на відпочинок до своєї буди під повіткою, але все-таки рішився. Повільно дійшов до місця відпочинку, ще кілька разів гавкнув і поклався. Сонце впирається в буду, перші мухи вже розпочали свою роботу, але Кудлай не зважає. Він смертельно втомлений…
Минула ніч для Кудлая була винятково турботною. Вже звечора він почував себе негаразд. Кілька днів перед тим його вже мучили погані передчуття. Він не раз помічав здалека на лугу або на узгір’ї поля, особливо коли темніло, чужі постаті. Це неприємно вражало Кудлая, але коли він надто настирливо брехав, виходила зі своїм славетним деркачем Омелянчиха і сварилась: — А щоб тобі вже коли заціпило!
Кудлай на деякий час замовкав, бо вичував настрій Омелянчихи і бачив в її руках знайомий деркач, але як тільки Омелянчиха зникала у дверях сіней, він негайно розпочинав своє далі. Він бігав, гавкав поза клунями, за пасікою, на полі, на лугу. Не було, здається, на хуторі місця, щоб він там по десять разів на день не побував.
А коли через гору від Гісина найшло в сад і двір повно чужих неприємних людей, Кудлай накинувся на них з усією йому властивою щирістю, проте був змушений дуже швидко тікати. Ті люди мали з собою киї, яких Кудлай значно більше боявся, ніж деркача Омелянчихи. Йому було соромно тікати, але іншого виходу не було. Здалека він не залишав тих гостей у спокої. Він сердився, скільки міг, і все це голосно висловлював.
Але тим часом він пережив також шматок великого і несподіваного щастя. По часі звідкілясь появилась його улюблена Таня, якої він так давно не бачив і за якою стільки тужив. Почувши уже здалека знайомий запах, він, як стій, кинувся назустріч, викинув з серця все зло і, забувши про свій поважний вік, мов мале щеня, заметушився від напливу щастя. Це ж він був той перший, що зсадив Таню з коня, що з таким поривом кинувся їй на шию і так шалено та ображено скаржився перед нею.
Було мало часу. Таня і всі, що прибули з нею, кудись квапились. Там, за кутом, вештались ще чужі люди, розітнувся неприємний звук, було стільки хвилювання. Кудлай вичував, що діється щось погане…
Але тепер усе, здається, минулося, добрий Кудлай відчув полегшу і, коли б не ті прокляті мухи, він би, можливо, хоч трохи задрімав, на що за ніч хвилювання та праці, напевно, заслужив.
Години женуть години. Тінь з-перед будинку перенеслася на клумби перед вікнами Таниної кімнати. Василько вже виспався, одягнувся і напхав кишені червоними, синіми та зеленими крашанками. Він має намір чкурнути до Канева, де на нього, напевно, чекають товариші. Саме в цей час на подвір’я в’їхала стара, брудна бричка діда Микити і зупинилася перед колодязем. — Пррр! — голосно зупинив Микита свої "нові" коні — оте "чортове шпаргалля", якого він не міг терпіти.
— Але ліпшого тепер не варто держати, — казав Микита сусідам. Микита статечно, як велить старий звичай, одягнутий в чорну чемеру, підперезаний шерстяним червоним поясом. І шапка у нього, як слід, смушкова, і міцні чоботи щедро, як на ці часи, намазані добрим дьогтем. З ним, як звичайно, приїхала Наталка — метка, весела й червонолиця, в корсеті і плахті, "бой-дівка", як каже Микита. Вона ледве двигає перед собою коша, і чого там нема, бо Микита, почувши про нещастя, звелів одразу запрягати і їхати, щоб там, борони Боже, чого не сталося, а при тому, либонь, не треба за свято забувати. І як тільки в’їхали, Микита відразу вдався до Григора.
— Христос воскрес! — Воістину воскрес! — цілувалися вони тричі. — А що я, куме, чую? Як то воно було? Зустрів ото біля церкви Івана, питаю, де батько, а він мені, диви, торочить, що щось, каже, застудились і постогнують, а в селі тільки й розмов, що про вашу напасть. Як то воно було?
— Е! — махнув рукою Григор. — Не варто й згадувати.
— А що ж торочать — двадцять чоловіка, вас ніби пов’язали — большевики, чи яка інша лиха година, тепер того, прости, Господи, паскудства розвелося, що й не ступиш без нього. А чи то правда, що старий Кузьменко втратив сина?
— Кузьменко? Сина? Вперше чую.
— А там говорять, а там тобі мелють… сказано — язик без костей.
— Воно трохи було, — каже поволі Григор. — Ото, як тільки почало смеркати, ми всі візьми тай зберися в їдальні галай-балай розводити. Надворі навіть не було ще дуже темно; ми звикли трохи пильнуватися, але в такий час кому могло прийти до голови, що якась нечиста сила вже на тебе наміряється… І прийшло щось їх там — не тямлю вже, скільки їх там було — ми трохи боронилися, ну, і вони втікли. А з Кузьменком… Ні. Нічого про це не чув. Хіба мої хлопці чогось мені не сказали.
— Отаке, — з полегшею казав Микита. — Я вже почав тривожитись. Що, думаю, в такий час чоловікові може не трапитись. Таже світ гниє на очах.
Микита вийшов від Григора спокійнішим, з усіма бурхливо христосувався і нараз вийняв, і поставив на столі в їдальні пляшку горілки. Наталка відразу знайшла Мар’яну, міцно обцілувалась з усіма. — Андрію! Що там твої зуби? Ще на місці? — питала Андрія, а очі її сміються.
— Та ось бачиш, — сміявся також Андрій.
— Нічого, братику, до сватьби заживе.
— Коли буде твоя сватьба?
— Мій жених ще на припічку кашу їсть та попід столом пішки ходить.
— Но, но, но! Кокетуєш. Як там вечорниці?
— Та не пускають батько, а кортить страшенно! А от ти б, Андрію, попустив би зо свого панства та коли прийшов до нас. Положили б з дівкою, що спекла б. Ничипорову Христину знаєш? А все згадує тебе, каже, десь там разом телята пасли. Морозівського, кажу, кортить? А що б ти, каже, думала. Поб’ємось? — і Наталка вийняла крашанку. — Христос воскрес! Бий!
Андрій вийняв свою крашанку. — Воістину воскрес! — і цокнув Наталчину.
— Моя, — каже вдоволено Наталка і бере битку.
— Ну от, ну от! І все в порядку, — гомонів в їдальні Микита.
— Ну, й дурні ж ми, знаєте… Таке вже, чуєте, безтолкове, що хоч сядь та й плач. А тепер, поки приїдуть ваші високі гості, махнемо по-нашому, по-давньому! Іване! Куме! Та кличте всіх.
— Та йду вже, йду, — каже Григор, що входить боком до їдальні.
(Продовження на наступній сторінці)