Ніколи перед тим не доводилось Іванові бувати у знаному міському будинку графа Демідова. Невеликий, сірий, бароковий палацик з просторою верандою, з двома гранітовими левами на її краях, з широкими і довгими гранітовими сходами аж до вулиці, з невеликим парком із лип та акацій і з розлогим, здається, безмежним виглядом на Дніпро, що, оповитий жовто-білими та зеленими рамами, блискучим клином врізується в цей шмат гори.
Вхід до палацика — знизу, сходами, від Дворянської, в’їзд — згори з парку. Іван йде знизу. Йде сам. Мар’яні казав лишитися. Підіймається сходина за сходиною, і йому спадає на думку кілька спогадів з минулого. Коли ще він молодою людиною проходив побіля цих сходів, вони вражали його таємничою неприступністю. Йому інколи здавалося, що в тому сірому будинку ніхто не живе, що там витають хіба музи чи боги, яких не сміють бачити живі очі людей.
Тепер його кличуть сюди, і він йде. Зустрічає обідраних і нечистих людей з загорілими незграбними обличчями, що несуть зброю, зустрічає жінок, що чогось плачуть, сам зупиняється на першій площині сходів, кидає мигцем погляд на Дніпро, заспокоює цим себе та йде далі.
На верхній площинці, чи, краще, на широкій веранді, біля тих левів перед входом, біля двох ліхтарів на бронзових підставках стояв китаєць з широкою, ніби з жовтої шкіри, головою, в якій стирчав сплющений носик та двоє вугляно-чорних очей у вузьких прорізах. Він мав на пасі вичовгану рушницю і надзвичайно стоптані, широкі й нечищені чоботи з низькими халявами.
Іван показав йому свою "повєстку". Китаєць пропустив. Іван увійшов до дверей з тяжкими бронзовими клямками, за якими стояв дежурний у шкіряній кепці. Тут вештаються різні люди, деякі з них сидять на приставлених стільцях, чути запах цвілих речей.
Івана пропускають далі. В малих кімнатах — тяжкі, дубові меблі, стіни оббиті полинялим, малинової барви шовком; картина у масивних рамах, старі гобелени і великі вази доповнюють оздоблення. Іван все сприймає мигцем, ніби у сні. Бачить ці речі реальним зором, але в околишнім є багато і нереального, і, коли б не ці, все-таки живі люди, він би, можливо, не повірив, що це тут, на землі, і в самому його Каневі. Ось вивели людину, в якої зв’язані ззаду дротом руки. Двоє китайців з рушницями провадять ту людину. На обличчі її нічого, крім жагучої люті. Що це за така людина і чого від неї тут, у цьому палаці, добиваються?
Івана скоро покликали. Це недалеко, до сусідньої вузької кімнати з широким письмовим столом з різьбленого дуба. За столом сидів расовий брюнет з чіткими, гострими рисами обличчя. Ніс великий, горбатий, уста широкі і соковиті, очі чорні і гострі. — Здраствуйтє! — сказав відразу брюнет. — Ваша фамілія? — мова його виразна, чітка, з акцентом. Іван не має часу на надуму.
— Мороз, — каже він сухо і коротко.
— Ах, да… Ето ви! Садітесь. Куріте, — сказав брюнет, у нього — зіпсуті, шоколадової барви зуби. Перед ним — розгорнутий зшиток, на пальці — золотий перстень, в руці — перо.
— Ваше ім’я? — бистро питає брюнет.
— Іван.
— Атєц?
— Грігорій.
— Год рождєнія?
— 1879.
— Мєсяц.
— Іюль. Сємнадцатово чісла.
— Ґдє.
— Хутор Морозовка.
— На вас сдєлан нальот. Расскажітє. Садітесь і куріте.
Іван повільно сів до м’якого, глибокого фотеля, протягнув руку за цигаркою і почав говорити. Говорив просто, коротко і байдуже.
— І ето всьо? — муркнув брюнет.
— Кажеться, всьо, — каже спокійно Іван.
— Мда… мда… Для нас ето очєнь мало. Ми далжни знать ґараздо больше. Ви, ґражданін Мароз, нічєво нам нє сказалі. Ви умалчіваєтє важниє факти. У вас, напрімер, била земельная камісія.
— Била.
— І что же.
— Пака нічєво.
— Нічєво. Пака, гаварітє, нічєво. Да. Ну, вот… А скажіте, пажалуйста, ізвєстно лі вам, что нікто із нєваєнних нє імєєт права держать у сєбя аружіє.
— Нєт. Нєізвєстно, — каже байдуже Іван.
Брюнет хвилинку міряє його поглядом, потім раптово, без переходу, міняє тему.
— А яка велика ваша родина?
— Досить велика.
— Скільки душ?
— Всіх — чи тих, що дома?
— Всіх.
— Шістнадцять душ.
— Всі вони дома?
— Ні. Я вже сказав.
— Скільки маєте братів?
— Трьох.
— Сестер?
— Одна.
— Де ваші брати? Найстарший.
— Найстарший у Сибірі.
— Як називається?
— Сопрон.
— Чим займається?
— Машиніст.
— Адреса?
— В даний момент не пам’ятаю.
— Другий брат? Називається? Адрес?
— Петро. В Києві. Бібіковськнй бульвар, 21.
— Професія?
— Художник. Професор художнього інституту.
— Третій брат? — Це я.
— Чим займаєтесь?
— Хліборобством.
— Самі працюєте?
— Сам.
— Користаєтесь найманою працею?
— Користаюсь.
— Четвертий брат?
— Андрій. Учень гімназії.
— Сестра?
— Сестра живе в Києві. Татяна. У брата.
Маленька перерва. Брюнет постукав об край стола. На чолі появилась, але відразу зникла невелика зморшка.
— Ви були в армії? — спитав він, змінивши тон так, ніби це все для нього не дуже важливе і питає він лише між іншим.
— Так, — каже Іван, хоча видається, що він думає про щось інше.
— Офіцер?
— Капітан артилерії.
— В якій частині перебували останнім часом?
— Останнім… не можна так сказати, я перебував у німецькім полоні.
— Мгу… Да… — брюнет стукає далі ручкою, уста його стискаються, він кидає погляд на Івана. — Мене цікавить… Розуміється, ви не зобов’язані казати правду… Ваші політичні переконання?
Іван посміхнувся.
— Політикою ніколи не цікавився. Я душею й професією хлібороб.
— Так! Зрозуміло. Але ви за новий чи за старий лад? — підкресленим тоном сказав брюнет і гостро глянув на Івана. — Маю на увазі державний лад… і соціальний, — додав він по хвилині.
Іван вичув настирливість у тоні, жагучу пристрасть у душі тієї людини.
— Це для мене несподіване питання, — сказав Іван спокійно, — і я вагаюсь сказати правду. Для вас моя правда буде неприйнятною, бо вона не має ніяких зовнішньо разючих форм. Старий наш державний лад вдовольняв мене настільки, наскільки я ним по суті не цікавився. Я жив і діяв у своєму просторі, був зайнятий своїми намірами, мав свої ідеали. До мене державний лад не втручався, і я був йому за це вдячний. Нового ладу я зовсім ще не знаю. Вперше на своєму житті розмовляю ось з представником цього ладу… І що можу вам сказати? Хочете від мене щирості? Вона вам, по суті, непотрібна, бо, вичуваю, — ви не знаєте з нею компромісів. Чи скажу вам правду, чи неправду, суть справи лишається та сама. Але щоб між нами не було непорозуміння на майбутнє, скажу: я особисто вважаю кожний державний лад законним для себе, навіть коли б я не поділяв його ідейно. Я не революціонер. Я громадянин.
— Зрозуміло! — коротко й рішуче проговорив брюнет, і в очах його мигнув огник ясності. — Що ж торкається вашої справи — поведемо слідство. На кого маєте підозріння?
— Не маю повних доказів і хотів би втриматись від відповіді.
— У нас неможливо втриматись від відповіді.
— В такому разі питайте інших.
— Ми питаємо вас, — залізним тоном сказав брюнет, наголошуючи останнє слово. В Івана заграли під шкірою щелепи. — Це були свої, — м’яко сказав він і прикусив нижню губу.
— Їх прізвища і звідки вони?
— Наскільки можу пам’ятати, очолював банду Голобенко. Імені його не пам’ятаю. Походить він з Бучака.
Починається боротьба. Борються люди двох різних рас, вдачі і заложень. Брюнет лишається при своєму агресивному, залізному тоні, Іван тримається своєї м’якості. Брюнет наглить, не дає часу для надуми, влазить у всі (і то найменші) щілини, Іван затримує спокій, не квапиться і говорить загально. І, нарешті, несподіваний запит: — Мені цікаво: ваша сестра в той час була дома?
— Ні! — без надуми, несподівано рішуче промовив Іван і навіть випростався.
— Помилка! Треба було сказати — була. Ну, вже пропало, — різко сказав брюнет і кинув на Івана кілька бистрих поглядів.
Іван замовк, але сидів далі непорушно. Сутінок кабінету приховував його ледве помітну блідість. Він курив, і це йому також помагало.
— Ну, нічого, — по короткій перерві сказав брюнет, здається, обнизивши тон. — Ви ще у нас не були? — і при тому постукав ручкою об край стола.
Іван зрозумів питання. — Вже був.
— Коли? Ах, так… З першого дня. То ще були не ми. З нами буде трудніше.
Іван мовчав.
— Так, так… З нами буде трудно, — сказав він повільно, розтягаючи слова. — Тому трудно, бо ми вас знаємо. Бачу — ви людина інтелігентна, і даремно ви ховаєтесь за ваше невинне хліборобство. І в теорії, і в практиці ми вас бачимо і знаємо.
— Для мене ваші слова незрозумілі, — тим самим тоном казав Іван.
— Зрозумієте. Ви, як сказано, голова мудра.
— Тільки не в цей ось момент. Я, наприклад, зовсім не знаю, чому я, по чотирьох роках відсутності в домі, зовсім для мене несподівано, з порядного громадянина попадаю в роль якогось підсудного злочинця, не почуваючи за собою ніякої фактичної вини.
— Ви, очевидно, вірите в Бога. Зверніться з цим запитом до нього.
— Перш за все звертаюсь до свого власного сумління. Хочу вичути свій злочин. Хочу його бачити і знати.
— Будете знати його, — сухо сказав брюнет. — Революція вам підкаже.
— Я не створений розуміти її мову. Так, як скажімо, риба не створена їздити верхи.
— Ваша хиба. Попадете під її ноги, а вона не знає милосердя.
(Продовження на наступній сторінці)