Що значила орла,
Імперії Росії, як тирана,
Що завжди дикою була.
— Їй до лиця би підійшла
Голодного шакала морда.
На ці думки Карпо всміхнувся,
На прапор ще раз повернувся
І далі йшов по скривдженій землі.
Ліси старі навкруг лежали,
Їх колом обступали
Вязкі топнисті болота.
Траншея в нього була не проста,
Маскована дернистою травою,
А стіни скріплені лозою,
На стільки був сипучий цей пісок.
Всю ніч і день ішли дощі,
Осіння була прохолода,
Військові мокли як хлющі,
Не знали вже чи з'явиться нагода
Хоч душу обігріти,
Чекаючи, продовжували всі сидіти,
Бо кожний знав,
Що наступ "ворог" вже почав
І буде тут з години на годину.
Команда дана була всім
Ні на хвилину
Не покидати місць,
Де всі займали оборону.
Карпо переступав з ноги на ногу
І боляче терпів цю прохолоду,
Яка крізь нього проникала,
Але ще більше не терпів вологу,
Що тіло все собою огортала.
У кілька раз шинель важкою стала,
Обмотки враз
Холодною гадюкою всі ноги звили,
І ці малі краплиночки дощу
Всю міць військову розтопили.
Обнявши трилінійку,
Вдивлявся він у присмерки лісів
Крізь пасма цих дощів,
Що землю заливали.
В його уяві вже неслись
Подільські села з гарними хатами,
Потужні чорноземи
З житніми ланами,
Над ними хмарка пухом пронеслась,
Упав десь перепел у жито,
Яке морською хвилею пливло,
Воно заквітчене було
У колір диких маків.
Приклавши руку до чола,
Дивилася у степ Калина,
Вона ж немов билиночка була
І все його
Легеньким помахом руки манила.
І вовком враз його душа завила,
А на очах блищала вже сльоза.
Що робить там його сім'я,
Живе там як без нього?
І прошептав Калинине ім'я,
Шукаючи спасіння свого.
Рукою він відвів багнет
І кинув трилінійку по під ноги.
Пройшовши ці дороги,
Чому він зараз тут?
І в кого він збирається стріляти?
Лише для того не повинен він орати
І свою землю засівати,
Дітей, кохану залишати
І захищати тут своє ярмо,
Довічним щоб воно було
Для всіх підкорених народів?!
Заради цього кинув він сім'ю,
Прийшов у Білорусію святу
Її у крові поливати?!
А не прийшов щоб захищати
На поклик гордого народу,
Що в боротьбі шукає перемогу,
А разом з білорусами гниє
На цій украденій землі,
Де все імперія приймає за своє,
А діти їх малі
Удома з голоду вмирають.
Не дивлячись на те,
Вони тут захищають
Злодійські наміри великі
І ці закони дикі,
Щоб дальше всім ходити у ярмі.
Карпо наслухався вже тут
Про той великий гурт,
Що Ленін лиш тепер зібрав,
Більшовиками їх назвав,
Бо він давно чекав на пору цю,
Коли імперію усю
Почне розвал крушити,
Тоді вже Ленін зможе захопити
Це хитке кермо
І вже по новому воно закрутить
Й розпаду і розвалу не допустить,
А навпаки, ще доведе,
Що тільки те,
Що створено в Росії
Єдиний вірний шлях і всі надії
У цьому всі народи запозичать,
Панів, попів всіх знищать,
Бо шляху іншого нема.
Росія прикладом сама
Спроможна всім народам світу
Таку проводити освіту
І повести у рай
Земного щастя і багатства.
І хитрість ця Росію збереже
І всі народи приведе
Її у жертву.
В розмовах тих Карпо все відчував,
Що він на жаль не мав
Достатньої освіти,
Бо України не всі діти
Могли за партою сидіти в школі,
А босі й голі
Повинні були працювати,
Щоб сім'ям виживати.
Та й в школі не добра учили,
А лише царя хвалили,
І Бога все молили,
Щоб імператори щасливо жили.
На цих думках Карпо здригнувся,
Бо по траншеї вже почувся
Шум офіцерського плаща
І кроків гул.
Ще мить і він побачив що це був
Сєргєєв, їх поручник з роти.
Карпо вже струнко став навпроти,
Але поручник помахав,
Мовляв, не треба,
Промовивши, що є така потреба
Покликати сюди
Кількох солдат із роти,
Що тут сусідньою була.
Наказ Карпо цей виконав сповна
І знов стояв, де мав стояти,
А поряд з ним почав збирати
Поручник всіх простих солдат,
Щоб прочитати їм "Іскру".
І блудну ту мету
Що-дня нав'язував Карпові.
А з ним і Вдовін, капітан,
Що теж перебував у змові.
В своїй розмові
Весь час казав Карпові,
Щоб той до дому йшов
І там знайшов
Соц-демократів своїх,
Де нове військо вже формують
І швидко побудують
Соціалізм на Україні,
І що у Києві вже є
Готовий до роботи уряд в "тіні"
— Грушевський, Винниченко і Петлюра,
Що то не авантюра,
А вже сформована структура.
Ці прізвища той капітан
Так часто повторяв,
Що їх Карпо вже добре знав
І що вони, як Ленін у Росії
Заберуть владу тут на Україні,
А потім і по всьому світі
Революцію почнуть,
Коли таких людей і там знайдуть.
Тоді для всіх настане така доля
Коли і щастя буде і достаток й воля,
Але щоб швидше повалити ката,
Карпо повинен кинути цей фронт,
Підняти всіх, сусіда, друга, брата,
І в військо українське всім вступити,
Щоб разом бити
Усіх попів й панів.
ЧАСТИНА П'ЯТА
Четвертий рік
Карпо не був у дома,
Він солодко ступав
По рідній і святій землі
І господа благав,
Що вже послав хвилини ті,
В які він бачить рідну землю,
Вдихає поля широчінь
І серцем чує глибочінь
Святої рідної землі.
На скільки дорога вона,
Лише в розлуці пізнаєш сповна,
Тоді свідомістю сприймаєш,
Без неї і життя не маєш,
Живеш тільки тоді,
Коли по ній ступаєш.
Карпо спустився на коліна,
Душа у нього мліла,
Руками притулився до землі.
Як діти гладять ще малі,
Так він погладив по траві,
А потім приложив свої долоні
На сиві скроні
І це тепло землі до серця відчував.
Чим дальше йшов,
Тим крок твердішим все ставав,
А під ногами вже блищав
Мороз іскристої роси
— Грудневі дні пішли
Сімнадцятого року.
Багато днів блукав він по дорогах,
В думках до свого йшов порогу,
В старих вагонах прозябав,
І дощ, і вітер зустрічав
Його посеред поля,
Сьогодні ж досвіта щаслива доля,
Його до дому вже вела.
На своїй станції у Волочиську він зійшов
І не чекаючи світанку,
У темряві він кваплячись пішов.
На пагорбі стояв Карпо,
В долині озеро й село
Огорнуте в ранковій прохолоді,
Лиш чувся гуркіт на цегляному заводі,
Та із броварні дзвін фляшок
Розносився кругом.
Болоня все покрилося туманом,
І там, в долині яром
Немов би ковдрою укрилась,
Спокійна Тарнорудка,
Що поміж верби зачепилась
І спала ще у своїх берегах.
В селі, в окремих коминах
Клубочився густий ранковий дим
І разом з ним
Село почало просипатись.
Карпо ліворуч глянув,
Де в смутку цвинтар їх стояв
І тут згадав,
Як він на фронті зустрічав
Далекого сусіда свого,
Стійкого і сміливого такого,
Який тоді йому сказав,
Що батько років два як вмер
У муках й голоді він жив,
А потім тиф його скосив
І через рік за ним
Померла мати.
Чи то від туги, чи від мук
Пішла небога спочивати,
Весь вік привикла працювати,
Не покладати в праці непосильній рук.
Ступаючи по мерзлій вже траві
Він повернув на цвинтар,
Де появилися ряди нові.
Карпо ввійшов якраз туди,
Де поруч тут разом були
Могили двох батьків.
На протязі прожитих всіх років
Жили собі в любові,
Вони і тут разом обоє,
А на хрестах написано було
Їх прізвище, ім'я,
Що це сім'я,
Коли родилися й померли.
І туга душу огорнула,
Перед очима промайнула
Дорога їх життя.
Карпо згадав як ще дитиною малою
Водила мати за собою
Його в поля
І вже хлопчиною малим косив,
В'язав снопи, волами все возив,
А потім молотив.
І дика праця на той час
Дитинство все забрала,
І непосильною ставала
В його дитячі ті роки.
Лише добром у серці проростала
Ця ласка материнських рук,
Що гладили його,
Коли лежав замучений на лаві
І гоїв мозолі криваві.
Сувора ласка батька
Йому вселила в душу волю,
Нести важку селянську долю.
Втираючи сльозу шинельним рукавом
Карпо заплакав як дитина,
Здавалось, батькова могила
Не зможе тугу цю ввібрати
І вже не встане його мати
І як колись не приголубить,
Рукою не зітре сльозу
Солдатську, не дитячу,
Криваву цю, гарячу!
З горбка спускався у село,
Біля хреста підняв чоло,
У грудях все стиснуло,
Що стукіт серця чути було,
Любов до милої його несла,
В очах мить зустрічі пливла.
Карпо із вдячністю подумав:
"Що Ленін владу взяв
У Петербурзі, їх столиці
І військо все порозпускав,
І ось він вже ступав
Дорогою свого села!"
Не кваплячись, тремтячою рукою
Ворота скривлені відкрив,
І якось на подвір'я боляче ступив,
В безсиллі зупинився, став,
На землю торбу ту поклав,
Яка пройшла із ним боями,
Великими фронтами
І поглядом усе навколо розглядав.
На хаті стріха солом'яна почорніла,
Покрилася копицями із моху,
(Продовження на наступній сторінці)