Здійснивши цей переворот
І у полегшені життя
Ніхто ніколи більшого і не здобуде,
Лиш сила ця вже буде
Усіх вести у рай,
Тому із краю в край
Народи всі Росії
З'єднаються в єдиній мрії.
А далі клич свій понесуть
І світ весь приведуть
До перемоги того раю!
Наука ця уже міцніє
І Ленін мріє й діє,
Щоб владу цю у руки взяти,
Імперію від смерті зберегти
І всі народи повести
До здійснення його мети.
У Леніна тут логіка проста:
Дарує він ще за життя
Усім в земних умовах рай.
І з краю в край
Це слово солодко звучить
У муках чорної роботи,
І манить скинути турботи
Важких страждань.
Всім об'єднавшись — просто в рай,
За руки взявшись прийдуть всі народи.
Хто може втриматись
Від отакої насолоди?
Хто сміє тут не дати згоди?
Хто проти стане,
Той значить прагне
Ярмо важкої праці зберегти.
Ось легкий шлях мети
Імперії простори не втрачати,
А зберегти і згодом довести,
Що Вже весь світ належить лиш Росії !"
Усе в Карпа в уяві пішло колом,
Ніяк не міг схопитися за факт
І на лиці виднівся сором,
Що він не вміє уявляти так
Все те, що мусить знати
Хоч і простий, та не дурний козак.
І докоряв, не знаючи кому,
Що грамоти не взяв,
Що не вивчав
Складних державних ситуацій,
Та твердо знав лише одне,
Що все іде
По тім складнім шляху,
Щоб Україну всю
Ще дальше запроторить у ярмо,
Воно ж само
Ніколи вже не впаде.
Щоб скинути хижацьку владу
Потрібні сили, яких не бачить він,
Бо їх нема.
А щоб сама
Росія волю дарувала,
— Абсурд!
Вона себе лиш шанувала,
Бо дикою була,
Грабує всіх, як завжди грабувала,
За той рахунок існувала,
Тому для неї Україні волю дати,
Це значило б самій скінчити існувати.
І болем серце обливалось
За український весь народ,
Що щастя знов не усміхалось
І знов не видно перемог.
ЧАСТИНА ТРЕТЯ
Топилися останні вже сніги
І їх струмки
Сріблясті скрізь дзвеніли,
А горобці в кущах нестримно цвіркотіли,
В деревах вже бриніли
Потужні соки до життя.
Не вибираючи дороги,
Змочивши наскрізь ноги,
Не йшов, а біг із школи Клим,
За ним малий Максим
Волочить торбу із книжками,
Ступаючи ногами
По Клима сліду-кроку.
Прийшла весна вже чотирнадцятого року.
Задихавшись, убігли в хату,
Гукнули голосно всі "тату!",
Карпо, почувши збудження таке,
За ними враз ввійшов
І Клим тут заявив:
"Не піду більше я в ту школу
— Приїхав знову
Інспектор з міста
І наказав мене у погреб посадити,
Бо не навчився добре
По російськи говорити
І обізвав "малим хохлом",
Об парту стукав він мене чолом,
А вчителю писав догану,
Що ганить він Росії шану,
Бо по російськи всі ці діти
Давно вже говорити і писати
Мають вміти.
Малий Максим підтвердив це
І заявив, що коли виростуть вони,
Поб'ють інспектора за те
І виженуть з села,
Щоб справедливість вже була
У них у школі.
Ще Клим у батька запитав,
Чому інспектор заставляв
Нас рідну мову забувати,
Чому їх вчать співати
Про велич і покірність до Росії,
Про здравіє російського царя?
Навіщо Україна вся
Чужих царів повинна прославляти?
Невже вона не може мати
Свого царя,
Який би стримав росіян?
Тоді б інспектор, цей тиран
Ніколи вже не зміг би бути в школі
І всі б на рідній мові
Сміливо говорили,
І Бога би молили
За Україну і за волю в ній!
І знову Клим своє додав,
Коли б дорослим став,
То він би вже пішов свого царя шукати,
Який б зумів повиганяти
Тих злісних росіян.
Карпо вже думав над словами,
Породжених дитячою душею,
Але він бачив вже за нею
Майбутню долю у синів,
Що засівалася безмежністю ланів
Їх почуттям до волі.
І батько так бажав
Великої їм долі,
Але ніхто не знав,
Які шляхи готує їм життя.
В душі його таїлася журба,
Чи правильний в них шлях буде,
Щоб ні одне
З них кривду не ділило,
Щоб в душах їм не поселило
Їх вчинків до ганьби,
Щоб всюди і завжди
Лишались чесними людьми.
Усе своє життя
У праці непосильній
Дітей він вчив добра,
Поваги до простих людей,
До їх страждань в неволі,
До скривдженої долі.
А тут прийшла весна,
Яка з собою принесла
Нові турботи,
Крім чорної роботи
Не було видів на врожай,
— У полі вимерзла частина жита,
Бо сіяне було вже пізно вкрай.
Корпо в душі вже горював
— Сім'ю чим годувати,
Прийде зима — де взяти
Хоч того хліба для шести дітей?!
Малій Марії не стає вже молока з грудей,
Четвертий рік минав Явдосі,
А в хлопців знову ноги босі,
Коли ж на зиму стане зимно,
Не має ні одне кожуха.
Як важко б не було,
Нестиме сам своє ярмо,
Своїх синів до школи буде посилати,
В ріллі в шлию себе він буде запрягати,
Але ніколи не дозволить забирати
Дітей своїх із школи.
Вони допитливі у нього,
У них прихований талант,
Коли ж візьмуть знання й крім того
Ще й переймуть життєвий гарт,
Тоді і проросте в них сила,
Якої ще не знав народ
І це буде для ворога могила,
А Україні прийде час для перемог.
Прийшли жнива,
Одна з найважчих це пора,
Робота вся
Лягала лиш на руки.
Через нестерпні в праці муки,
Жнива давали всім надію
На цілий рік.
Карпо носив снопи в засік,
Калина під копою
Малу Марію годувала
Й тихенько пісню їй співала,
Над ними тінню стало
— Колосся жита, що звисало.
Карпо з снопами зупинився,
На мить якусь він задивився
На материнське щастя, милу,
Усміхнену Калину
І серце огорнули почуття,
І відлягла від тіла втома.
Карпо завжди у полі, вдома
Калину шанував,
Перероблятись не давав,
Усе, що міг, на себе брав.
А по ночах
Від болю спини й рук,
Нестерпних мук
Не чуючи себе, стогнав.
Не спить Калина цілу ніч,
Над ним сльозу втирає,
Удосвіта запалить піч,
Карпо встає — вона співає,
Усмішкою його стрічає,
Погладить руку, поцілує
І був щасливий він завжди.
В повазі діти їх росли,
Так їм батьки несли
Той дух великої людини,
Який у них що-днини
Добром великим проростав.
Коли Марія вже заснула,
Калина серп взяла
І поспіхом пішла,
Вже ставши поруч із Карпом.
Вона своїм серпом
Стебельця жита підбирала,
А потім в жменю їх згортала
І клала ріжучи в снопи.
Так колосок за колоском
Вони у двох з Карпом
Все жали і складали,
За ними копи виростали
І шелестіла лиш стерня.
Коли Калина підвелася над житами,
Вона побачила, як навмання
Малими босими ногами,
Не "доторкаючись" землі,
Біг швидко Клим.
Як чорний дим,
Тривога поповзла у душу
І серце матері кричало,
Воно вже відчувало
Якесь велике горе.
Не зупиняючись, сповна,
З далека Клим Кричав: "Війна!
А тата забирають в військо скоро!"
Поля засіяло осінніми дощами,
Дороги грузли в болотах
І над Подільськими степами
Війни котився жах.
Жінки в роботі непосильній
Багато вдовами були,
У злиднях сироти росли.
Не спала дні і довгі ночі,
Від сліз втирала свої очі,
Калина, рук не покладала,
Хоч все зробити не встигала
І твердила, зціпивши зуби:
"Ми жити будем!"
Їй діти разом помагали,
Усі у досвіта вставали
І працювали як воли.
Але вже більшечкі пішли
Ще з вересня у школу,
Тому на допомогу
Надії вже ніякої нема,
Трохим таки залишив навчання,
Щоб з голоду не вмерли діти.
Вже стало серденько боліти,
Та мусить лиш вона їх всіх
Нагодувати й обігріти.
Всі сили свої покладала
І дальше посилала
Максима й Клима в школу,
Майбутнє їхнє рятувала,
Щоб не згасала
Іскра їх Божого таланту,
Щоб за чужу війну тирана-окупанта
Дитяча доля жертвою не стала.
Про це просив її Карпо,
Який листа із фронту надіслав,
В якому написав
Велику всім підтримку
І що вже може взимку
Повернеться до них.
Калина в Бога все молила,
Щоб обійшла Карпа могила,
Душею чистою стелила
Прохід важких доріг,
Щоб шлях його проліг
На рідний свій поріг.
ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА
Сумна була земля
Тієї Білорусі,
Обірвані хати, спустошені поля,
Виднілися навкруг здалля
Ліси і болота...
Голодна, боса дітвора
Стояла повз доріг,
У їх батьків в очах
Кривавий смуток ліг.
Уже десяток днів
Карпо в шинелі брів
По цій землі
В погонах руського солдата,
Під прапором страшного супостата,
З орлом, що свої голови
І лапи розтягав,
Немов би мав
Він право на чужі народи
І не просив ніякої в них згоди,
А хижі кігті у їх тіло застромляв.
І Білорусії народ упав,
Як жертва повної руїни.
Та в образі Карпо вже мав
Народ своєї України,
Що разом з білорусами стогнав
В ярмі хижацького орла.
Оберігаючи святиню трону,
Який стояв на злиднях і кістках,
Так не підходила оця ворона,
(Продовження на наступній сторінці)