«Украдена Батьківщина» Анатолій Резнік

Читати онлайн поему Анатолія Резніка «Украдена Батьківщина»

A- A+ A A1 A2 A3

ЧАСТИНА ПЕРША

ПОХІД НА ВІЗАНТІЮ

Широкий степ, залитий сонцем
У травах шовком хвилював,
Непроханим і хижим гостем
Орел у небі пропливав.
Дорога вилася степами
Напоєна цих ароматів трав,
А то звивалась між житами,
В яких то перепел, то жайворон співав.
Величний степ на півдні України,
Безмежність його неозора,
Над головою голубінь прозора
Єдина була для народу
З дніпрового верхів’я і до моря,
Та від Кубані, до дунайського аж броду.
В розкиданих просторах,
В степах, лісах і горах
Вирувало життя України на зорі її злету,
Коли прогрес ще не торкав планету
Гуркотом своїх машин,
А Батьківщини син
Не міг кордонів всіх закрити,
Щоб людям у спокої жити
У хаті рідної землі
Без чужоземного втручання.
І панувало вічне зазіхання
На працю звершень їх рясних.
Від вражих нападів чужих
Мечем він волю боронив
І син, і воїн України.
На повороті між житами
Дорогою, що пролягла
Південними степами,
На розігрітих конях мчала
Шалена сотня юнаків,
Їх печенігами прозвали,
Бо вороги усі тікали
Від тих нестримних козаків.
І їхня слава
Неслась у захисті степів
Від Києва до моря берегів.
Цю сотню вів
Їх сотник Петрусенко,
На перехрест доріг-походів,
Біля Дніпра порогів,
Де разом мали в один час
Усі зустрітися полки,
Куди мав Дір прийти,
Єдиний гетьман України,
І об'єднати всі війська
Для захисту країни.
На небосхилі в далині
Уже виднілись кручі
Де води сині, дніпрові
З порогів падають кипучі.
І з місця сотник полетів
Орлом над степом,
Який здригався і тремтів
Від шквалу кінського копита.
Минувши смужку жита,
Уже на пагорбі була
Та сотня печенігів,
З якого прямо вся
Долина була видна.
І ось вони стояли рядом
Полки і половців й хазар
І сотник вже парадом,
Не кваплячись поволі під’їжджав.
На неспокійному коні
Хазарські вздовж полки стояли,
Траву копитами давно стоптали.
Полковник бравий їх
Петро Кривенко їздив в зад-в перед,
Коня пустивши в очерет
Згасити спрагу дав йому,
— Коневі, другу своєму.
Навпроти них
В шеренгах бойових
З своїм героєм на чолі,
Стоять і половці,
Та не одним полком
З полковником Мартинюком.
На віддалі кількох десятків кроків
Кінь сотника на місці гарцював,
З усіх від нього боків
З полків військовий щит стояв.
Обличчя сотника було суворе,
Орлиними очима різав даль,
А тіло все його здорове
Було тверде як сталь.
Він миттю руку викинув вперед
На знак військового вітання
І печенігів сотня
У сотню дужих голосів
Покрила степ їх спільного братання:
"Слава українським куманам!
Слава українським акацирам!"
У відповідь на ці вітання
Десятки тисяч голосів
Зірвали степу вічного дрімання,
Як вічність берегів:
"Слава Україні!
Слава Україні!
Слава Україні!"
І слава ця котилася степами,
Лісами й синіми морями
По кручах старого Дніпра,
Народу вільного ця слава пролягла,
Країни рідної їх далі,
Дунайських плес і берегів Кубані.
І сотник Петрусенко,
Не сходячи з коня, доповідав,
Що Сава Довбушенко,
Полковник їх полків,
Що печенігами прозвали,
Вже соколом сюди летить,
На марші вже земля гудить,
Не зламна сила їх кипить.
Вони ж були їх авангардом,
Тому їх сили основні
Прийдуть усі.
Гула долина біля кручі
Козацтвом рідних голосів,
Злилися ці степи квітучі
В єдиний спів.
Вже сонце падало за обрій
У шовку трав розсипало проміння,
Немов своє насіння,
Що прагне залишити на Землі,
Щоб завтра в ранішній пітьмі
Насіння це промінням запалити
І Землю розбудити,
Заставити життям й каміння жити.
Долина ж з вечора уся кипіла,
Лунали мови рідні голоси,
То раптом хвиля сміху пролетіла,
А то десь три баси
Співали пісню про кохання,
Що дівчина чекає їх вінчання
І в смутку через сльози просить
В бою щоб ворог впав,
А той, кого у серці носить,
У чужині її не забував.
А там, поближче до Дніпра,
Стояла казанів гора,
В яких давно вже закипіла каша,
З якої розвівався запах м’яса,
Та всі чекали Діра,
І не згасала віра
В його прихід.
І раптом на горбі,
Де верби вже старі
Над кручами схилились до води,
Десяток вершників вже їхали сюди.
Побачивши свою долину,
Вони спинились на хвилину,
Назад руками знак подали,
На місці коні танцювали,
Копитами крисалася іскра.
І як стріла,
Долиною промчався зв'язковий.
І переливами дзвінка труба
Всіх кликала у бойові порядки.
Про сміх і жарти не було і згадки,
А дух військової могутності тут панував.
І кожний знав,
Що Діра військо поряд
І полк за полком вже вставав
У бойові ряди.
Спиною до Дніпра стоять хазар полки,
До моря — печенігів,
Зі сторони дунайських берегів —
Вже половців полки стояли
Й собою закривали
Всі напрямки в долині.
Лише у бік приходу Діра,
Куди понад Дніпром стояли кручі сині,
Долина вільною була.
Здавалось, що земля гула
Під силою військової потуги.
Три соколи на конях вже чекали,
Полковники, полки яких стояли
Зі всіх сторін долини,
Створивши вільність з середини.
Вони готові вже були
Віддати гетьману країни
Військові рапорти
На честь Святої України.
І раптом курява знялася,
В цю мить над обрій піднеслася,
Як хмара, ватага вільних козаків.
По переду на білому коні,
Оточений із всіх боків
У пишному вбранні,
Їх гетьман України наближався.
І першим Діра кінь вже розвертався,
Де розташовані війська були,
І заступили той бік козаки,
Дорогу, що вела у табір.
І зник весь гамір,
Настала мертва тиша.
Тоді поніс вперед Кривенка
Його гарячий кінь,
За кроків три від Діра він
Намертво прищепив коня
І шаблю викинув перед собою,
Собі над головою.
Могутнім голосом він доповів:
"Я всі полки хазар привів
Під спільний прапор України,
Для захисту її кордонів.
Вручаєм, гетьмане,
Ми вірність всіх загонів
Козацтва вільного полків!"
А потім гордо доповів
Полковник мужній Довбушенко
Про вірність гетьману всіх печенігів,
Що землю захистять
Від вражих всіх набігів.
Останнім рапорт свій віддав
Полковник Мартинюк.
І Дір в його очах впізнав:
Що половців полки
Сюди усі прийшли
На захист Батьківщини,
— Їх меч несе для ворога могили.
І кожний з них до Діра під'їжджав,
Поквапно шапку з голови скидав,
І Діра тричі в щоки цілував.
А потім Дір в оточенні цих полководців
У середину в'їхав всіх полків,
Де вже стояв
Жовто-блакитний прапор України,
Що вітром полоскав
Її природні кольори,
Які завжди були
Душею українського народу
У праці, муках і піснях.
Під ним приймали смерть в боях,
Бо в ніжних кольорах
Була їх рідна Батьківщина
І почуттів вершина
Між смертю і життям!
І Дір не сходячи з коня,
Поцілував цей прапор тричі.
І шаблі блиск металу,
Підкреслив славу,
Здобуту у боях,
Застиг у Діровій руці,
Йому над головою,
І голосом стальним він закликав,
Вселяючи собою
Народу вічні мрії:
"Воїни Святої України!
Вітаю вас на берегах Дніпра,
Вона покликала сама
Від ворога кордони захистити,
І ви докажете мечем,
Умерти нам, чи жити!"
Луна цих слів степами покотила,
Її могутня хвиля підхопила
Десятки тисяч голосів:
"Навіки слава Україні!
Навіки гетьманові слава!"
Злетіла в небо шапок хмара.
Полки древлян,
Які прийшли із Діром,
В обійми кинулись полкам,
Які чекали їх,
Козацькі поцілунки, сміх
Котилися степами України.
До півночі війська в степу ще гомоніли,
А потім всіх покрив солодкий,
Домашній сон глибокий.
Не спала тільки Україна.
Вона як мати, серцем мліла
Над долею своїх синів
І шепотом нічних вітрів
На бій благословляла,
І меч святий у руки дала!
Дніпро у перших променях
Вже хвилі полоскав,
А табір спав
Дитячим кріпким сном.
Лише далеко за горбом
Дозорні, горблячись, ходили
Та коні морди поросили
У шовку буйних трав.
В ту мить сурмач заграв
Дзвінку тривог зірницю
І табір зашумів
У тисячі стальних і дужих голосів.
Але не було чути сміху,
Військовий дух усюди панував,
І кожний знав,
Що день настав
Кривавих цих заграв,
Де поряд та рука, ворожа
Принесла смерть у рідну хату,
Дитина, крикнувши в останнє "тату",
Упала мертвою навзнак
І матері сльоза кривава
Лежить як рана
У серці кожному із них.
В усіх полках лишилась недопита кава,
І каші не хотілось їсти,
У кожного в душі таїлось хвилювання,
Хотілось швидше сісти
На бойових коней.
Ніхто не мав вагання,
І не боявся тисячу смертей.
В цю мить все стрепенулось птахом,
Серця стиснулися в кулак,
Коли сурмач єдиним махом
Зіграв тривоги знак.
Усі полки стоять стіною
Одні навпроти других,

(Продовження на наступній сторінці)