Створивши так собою
Квадрат для вільного простору.
Запала тиша навкруги,
Втаївши в собі всіх напругу,
І в цей квадрат, сюди,
Посеред мітці і потуги
На білому і басовитому коні
Сам Дір велично виїжджав
У супроводі свити.
Піднісши руку, він сказав:
"Воїни Святої України!
У гетьмана не має зміни,
— Коли в бою поляжу,
Тому я вам покажу
Замінить хто мене,
Якщо в бою я смерть прийму.
— Аскольд, ім'я йому!
А виходець він сам з древлян,
З сім'ї міських киян.
Йому вже двадцять третій рік від роду
І вірний є слуга народу.
Хто згідний з тим зі мною,
Поставте в верх перед собою
Руками шаблі бойові!"
Закінчивши свою промову,
Дір в перед себе пропустив
Аскольда на коні,
В очах світилися вогні
Сміливості юнацької стійкої,
І срібний блиск могутності стальної
В десятків тисяч тих шабель
У знак людини дорогої
Заграв у сонячнім промінні.
"Навіки слава Україні!
Навіки слава Україні!
Навіки слава Україні!"
— Котилося із краю в край.
Аскольд підносить руку
І слова просить у полків,
Коли згасав останній спалах звуку,
Аскольд в сідлі присів
І мужнім голосом звернувся до полків:
"Воїни України Святої!
Що лежить від верхів'я Дніпра,
До хвилі морського прибою,
Від берегів широкого Дунаю,
Де очерети у плавнях шепочуть з собою,
До берегів могутньої Кубані.
Тут в людства на світанні,
Життя родилося у наших предків,
Тут мати сповивала сина
Співала пісню у ночі,
І Бога помогти молила,
Коли йшли в поле сівачі.
Тут розквіталося кохання
В дівчаток наших на зорі,
І наше перше цілування
Палило в душах ті вогні,
Які горіли вічністю життя.
Тут мати проводжала сина
На списи своїх ворогів,
Тут виросла вже не одна могила
Загиблих в юності дідів.
Сьогодні ми усі полки зібрали,
Щоб захистити Батьківщину
Від візантійської навали.
Їх імператори забрали,
Хазарію, де наша мати плаче
В неволі лютих ворогів.
Я закликаю воїнів усіх полків
Піднести меч на захист Батьківщини,
На захист кожної дитини,
Де кат ростить її в ярмі.
У наші душі дивляться сумні
Жіночі очі в сподіванні,
Що тільки ми, ми, їх, кохані,
Ярмо неволі скинем,
Мечем кайдани розіб'єм
І волю в край наш принесем.
Освячую я вашу зброю,
У серце міць вселяю,
У руки вам вкладаю
Священний меч
На захист нашого народу,
Якому вже зі сходу
Погрожує грабіжницький і дикий кат,
Який родився на уламках
Багатьох чужих народів,
Природа є якого
Не будувати свого
Майна, культури, знань,
Не прагне він науки і освіти поривань,
А живиться надбаннями других народів
Набігами жорстоких грабувань.
Лишаючи по собі лиш руїни,
Розвалюючи святі храми,
Наші рідні стіни,
І промишляє цим підступним грабежем.
Тому ми збережем
У цілості свої кордони,
А завтра наші всі загони
Хазарію звільнити мусять,
І ворога ніколи не допустять
На чорноморські береги.
Хай пам'ятають вороги
Той вісімсот і шістдесятий рік,
Що ми з'єднаємо на вік
Всі наші сили бойові,
Для захисту своїх кордонів!
Від імені усіх загонів:
"Слава нашій Україні!"
Могутність в тисяч голосів,
Ввібралося душею всіх степів,
Ланами житніх колосків:
"Слава Україні!
Слава гетьману і його зміні!"
Cтояло сонце під полудень,
Тяглась дорога у степи
До моря десь на південь,
Якою простягалися і йшли
Війська Святої України.
За ними по Дніпру пливли
Їх судна бойові шнурками,
Заповнені разом із вояками,
Харчами й зброєю,
Що кількістю своєю
Ті води всі покрили
І веслами Дніпро усе спінили.
Вужем тягнувся з краю в край
Ворожий оборонний вал,
Покритий сараною зграй
Загарбників з чужого війська,
Яке в напруженні було,
Гадюкою сичало і гуло,
Стальною смертною струною
Хотіло зупинить собою
Величні ці полки,
Які уже приведені були
У боєві ряди.
На відстані за кроків сотень п'ять
Здавалося, що побіжать
Налякані ворожі зграї
Від сили грізної, могутньої, святої,
Що землі рідні свої
Повинна захистити.
Напруження зростало!
Немов в передчутті біди
Поміж всього згасало
Єдине сонце, що світило всім
На протязі віків.
По переду полків
На білому коні сидів,
Упевнений в собі, спокійний Дір.
І пильний його зір
Промацував ворожі зграї.
Як з під землі
Зненацька виринали
На конях мокрих зв'язкові,
І на ходу хапали
Короткі Дірові слова
І знову мчали
На правий, чи на лівий фланг.
І раптом Дір здригнувся,
Немов знайшов все те, чого шукав,
Ледь-ледь Аскольду усміхнувся,
По-батьківськи його поцілував
І поглядом його послав
На лівий фланг своїх полків.
А потім він кивком підвів
Полковника Кривенка ближче,
І нахилившись трохи нижче,
Якісь слова йому сказав,
Обняв, поцілував,
На правий фланг рукою показав,
І той, як птах, помчав,
На крилах Дірового слова.
Короткою була розмова
З Мартинюком, а потім з Довбушенком,
Які за мить помчали степом
До ввірених полків.
А за спиною в Діра тріпотів
Жовто-блакитний прапор України,
Що болем серця покривав руїни,
Які принесені ворожою рукою,
А в кольорах відтворював собою
Жовтіючі степи з колоссям переливу,
Та неба голубінь щасливу,
Яка складала вже віки,
Де рідні ці степи
Ростили працьовитий той народ,
Який виборював собою,
Святою боротьбою
Життя майбутніх поколінь.
А колос повнився з небесної блакиті
І дівчина стояла в житі
З серпом, знесилена у праці,
З вінком, уквітчана у щасті,
— Вона сама була тим колоском,
Що споєний святою їх землею,
Налитий променем — небесною зорею.
І прапор волі України
На подвиги вдихав усі полки.
І гордий Дір стояв
Народ йому ввіряв
Житті своїх синів
І перемоги він чекав
Для берегів,
Омитих хвилею морською.
І раптом звук трембіти,
Як сталь меча прорізав небо,
Неначе над всіма пронеслось лезо
І сколихнулись трави, квіти
Передчуттям тривоги вкриті.
І в тисячі копит підковами підбиті
Могутні кінські ноги
Одноразово вдарили об землю,
І понеслись полки шалено,
Несучи смерть зі всіх боків.
По переду на білому коні летів
Їх гетьман України.
І вся та грізна сила
Ударилась об візантійський вал
І він здригнувся, як стеблина,
Родивши смертний шквал
Ударів сталі в тіло,
І все кругом двигтіло
У зойках, муках і поривах,
І червоніла кров на гривах
Їх бойових коней,
Стікаючи з скалічених грудей!
І ті, що перші смерть зустріли,
Котилися по схилу вниз,
На діл, збиваючи живих,
Мішаючи у купу тих,
Хто помстою кипів.
Ця хвиля мертвих і живих
Будила лютий гнів
У серці Діра,
Але ще мить
І кінь вже збитий з ніг,
І Дір лежить
Стискаючи в руці до болю
Метал своєї шаблі з кров’ю,
Зібрав усю він волю,
Ступаючи по трупах палих,
В яких ще погляд не застиг,
Дір йшов по схилу валу
І на вершині опинився в гущі тих,
Хто здійснював вже кару
Кривавим лютим ворогам.
Раптово виріс перед ним як вал
Кремезний візантійський воїн
І запустив, що сили було в того,
Червоне вістря списа свого
У груди Діра на бігу.
Зібравши спритність всю свою,
Щитом відбив цю смерть страшну,
А другою ударив лезом шаблі
І як гарбуз упала голова,
Що мить тому несла
Для Діра вірну тут загибель.
Але тут смерть одна не ходить,
І він побачив як його обходить,
Сім візантійців справа й зліва,
У нього лише думка зріла,
Яке тут рішення прийняти,
Як перед ним став виростати
Заслін із мужніх козаків,
Що тілом своїм
Його від смерті прикривали.
Коли ж вони на себе їх узяли,
Дір обійшов праворуч
І несподіваний удар наніс.
Ворожий воїн був вже поруч,
Прийняв замах потужної руки
І покотився труп з гори.
Ударивши по ворогові вдруге,
Він стяв враз голову з плечей —
І кров ворожа бризнула в обличчя,
І потекла по лобі до очей
Зливаючись з гарячим потом.
Утершись миттю рукавом,
Дір кинувся у гущу бою,
І він запалював собою
Всіх воїнів на перемогу,
Що була справедливою, святою!
Але в цей час Кривенкові полки
Праворуч геть знесилені були.
Полковника Кривенка віднесли
З скривавленим лицем
На-пів живого з поля бою,
Що вів усіх їх за собою,
На фланзі правому чужої оборони.
Втрачаючи зв’язки відчувся сили спад,
Правофлангові всі загони
Почали відтіснятися назад.
Аскольд перебуваючи на лівім краї
Вже бачив, як ворожі зграї
По схилу валу уперед повзли.
В ту мить Аскольда злість зціпила
І десь взялась потрійна сила.
Ворожий воїн перед ним стояв,
Заносячи з-за спини списа.
Аскольд його розтяв
Із голови до низу.
Нестримна лють несла його вперед
І на ходу перед собою
Він шаблею стальною
Зрубав ще кілька ворогів
І бій вже вів
У гущі воїнів чужих.
Як барс, він кинувся на них,
(Продовження на наступній сторінці)