Він має знати,
Що я Калини не покину!
Повинен я її забрати,
— Дружиною мені повинна стати!"
Подумав і пішов до Діра.
А Дір в той час не думав спати,
У роздумах сидів,
В вікно став поглядати,
Підпершись мужнім кулаком.
Побачивши Аскольда, усміхнувся,
Бо вже його чекав!
Аскольд відразу ж розказав,
Що він зустрів своє кохання,
І що нема найменшого вагання
До вірності Калини.
І просить Діра відмінити ті години,
Які призначені в похід.
Аскольда Дір детально розпитав
Чия вона, майбутня та дружина,
А потім згоду дав
І тут у табір передав,
Що завтрашній похід він відміняє,
Аскольду ж дозволяє
Калину за дружину взяти.
На другий день,
Коли вже сонце стало добре пригрівати,
Пішла ватага до села,
І усміхалися хліба,
Аскольду в ноги колоски хилили,
Немов би так його просили
Попестити рукою
І свідчили собою
Про зустріч рокову, щасливу
І нічну годину,
Коли проводив він Калину
До хати рідного села.
А Дір ішов, як завжди, попереду,
Повитий рушниками.
За ним, ступаючи ногами,
Як і на марші бойовім,
Ішли всі інші старости.
Дір не дозволив йти
В подвір'я хати,
Де мешкали її батьки.
Він зачекав, поки підійде мати
Й сама відчинить старостам
Ворота у подвір'я.
А мати в той момент доїла
Корову під хлівом.
Поклавши невелику фіру сіна,
Тягнув її волом
Поближче до стодоли
Калини батько,
Не старий козак.
Побачивши гостей, подав він знак
Своїй дружині,
А ця, прогнавши свині,
Що по дворі ходили,
До старостів неквапно підійшла,
По звичаю вклонилась низько,
І всіх їх повела
До чистої світлиці.
І Дір почав уже за звичаєм питати,
А чи не бачили вони лисиці,
Що вбігла тут до них, до хати,
Бо старости це мусять знати
Й лисицю ту забрати,
Бо це реліквія свята!
Батьки розгублені стояли,
Вони ж не знали,
Коли і звідки все взялося,
У них в селі давно так повелося,
Що зустріч старостів готують
За тижнів два до їх приходу,
Якщо ті молоді вже мають згоду
Про вірність їхнього кохання!
Від збуджень й хвилювання,
Як квіточка стоїть Калина,
До долу очі опустила,
Вона до того була мила,
Що Дір на неї очі вп'ялив
І так їх не спускав,
Поки казав
Усі по звичаю слова.
Тоді Калина підійшла,
Поволі скриню відчинила,
Взяла там рушника,
Барвисто шитого її рукою,
Несучи так перед собою,
Аскольду подала,
І несподівано сама
Голівкою припала до його грудей.
З її очей
Котились сльози, як жаринки.
Всім тілом він почув
Пекучі ці краплинки,
І серця стук відчув
Дівочої покори хвилювання,
Який у душу карбував
На вірність їхнього кохання!
Батьки до діток підійшли,
Хреста на них обох поклали,
Обняли й поцілували,
І словом батьківським, святим
Благословили і сказали,
Щоб в Бога вічності молили
За рідну землю і народ,
Що би дітей ростили
На вірність Батьківщини.
Коли зайшла розмова за весілля,
Батьки Калини твердили одне:
Коли пороблена буде
Вся літня їх робота
І землю осінь взолотить,
Тоді й настане вже турбота
Весілля це зробить.
А зараз треба жито молотити,
До дому все носити і возити,
І скласти у комору.
Послухавши оцю розмову,
Дір твердо і рішуче так сказав:
"Похід багато часу в нас забрав,
В столиці справи нас чекають,
Які про всю державу дбають,
Тому весілля я
На завтра призначаю,
— Іншого я терміну не знаю!"
Ще сонце добре не зійшло,
А в печі вже горшки кипіли,
Великі казани диміли
Приправами із різних страв.
На полудень уже заграв
Музика з їхнього села,
А потім ще прийшла
Музика з їх усіх полків.
Стоячи так з обох боків
Весільного великого майдану,
Сільські і полкові
По черзі грали дуже гарно.
Народ змішався з козаками,
Танок мінявся гопаками,
А там дівчата пісню завели,
Її вже підхопили козаки
І так в мелодії несли,
Здавалось, ніжність України
На всі її ліси й степи.
На другий день
Полки вже шикувались,
А молоді прощались
З весільною юрбою
І обіймались довго між собою.
Коли всі вийшли за село,
Калина підійшла до матері і батька,
Вклонилася обом,
А потім вже прощалася з селом,
З дівчатами і парубками,
З своїми сестрами, братами.
За тижнів два
Вони оба,
Аскольд і Дір, в'їжджали в Київ
З їх переможними полками,
Народ встеляв дорогу рушниками
І квітами їх закидав.
Вони несли для нього перемогу
І захищали ту дорогу,
Яку народ всієї України протоптав
В історії важкого шляху.
І він ввіряв
Своїм синам
Цю материнську долю,
Що син принесе волю
Для України нашої святої,
Яку чекали покоління
Минулих і майбутніх вже століть!
ЧАСТИНА ДРУГА
CМЕРТЬ АСКОЛЬДА
Червневі дні
Барвисто землю уквітчали
І люди всі
Святковий настрій мали,
Які прийшли
На ці Дніпрові береги.
Лунала музика над гаєм,
Летіла пісня навкруги
Над рідним краєм,
Карпатським плаєм,
Поліссям запашним,
Кубанню, Доном і Дунаєм,
І над Поділлям золотим,
— Над всім цим краєм дорогим,
Бо він же був святим
Для українського народу.
Сьогодні той народ
Даючи свою згоду
Нового гетьмана обрав,
А Діра вже старого,
Від всіх державних справ,
Послав на відпочинок,
Щоб біля гетьмана стояв,
Як вірна допомога.
Народ всі голоси подав
За юного Аскольда,
Що вірним сином став
Для українського народу,
І виріс вже державним діячем.
В боях скривавленим мечем
Виборював він цілість України.
Уся громада святкувала
У теплі ці червневі дні,
Аскольду мужності бажала,
Що би були міцні
Його зв’язки з народом.
На свята ці
У Київ добиралися усі,
Кого в собі зростила,
В боях зміцнила Україна.
І дочки і сини
Приїхали сюди
З Кубані і Дніпра,
З земель, що омивали їх моря,
Із Дону і Дунаю,
З Хазарії і всіх степів,
З Карпат і з берегів
Серету, Бугу і Дністра,
Подільського Збруча.
Зібралося на берегах Дніпра
Багато люду,
А вище трохи них була
З помостом зроблена стіна,
Яка у вись несла
Жовто-блакитний прапор України.
Під прапором на цім помості
Зібрались гості
Всієї вірної старшини:
Половці, древляни,
Печеніги, уличі, хозари
Тут представлялись старшиною.
Вони ж несли сюди з собою
Священну волю
Єдиного народу,
Що Україну він складав,
Й місцевим прізвиськом своїм
Народ їх називав.
Тоді ніхто не знав,
Пройде ще часу хід,
А там і сотня літ
І кат цю землю украде,
А їх усіх назве
Чужими кочовими племенами,
Що ніби тюркський звичай мали
І щоб потомки не гадали,
Що їх діди
На землях цих завжди жили,
Яка їх народила,
А ніби їм життя дали
Якісь "брати" зі сходу,
І що потомки їх без роду,
А всіх родила Русь.
Коли ж життя вона зуміла дати,
То може і забрати,
Всі землі і ліси,
Залишиться лиш душу їм віддати,
Вони ж історію будуть писати,
Що України зовсім не було,
А то окраїна Росії так звалася.
Народ, який зібрався
На кручах сивого Дніпра
Гуляв, сміявся, веселився
— В цей день була
Історії його година.
І ось вже наступила та хвилина,
Коли під прапор України стали
Дір, що булаву тримав,
Аскольд, сміливий і суворий,
Він як граніт стояв
У мріях вільного народу,
Який на нього покладав
Державних звершень перемогу.
Дір до Аскольда нахилився,
По-батьківськи його поцілував,
Із рук своїх Аскольду передав
Величну булаву,
Що несла символ влади України,
І волю ту,
Яку беріг народ, країни,
Що вільно розвивалась
Своїм історії шляхом.
Аскольд підніс ту булаву
Собі над головою,
Здавалось, Україну всю луною
Покрив цей відгук звуків:
"Аскольду слава і народу,
Що дав він свою згоду
Нести тягар держави,
Вести туди,
Де вже горять вогні заграви
Нового дня,
І зникнуть тіні
Важкої ранньої пори!
Слава Україні!
Слава Україні!
Слава Україні!"
Народ, який зібрався тут,
Аскольда підхопив на руки,
Під вигуки і звуки
Поніс у гетьмана маєток.
Пісні і танці не стихали,
До ранньої зорі музики грали,
Дівчата з хлопцями гуляли і співали
По берегах Дніпра.
Коли вечірня вже була пора
Аскольд з Калиною на берег вийшли.
У нього на руках була дочка,
Малесенька Одарочка,
Що мала років шість від роду.
Коли вже з кручі було видно воду
Широкого й могутнього Дніпра,
Уся сім'я
Тут зупинилась біля дуба
І їх дочка потупцяла у трави,
Шукаючи собі забави
У квітах, що росли кругом.
Скигнуло серце і наповнилось теплом
В Калини, бо згадала
Ці квіти, що збирала,
Коли Аскольд у гай її прийшов.
Вона його з любов'ю обійняла,
В щоку його поцілувала,
Попестила в руці волосся
І так стояла,
В душі далеко заховала
Їх щастя спільного кохання.
(Продовження на наступній сторінці)