І мій народ вже встав
На смертну боротьбу з тобою.
Хоч я помру,
Й тебе я зараз не доб'ю,
— Той час настане!
Мій менший брат повстане,
Сестра у руки дасть меча,
Благословенна матір'ю мета
Скарати виродка такого,
Як злодія і дикуна,
Що обезглавив Україну.
Народу мого не убити,
Він вічно буде жити,
Примножувати і ростити
Через віки своєї нації красу
І нечисть всю оцю
Мечем навіки розіб'є
І в край свій принесе
Свою народну волю.
Я смертю розділяю його долю
В нелегкому шляху!"
Як блискавка в секунду цю
Стрілець накинувсь на Олега,
Олегу горло обхопив,
На землю повалив
І тут при всіх душив.
Його не можна було відірвати,
Щоб скарати.
Звільнившись,
Олег сказав усім стояти,
Віддихавшись, сам розрубав
Мечем сміливцю серце.
Юнак хоч мертвим вже лежав,
Та він всім показав,
Що смерті непокора
У помсту перейде,
Коли його народ прийде
У шані мукам помолитись,
І прикладом його не буде вже хилитись
У рабстві лютих ворогів.
Олег розкішно сів
На вже принесений прислугою стілець,
В його ногах лежав нескорений стрілець.
На другий день
Гаряче літнє сонце всім світило,
Всміхалися так мило
Високі ясени,
Спустивши віття на тини,
В дзеркальних водах стовбури
Гойдалися на хвилях.
В косому промені сюди
Прийшли дівчата до води
Купатись голими,
Коли вечірнє сонце йшло вже на спочинок.
Голівки їх ховалися у хвилях
Їх батька ніжного Дніпра,
Дівчат тих кожної коса
Іскрилася в промінні.
Тут була поряд осока
І в ній помітні якісь тіні.
Дівчата ближче підпливли
І всі налякані були:
Гойдали тихо хвилі
Вже мертві очі милі
На смертному чолі
Їх гетьмана Аскольда,
І їх сумні
Дівочі голоси
Без стиду і вагань
Вже кликали сюди
Тих парубків,
Що там неподалік від берега стояли
І довго вже на них чекали,
І лиш отямившись,
Дівчата згодом натягли
Сорочки,
На своє тремтяче і вологе тіло.
Коли згасав
Останніх променів заграв
І ніч кругом настала,
Зібралася громада
На березі Дніпра.
У квітах потопаючи стояла
Тут труна
Всієї України,
Не усвідомленої ще тоді руїни
І не одна гірка сльоза
Омила мертвого Аскольда.
Він як живий лежав
І хрест тримав
Рукою мертвою на грудях,
Над ним народ в журбі стояв,
Якому він віддав
Життя своє до крихти.
Труну піднесли парубки
І так несли
На верхні кручі.
У слід їм кидали пахучі
Дівчата квіти з рук
І їх душевних мук
Мочила вже сльоза,
Яка гарячою була,
Зігріта їх дівочим серцем.
Біля могили
Труну з Аскольдом опустили,
Всі разом Бога по молили
За упокій душі,
А потім всі
Прощалися з Аскольдом
В хвилини ці сумні.
І кожний брав землі
В обі долоні,
Тулив до скроні,
А потім ніжно цілував
І кидав у могилу,
Немов шматочок серця відривав.
Аскольда так засипали руками.
Щоб не згубилася роками
Ця домовина України,
Хреста поставили святого.
І з часу того
Пройшли вже не одні віки,
Але і нині там сумує
Нещасна доля України
І до сьогодні кат панує
Тримаючи народ в покорі і ярмі.
Маскуючи своє лице,
Він стер з лиця землі
Вже місце те,
Могила де була Аскольда!
Але тебе це, кате, не спасе!
Хотів би ти приспати все,
Що кликало народ до волі.
Насилля дикої сваволі
Ти видавав за рай.
Злодюго і тиране, знай,
Ніколи ні один народ
Тиранство не прийме за рай!
Народе України, встань!
Кругом поглянь,
Як душу твою обікрали,
Могили твої розтоптали,
Історію твою забрали!
Мечем ти славу воскреси
І волю в край свій принеси!
ЧАСТИНА ТРЕТЯ
ЯРМО І МЕЧ
Укривши гілля іней
Додолу низько посхиляв
І ліс, як зачарований стояв
В такім убранні.
Пташки співали ранні,
Що з вирію прибули,
Хоча й морози були,
Але вони вже чули через сни,
Прийдешні запахи весни.
Кінчався лютий в сніговім потоку
Дев'ятисот і сорок другого вже року.
Але ще сніг скрипів
Під важкістю саней.
Остап не відривав очей
Від матінки-природи чарівниці,
Він злегка підганяв коней,
Але його зіниці
Чомусь засмучені журбою.
Він віз з собою
Кохання щире юнака
Дорогою, яка вела
З Іскоростеня в Овруч,
Бо там жила
Його Гануся мила.
Вона занадто юною була,
І та причина заставляла критись,
— Не дозволяла одружитись,
Та баба Дарка все зробила,
Щоб їх кохання зберегти.
Ще має рік пройти,
Тоді вже можна слати старости,
А зараз, їй лише шістнадцять,
Йому ж за двадцять
І через рік буде ще п'ять.
Він бабу Дарку дуже поважав
І знав,
Що рішення її є справедливе
В її руках.
Він пригадав,
Коли ще був малим хлоп'ям,
Калину, матір баби Дарки
Як у той день ховали.
Тоді стояли
Осінні непогожі дні,
Такі сумні,
Як дні останні у житті
Старої вже Калини,
Останній крок зробивши до могили
З єдиним словом на устах:
"Аскольд мій милий!"
Коли труну спустили,
Вже теж стара, похила,
Одарка баба підійшла,
На край, кінчалась де могила,
У себе в пазусі знайшла
Торбину із землею,
Яку вона ще молодою принесла
З могили батька свого,
Аскольда, вічно молодого.
Припавши на коліна,
Стареча голова трусилась біла,
Одарка під Калиною схилилась,
Тихенько Богу помолилась
І землю цю святу поцілувала,
Калині біля голови поклала,
Щоб ця спокійно спала.
Коли ж вона на ноги встала,
Його, малого ще, Остапа, підвела
І так сказала:
"Мій сину, пам'ятай!
Ніхто так не любив наш край,
Знедолену цю матір Україну,
Як мої батьки.
Коли будеш великий ти,
Бажаю тобі того,
Щоб ти достойний був
Народу й роду свого!
Щоб ти зумів так покохати,
Як моя мати
Сміливого Аскольда!"
Остап ще пам'ятав крім того,
Що після поховання цього
Стареньку повели під руки,
Його ж малого взяв на руки
Татусь, той самий Мал,
Що сином другим був Одарки;
А мати поряд йшла
І сум в душі несла.
Від ласки її рук
Він доброту впізнав ще на світанні,
— Оксана це була! — З Кубані...
У роздумах солодких
Остап вже опинився на узліссі.
Як завжди на Поліссі
Міста лежали у лісах
І він побачив дах
Будинку Овруча старого.
Проїхавши ще кілька кроків,
Він зупинив коней,
У санях став на ноги
Не відриваючи очей
Від сніжної дороги,
Він поглядом пройшов по місту…
І остовпів.
— Воно кишіло русаками,
На площі били батогами
Знесилених древлян,
А інших вже гойдали
На мотузках підвішених вітри.
Думки Остапу наганяли
Про те, що років три
Не підкоряються древляни
Чужим тим русакам,
Що князю Ігорю служили,
І більше їм вже не платили
Повинностей, ужитків, данини.
Остап замисливсь на хвилину,
І добре зрозумів,
Що в цю годину,
Хоч як би він хотів,
У місто в'їхати не може він,
Бо там його чекає кара.
Негайно мусить повідомити він Мала
Про ці розбої дикі,
Що в Овручі зробили русаки
Над козаками, мирними жінками
І ще маленькими дітьми.
Остап на місці коні вправно розвернув,
На них гукнув
І цвігнув щільно батогом,
Аж в лісі зойкнула луна.
І як стріла
Летіли коні по дорозі,
Що в Іскоростень вела.
Лягаючи учора спати,
Не зводячи сумних очей зі стелі хати
Гануся в серці поховала мрії:
Наступний день принесе ці надії,
Коли Остап приїде,
До неї він підійде,
Візьме її за руку,
До себе ближче підведе
І розпитає про усе,
Як тут жила вона без нього...
Лише від спогаду такого
Вона відчула в грудях стук
І тих душі дівочих мук,
Яких не терпить вже розлук
Нестримне їх кохання.
Покрило очі хвилювання
І ніч пройшла в якійсь покуті,
Думки пливли сумбуром скуті,
Гнітили душу почуття
— Жахливі відчуття
Тривожної години.
У ранішні хвилини
Наступного вже дня
Ганусю розбудив жіночий крик,
І сон у мить ту зник.
Підбігла хутко до вікна
Й побачила вона:
Перемагаючи приниження і страх,
Немов би світу стався крах,
По вулиці заплакані ішли жінки,
Їх гнали русаки,
Які заповнили все місто,
— Всіх били батогами,
Кололи тесаками
І гнали на майдан.
Велика лють Ганусю охопила,
Вона з собою лук і стріли прихопила
І вибігла у двір у спідньому вбранні.
Припавши до щілини в паркані
І перевівши подих,
Не маючи можливості стріляти в тих,
Що гнали на майдан її людей,
Вона з дороги вже не зводила очей
Чекаючи на постать супостата.
Удар, нанесений рукою ката,
Із-за спини, де була її хата,
В очах пекуче спалахнув
І чорним колом огорнув
Її свідомість.
Отямилась вона вже на майдані,
Куди зігнали у годину ранню
Її батьків, сестер, братів
Із Овруча і сіл.
На чільне місце винесли великий стіл,
Якого охоронці князя оточили,
(Продовження на наступній сторінці)