А потім килимом покрили
І вже сюди вели
В оточенні своєї свити
Самого князя Ігоря,
Що з Києва прибув.
Народ загув,
Згуртований єдиною метою,
Бо ніс з собою
Єдине серце України,
З якого той князь пив
Священну кров.
І ось з розбоями приїхав знов,
Щоб грабувати
І весь народ тримати
В покорі руського меча.
Гануся не шкодуючи свого плеча
Пробилась на перед великої громади
І бачила деталі всі,
І князеві всі вади.
Її великі карі очі
Світилися ненависті вогнем.
Вона мечем
Хотіла вести мову з ним,
Із князем Ігорем кривавим!
З огидою дивилася на нього
І не помітила вже того,
Як близько підійшла,
— За кроків три була
Від ворога її народу.
У князя очі бігали як в миші
І хоч стояв за всіх він вище,
Мізерна постать квола
На злодія так схожа була,
Що силу мав
Лиш тим, що він тримав
В руках ножа розбою,
Та так нагадував собою
Вовка, що вскочив у чужу отару,
Зламавши не свою кошару,
Він в душу вліз народу
Й мечем він створює покору
Для диких грабувань.
Гануся не могла утримати вже люті,
І перекинувши назад косу,
Вона у морду ту
Плювком всю вилила образу.
І тут відразу
Зв'язали її руки
І кинули у льох,
Поки придумають їй муки.
Вона сиділа в темному кутку,
Не плакала про долю ту,
Що кара тут чекає,
А плаче, що не знає,
Як ворога вона ще покарає
В її останні ці хвилини.
В той час, вже довгих дві години
Лісами гнав Остап коня,
Щоб розказати Малу,
Як Овруч гине серед дня
Від дикої розправи.
Геройську батька славу
Тут шанували у краях.
Не раз бував він у боях
Проти кривавих русаків,
Посаджених у Києві князьків.
Остап, під'їхавши до нього,
Йому детально доповів,
Що він хотів
Зібрати сотню козаків
Й на Овруч налетіти
І несподівано відбити
Ганусю із катівні.
Сам Мал прийняв
Велику участь в цьому плані.
На другий день вже на світанні
Остап повів ту сотню козаків
У напрямку лісів
Де Овруч ще димів у згарищах пожарів
Від рук тих русаків, що їх привів
Той князь, що Ігорем прозвали.
Сміливців сотня притаїлася в гаю,
Вичікуючи пору ту,
Коли на Овруч прийде ніч,
Яка у темряву сховає їх,
Тоді ж впаде до ніг
Вся варта на краю катівні.
Опівночі,
Коли ще не співають півні,
Вони повинні повернутися назад.
І ось настала та хвилина,
Коли стрімка лавина
Відважних, дужих козаків
Гуртом знялася над землею.
— На конях це летів
Сміливий дух самої України!
Ще мить
І варта вся лежить
В злодійській крові вмита,
І вже була відбита
Колодка на дверях важких
І між завалин тих старих
Остап непевно запитав:
"Ганусю, мила, обізвися!"
В далекому кутку ледь простогнав
Дівочий кволий голос.
Його Остап впізнав
І там знайшов й підняв
Ганусю змучену від ґвалтувань
Усю у ранах.
Він її ніжно пригорнув
І тут відчув,
Як з ран струмилась кров.
Просякши одяг весь Остапа,
У грудях закипіла знов
Ненависть сповнена до ката.
Гануся, як до брата
Тулила голову безсилу свою
І не стогнала вже від болю,
Бо сили втратила свої.
Остап перед собою
Нічого вже не бачив,
Він обережно уперед ступав,
Ганусю ніжно пригортав,
Теплом своїм він зігрівав
На тілі у коханої ці рани.
На сіно він її поклав,
Що на перед було постелено на сани,
І кілька раз її поцілував,
Та наказав
Негайно вирушати.
В цей час з-за хати,
Що тут стояла на краю,
На них пішла велика сила русів.
Остап хотів
З десятком козаків
Їх трохи зупинити,
Щоб сили основні
Подальше в'їхали у ліс.
Він зв'язку стріл підніс,
Ховаючись за крону дуба,
Пускав їх в темноту
На погань ту,
Яка повзла сюди.
На мить якусь він обернувсь туди,
До хлопців тих,
В руках яких
Була його поранена Гануся.
І тут відчув Остап удар,
— У грудях, як пожар,
Пекло нестерпним болем,
Що обернулося великим горем,
Яке несло для молодих могилу.
Його свої на руки підхопили
І понесли в долину
До саней,
Запряжених могутніх двох коней.
І сани понеслись на повну,
На Іскоростень, додому.
Гарячі коні згодом зупинили,
З грудей Остапу вийняли стрілу,
Смертельну рану жаром обробили,
Сорочкою повили і укрили
Кожухами вже непритомне тіло,
Яке холодним було і не гріло
Його скалічених грудей.
Вже другу ніч не закривав очей
Остапа батько Мал.
Оксана, мати, горем вбита
Поклала біля голови маленьку в'язку жита,
Щоб сили йому повернути.
Але Остап в свідомість не приходив,
Він марити почав,
Не зв'язно все казав,
То матір кликав, а то батька,
А то просив, щоб баба Дарка
Його на ноги звела
І повела
Шукати у гаю Ганусю.
Тоді вже мати підвела
Дитину кволу і розбиту,
Від крові добре ще не вмиту
І посадила край стола.
Гануся довго не сиділа,
А до Остапа підійшла
І стала на коліна,
В лиці вона вся побіліла,
Поклала руку на чоло,
Погладила волосся
І їй здалося...
— Вона холодного його ласкала,
В дівочім розпачі тулилась, цілувала
Не відриваючись, упала
Вже непритомною з Остапових грудей.
З її очей
Стікали сльози, як росинки,
Що не живили дві перлинки,
Які відірвані вже майже були від життя.
Весна прийшла раптово
І ліс пташками задзвенів,
І цей пташиний спів
Пробуджував у ріст травичку.
Вода, прорвавши з льоду перемичку,
У повідку кипіла,
А на галявині уже синіла
Фіалка в ніжних пелюстках
І на ланах
Життя вже било джерелом,
І жайворон своїм крилом
Мережив піднебесну голубінь,
Немов би ніс у височінь
На кінчику крила життя бажання,
Що лиш народжує кохання.
В цей день в обідню пору
На перекір життю
На цвинтарі прощалися з Остапом,
І мати з татом
Не бачили весни,
— Вони були
Спустошені душею,
Бо кат ходив землею,
Яка давала їм життя.
Їх почуття
Забрала домовина,
Що виросла для сина
На їх святій землі.
В ці дні
Гануся непритомною лежала,
У неї сили всі забрала
Смертельна туга за Остапом,
Своє життя вона сприймала з жахом,
Воно її дароване ціною
Занадто дорогою,
— Остап немов забрав з собою,
Її життя також!
В думках вона себе карала,
Бо болі більшої не знала:
"О, краще б він лишився жити,
Ніж мав її спасти,
Щоб через все життя нести
У серці його смерть!"
Пройшло три роки
Як Остап в могилі спочивав
І час настав
Історії робити інший лік,
— Ішов вже дев'ятсот і сорок п'ятий рік.
Весна його була вродлива,
Уся уквітчана могила,
Остапа юність де спочила,
Травою ранньої пори.
В цей день прийшла сюди
Гануся його мила,
Вона завжди сюди ходила,
— Порадником була її могила,
У цілі тій, яку в душі носила,
Лише для неї жила
З метою помсти й боротьби,
Щоб не приходили сюди
Ніколи вже дівчата,
Не плакали на жертву ката,
Що милого забрав
І в домовину поховав
Щасливе їх кохання.
Спустивши голову на груди,
Тримаючись рукою за хреста,
Її тремтіли губи,
Але з очей не падала сльоза,
— Вона свинцем пекла
Й текла у серця рани,
Тому ця біль нестерпною була.
Зціпивши зуби, мовила слова:
"Остапе! Я тобі клянуся,
Що жити буду я за двох
І нас обох
Ніхто вже не розлучить.
Хай туга душу мучить,
Що я не бачу твої ночі,
Але усі літа дівочі
Віддам я пам'яті твоїй.
Бо кат забрав у нас кохання
І проміняв на грабування
Багатства нашого народу.
Він хоче мати згоду
Покори вічного ярма,
Але в дівочу руку я візьму меча,
На ніжність серця помсту поміняю,
Бо я вже знаю,
— Кохання наше крапля в морі,
Народу нашого неволі
Породжує це джерело,
Що горе всім несло.
Клянусь! Меча я твого пронесу,
Поки не здійсню ту мету,
Щоб наш народ здобув священну волю,
Коли здобуде він щасливу долю,
Тоді до тебе я прийду
І на могилу покладу
Вінок святої волі,
А з нашої скаліченої долі
Всі сльози в серце заберу
І з ними я прийду, коли помру
У домовину вже до тебе,
Де будемо ми спати вічним сном,
І нам обом
У пісні пам'ять понесуть
Майбутні наші покоління."
У ці години з півдня
Світило сонце над землею
Її великого народу,
І щоб здобути перемогу,
І відсіч дати супостату,
Який гадюкою заліз у хату,
І звив гніздо у серці України,
— Мал поспіхом великим
Збирав древлян
І всіх киян,
Які втекли до нього на Полісся.
А Ігор, князь російський так вознісся,
Що вкрадену Олегом владу перейняв,
У Києві стояв і вимагав
Покори України.
У травні він усі зібрав
Загони диких русаків,
І наказав
Рушати на Полісся,
Де Іскоростень стояв,
Який йому вже не корився.
Він сам очолив ті загони,
Бо прагнув крові і покори,
Щоб брати знов побори
У непоступливих древлян.
П'ятдесяти трьохрічний Мал
(Продовження на наступній сторінці)