І душі знову їх сплелися,
Як в білоруську ту сльоту,
Яку в боях на крові замісили,
І вижили, хоч їх косило
Свинцем і голодом, і тифом.
— Російської імперії чума
Здоров'я випила до дна!
Свати обоє посадили
Калину і Карпа за стіл
І чарку кожному налили,
А потім довго говорили,
Чи будуть мати урожай картоплі
І як збиратимуть коноплі,
Згадали про своїх дітей,
Та говорили про людей,
Що гинули на каторгах безвинно.
Пригасла жвава їх розмова
І знову туга чорна
Покрила їм серця.
Усі замовкли на хвилину,
Поглянув Яків на Карпа,
А потім на Калину
І з важкістю душі зітхнув,
Рукою чарку огорнув
І з сумом вже повів свою розмову:
"Мене забрали серед ночі
І повезли в район,
А там побачив все на власні очі,
Не вірилось, що то не сон,
— Людей усіх сортують,
У камери розводять і катують,
Це називається, вони будують
Соціалізму рай.
Мене у першу чергу запитали,
Чи мав коня, а чи кобилу
І хто розчісував їй гриву,
А потім записали
Що я куркуль і ще сказали,
Коли б у мене ще була корова,
Чи свиня,
Тоді б уся сім'я
В катівнях їх згнила,
А так один я маю кару відбувати,
За що, до нині я не знаю, свате!
Від самої Москви аж до Уралу
Ми землю міряли ногами,
Нас підганяли батогами,
Багнетами у боки нам штрихали
І з люттю промовляли,
Що контра ми і куркулі.
Там рік були ми під землею,
Руду копали і возили
І так, під нею
Знаходили свої могили,
Безвинні, стомлені брати,
Росії дикої раби.
А я хоч кров'ю харкати почав,
Але мовчав,
Що би думок моїх не знали,
Бо там таких вбивали
За те, що саботують,
Зумисно не будують
Соціалізму рай.
По цілих ночах я стогнав,
А ранком вже мені сказав
Їх наглядач
Піти у новий гурт "ледач",
Який повезли до Сибіру,
Де мили золото, з піском породу сіру.
Там каторгу поніс два роки,
А потім занедужав трохи,
Тоді зовсім упав.
Коли тягли мене вже у могилу,
Орисі брат мене впізнав
І попросив віднести тіло в бік, в долину.
Він каторгу там відбував,
За те, що мав
Корову і кобилу.
Коли засипали могилу,
То він мене забрав,
Заніс, а потім вже поклав
На свої нари.
Пізніше я все взнав,
Що він за мене догори
Кудись папір писав,
Був грамотний і дуже вже розумний,
— Я ж розписатися не вмів.
Коли на допиті мені папір давали,
То замість слів
Хрести одні стояли.
Так брат Орисі мене спас,
Хоча здоров'ям я весь згас,
Та радий, що помру удома
На своїй землі.
І не шкода тепер мені,
Що смерть швидку зустріну,
А шкода, так мені,
Що сина нашого Степана
Юнцем погнали із села
Лише за те,
Що моя доля каторжна була.
І він як песеня
По світу бродить,
Недавно написав що робить
Якусь роботу на заводі
У Златоусті на Уралі.
Зате великі далі
По службі відкриває наш Захар,
Уся душа його лежить до них,
Вже в партію вступити встиг
І сам вивозить куркулів,
Бо так хотів,
Щоб кожний хлів
В селі вже був колгоспним.
Він вірний бригадир
І ваш Трохим
Для нього друг великий!"
І Яків змовк
І всі мовчали тихо,
Зворушене їх лихо
Гадюкою в душі повзло,
Згасивши зустрічі їх радість.
Ішов Карпо додому
З великим смутком на душі,
Перед очима знову й знову
Росли страхіття всі,
Що змушений терпіти їхній рід.
У той же тридцять сьомий рік
У листопаді, восени
Закінчив Яків свій короткий вік,
Який в житті не бачив втіх,
А горбився на всіх
Тих імператорів Росії,
Що Україну їх душили
І множили могили
Її синам.
Коли труна стояла серед хати
І мертвий Яків в ній лежав,
Карпо похнюпившись, стояв
Серед великої родини.
Рука маленької дитини
Ласкала дідові холодні руки,
Що працю в каторзі перенесли
І щоб оці ось внуки
В майбутньому щасливими були.
— Це їх із Яковом Тарас,
Що мав шість років лиш від роду
І вже стояв він серед роду
Біля цієї ось труни,
Що забирала діда навіки.
Якось, на другий рік, весною,
Коли ще сонце не зійшло,
Великі відра взявши із собою
Карпо по воду йшов,
Навкруг все дихало весною,
Та під ногами слизько
Й мокро ще було.
Туман криницю огорнув
І застелив усю дорогу,
Та в сутінках Карпо почув
Якусь придушену і кволу
У плачі молодицю.
Поставив відра на криницю
І тут відразу він впізнав,
Була дружина це Трохима.
Вона, побачивши Карпа
У розпачі заголосила,
Припала свекрові на груди
І волю дала вже сльозам,
А потім вже крізь зуби
Родила звук страшним словам:
"В ночі арештували нашого Трохима!
Йому кайдани нап'яли і повели
У загратовану машину,
Та по селу взяли
Ще не одну людину,
Які їм вірними були.
Я бачила як Якова, Захарка теж забрали ,
Їх били і тручали,
Страшні казали в слід слова,
Коли за ними гратні двері зачиняли
І повезли всіх до району
З клеймом вже "ворога народу".
Карпові ноги підкосило,
Поворухнутися не міг,
У душу чорний смуток ліг,
У голові, як молотами било.
Останні дні з тривогою лягав,
Бо ось вже рік,
Як кожний місяць в ніч
З села їх забирав
Кривавий цей хижак
По дві, або по три людини
І без ніякої причини,
А цього разу взяв аж п'ять
Під цим же приводом страшним
Якогось "ворога народу".
І став вже зараз ним,
Їм вірний до кінця, його Трохим.
А через день
Карпо з Калиною між натовпом людей
Протислись до дверей,
Які катівню закривали,
"Державною безпекою" її тут називали,
Вони ж охороняли
Імперії страшну і чорну силу.
Ніхто не слухав їх і не пустили
Вже навіть близько до дверей,
І з вузликом харчів й речей
Поміж будинками розгублені ходили,
Де люди перелякані бродили
По вулицях сумних.
Здалека лиш дивилися у двір,
Де хижий звір
Ховав і катував
Безвинних їх синів.
Там дротом все обплетене було,
В кутках стояло кулеметника гніздо,
З якого дуло смерті виглядало,
На вулицю лиш долітало
Потужне гавкання служивого їх пса.
Коли вже сонце взялося згасати
І тіні довгі вулицю покрили,
По гучномовцю наказали,
Щоб люди всіх дітей забрали
І вулиці щоб вільними були.
Дорогами, стежками і ланами,
Схилившись в сумі люди йшли,
То на руках несли, а то вели
Малих дітей,
Що житимуть поміж людей
З клеймом синів і дочок
Убитих "ворогів народу",
Яким ніде не буде ходу,
Аж поки Сталін не помре.
А зараз люди кару цю терпіли,
Ніхто не знав за що,
У муках й крові всі кипіли,
Життя і смерть ділили за одно.
Карпо з Калиною весну і літо проходили,
По під в'язниці вже стежки зробили,
Але їх плач ніхто і чути не хотів,
Бо кожний у душі таїв
Страшний той жах
— Ніхто не знав, чи його прах
У жертву теж не ляже,
Якщо покаже
Своє їм співчуття.
В цей же час Трохим
Між смертю і життям
В Проскурові лишався у катівні,
А серед літа в липні
Забравши з ліжка із самого ранку,
— Таємно вивезли Захарка
У Кам'янець в старі фортеці.
Людей вже стільки навезли,
Що всі вони
Далеко не вміщались у в'язниці,
Під них забрали там дзвіниці,
І всі церкви,
Всі піонерські табори,
А "ворогів" тих все везли й везли.
Уже осінній день стояв,
Трохим скалічений лежав,
Увесь скривавлений,
Не відчуваючи вже болю
У камері нелюдського розбою.
Він ледь стогнав
Й дивився над собою,
На це віконечко мале,
Яке усе було обковане дугою,
Немов гадюкою стальною
Закуте в грати.
За ними там на волі
Росли як сестри, дві тополі.
Проміння сонця кволі
На вітрі їх листки полощуть,
Що жовтими були,
Здалось Трохиму, вони хочуть
Забрати їх туди,
Де простір і життя.
Журливо всі гілки
То нахилялися у грати,
То відбігали геть,
Не зупиняючись кивати,
А він з напруженням дивився ледь
І морщився від болю.
В скаліченім до краю тілі
Жевріло ще життя,
Але не було сили вже терпіти ту сваволю,
Його лишали вже останні відчуття.
Із допиту його недавно знову привели
І кинули сюди,
Але на цей раз пам'яті не втратив,
Його чомусь не катували
І рук вже не ламали,
Під нігті голок вже не пхали.
А за столом сидів лиш комісар
Із зіркою на рукаві,
Трохимові кивнув він на стільці,
Що перед ним стояли,
Але побитий весь сидіти він не міг,
А міг лише лежати,
Тому він залишився так стояти,
Біля стола.
Свідомість в нього думка пройняла,
Не може в муках він страждати,
Їх краще смертю обірвати
І зараз комісару розповість,
Що у душі весь вік він носить злість
Й ненавидить Росію,
Що здійснював він свою мрію
Її могутність підірвати,
Що він їй ворог є,
Тоді негайно обірве
Свої нестерпні муки.
Але про все оце,
Хто факти дасть їм в руки?
Ніхто так вірно не служив цій владі,
Хоч все Поділля обійди,
(Продовження на наступній сторінці)