— Це був не доброволець. Це був учасник добре підготовленої експедиції. Спочатку ми зафіксували істоту, яка перетнула зону смерті. Жива істота не може її перейти. Ця істота перейшла і подерлася в ущелину-пастку. Ми зафіксували її вихід з пастки після того, як почали діяти додаткові випромінювачі. Аналіз даних приладів показує, що це була добре підготовлена молода людина, до речі, чудовий спортсмен, а головне: що цей спортсмен був надійно, абсолютно надійно екранований.
Відлягло: "То він вийшов з пастки неушкоджений!.."
— Отже, я мав рацію, коли передбачав, що Надзвичайна Рада енергійно діє і знає незрівнянно більше, ніж про це пише преса. Адже так?
Він дивився в Янині очі. Вся її духовна сила потрібна була, щоб витримати той погляд. Вона мовчала"
— Надзвичайна Рада з цілковитою точністю знає місце, де розташований наш острів. Вона знає про зону смерті й, споряджаючи сюди експедицію, дбає про екранування — причому надійне, дотепне, легке! Рада знає ненормально багато. А тепер я вас запитую: якими засобами зв’язку ви користувались?
Він дивився в Янині очі. Вона мовчала.
— Ви будете негайно ізольовані. Ви більше не зробите жодного руху без нагляду.
Так настала катастрофа. Яна опустила очі. Вона мовчала, а думка нервово билася в тенетах несподіваного лиха. Зв’язку більше не буде. Це ще не найстрашніше. Фрад ув’язнить її, і тоді ніколи не здійсниться отой задум... Отой її задум, що про нього боялася говорити сама собі.
Щось підказувала інтуїція — десь ледь-ледь бачилася вузенька кладка над прірвою відчаю. Іти ва-банк!.. Нехай уже не буде зв’язку, але, може, вона збереже волю.
Скрипів Фрадів голос:
— Я маю досить засобів вплинути на вас і примусити відповідати. Востаннє закликаю: будьте відверті. Ви були чесним ворогом. Ви зазнали поразки. Я востаннє пропоную вам дружбу.
— Я слухаю вас, — сказала Яна, підвівши голову. Вона наважилась.
— Яким зв’язком ви користувались?
— Нейтринним.
— Нейтринного зв’язку не існує в природі.
— Я користувалася нейтринним зв’язком.
— Я вчений! Не говоріть мені нісенітниць.
— Як хочете...
Фрад замовк. Яна бачила: він їй повірив і тепер обмірковує свою найтяжчу помилку.
— Де ваш апарат?
Яна піднесла руку до намиста, повернула намистинку і промовила:
— Ти чуєш мене, Олексо? Інформації більше не буде. Прощайте.
Фрад від несподіванки відступив назад. Яна тим часом зняла намисто й сережки і мовчки віддала йому.
— Ви знаєте кару, якій тепер підлягаєте?
— Знаю.
— Я вам дарую життя і волю. Але ви моя, пам’ятайте про це. Відтепер ви — моя власність.
Він повернувся і попрямував до дверей. На виході затримався:
— Вам ще не обридло розважатись з отим живим трупом?
Відповіді не чекав — зачинив за собою двері. Яна повернулась до Артема. Вона була як уві сні. Він зрозумів:
— Чим загрожував?
— Дарує... Каже, що я його власність.
— Якщо правління довідається, що вже стільки часу триває зв’язок... його викинуть геть. Тим більше, що він віддав їм усе, що міг. Тепер він хоче брати. Тільки брати.
— Ще є час.
— Мало. Тепер буде ще менше.
— Він скоротить?
— Повинен.
— До Нью-Йорка дуже далеко. І тепер змінилась ситуація. І навіщо це?
— Ми не знатимемо рішення Ради. Треба діяти самим.
— Я не про це. Я залишусь на плато. Тут. У цій кімнаті.
— Нізащо.
— Артеме, про це ще рано говорити...
— Можливо. Але треба діяти.
— Іноді здасться, що від думок розпухає голова.
— Ми скінчили наукову частину — оце щастя і вдача.
Яна підійшла до екрана і притислася щокою до того місця, де було плече Артема. Без цієї ілюзії дотику вона не могла.
— Це щастя, Артеме, це таке щастя... — шепотіла, заплющивши очі.
Він ласкаво дивився на русяві кучері, ледь помітно похитував головою. Зітхнув:
— Янко, іди спочивай. Іди, кохана, вже час лягати... Завтра...
Вітер гуляв між сопками. Він носив хмари холодних краплинок, що вже кілька діб сіялися з хмар, і тому в долині не було жодного куточка, не пройнятого в’їдливою сирістю.
Було темно. Тільки опівдні ледь-ледь світліла вузька смужка на сході поміж сопками, а в який день і її не було видко за хмарами.
Холодна волога нескінченними хвилями котилася з Арктики. Люди, які працювали на будівництві, з мимовільною заздрістю прислухались до розповідей старших про ті часи, коли Арктика о цій порі року дихала лютими морозами, а земля промерзала на кілька метрів у глибину.
Навколо будівництва було встановлено кільце потужних прожекторів, вони кидали в низьке мокре небо стовпи білого світла. Світло пронизувало вологу, і вона світилась, примушувала біло світитися хмари, що повільно плазували над землею. А від неба весь простір будівництва заливало сірим примарним світлом.
Леонід Пилипович втягнув голову в плечі, капюшон плаща насунув так низько, що міг дивитися тільки вниз. Власне, це йому й було потрібно: унікар з неприємним завиванням летів над будівництвом, а він дивився вниз, вишукуючи очима приземкувату будівлю Центрального пульта. Вітер свистів з усіх боків і наче шмагав людину величезним мокрим простирадлом...
Унікар шарпало туди-сюди, маленький круглий майданчик під ногами погрозливо гойдався. Леонід Пилипович однією рукою стискував бильця, а другою тримав держак управління. Він не любив літати на цьому приладі. Неприємно завивав мотор, нестійкою здавалась машина. Інша річ на землі — унікар бігав швидко і будь-яким ґрунтом, легко змінював напрям, перестрибував рівчаки й котловани... Але зараз викликали на Центральний у терміновій справі, об’їздити численні споруди й загони будівельних машин не було часу.
Леонід Пилипович посадив машину на землю — на суцільний чорний кисіль, підкотив до будинку. Вимкнув мотор, розвів бильця і вистрибнув на вузький тротуар. Пластик еластично вигнувся під ногами, і під ним соковито ухнула багнюка.
— Товаришу Миронов!
Леонід Пилипович озирнувся на вигук. Від будинку наближалася висока постать у чорному плащі. Леонід Пилипович зробив крок назустріч і враз відсахнувся від жаху: під капюшоном не було голови — чорна порожнеча. І вона говорила:
— Ну й погодка у вас...
Блимнули два білі кружечки. У грудях ще крутився переляк, а розум збагнув: це був негр. У темряві, лише трохи розсіяній мерехтливим світлом з неба, його обличчя зовсім не було видко під чорним капюшоном.
— Здрастуйте, товаришу Миронов.
Негр простягнув руку. Леонід Пилипович впізнав Таві Лансану.
Зайшли до приміщення. Розмовляли уривками: раз по раз гули відеофони, дзвонив селектор, будівництво вимагало втручання головного інженера. І Леонід Пилипович, який умів, коли це потрібно, негайно вникати в нове питання, давав поради, пояснював, наполягав. Для Таві це було не менш цікаво, ніж послідовна розповідь про хід будівництва.
— Чи всі розуміють, чому для будівництва обраний цей район? — спитав він.
Леонід Пилипович кивнув:
— Звісно. Поруч заводи-постачальники, над нами полярна ніч. Секрет є секрет.
Селектор. Леонід Пилипович відповідав на запитання. Таві тим часом проглядав плівки з записами. Потім подивився на Леоніда Пилиповича:
— Товаришу Миронов. Головне. Чи можливо скоротити строки?
Той провів долонями по змарнілому обличчю, ніби відганяв утому.
— Люди працюють по десять-дванадцять годин.
— Підмогу?
— Не треба. Нових людей нікуди ставити. Будівництво гранично заповнене автоматикою. Людей досить...
— А все ж таки — я про строки.
— Треба говорити з людьми.
— Ви розумієте мене? Успіх може залежати від одного виграного дня.
— Це розуміють усі.
Знову відеофон. Таві зосереджено походжає по кімнаті. Потім його захоплює гра вогників на Центральному пульті, він вдивляється в завзяте переморгування синіх, червоних, жовтих, зелених ліхтариків, в діловите блимання білих трас і поступово захоплюється їх мовою.
Скидає плащ, розпростує широченні плечі. Поруч із дрібним метушливим Леонідом Пилиповичем Таві — гігант.
— Прекрасно! — не стримується він,
І хоч головний інженер у цю хвилину розмовляє з головним оператором скельної проходки, він чує цей вигук Голови Надзвичайної Ради і спалахує від соромливої втіхи.
— Це правда, що були випадки, коли люди ризикували собою? — несподівано питає Таві.
Леонід Пилипович тільки секунду мовчить. Потім піднімає очі:
— Так, це правда.
— З вашого відома?
— Так. Мені ще й досі згадують за Місяць?
— Дехто згадує.
— Тут інша ситуація.
— Ще б пак! Що ж було?
— Восьму камеру вночі залило водою, бо автоматові не запрограмували загвинтити заслінку дросельної труби. Молодший оператор Юра Рахімов одягся в брезентовий одяг, пірнув у воду — температура була на грані замерзання, глибина чотири метри — і зачинив. На будівництві не було не тільки жодного підводного апарата, але й водолазного костюма.
— Тепер є?
— Є. Якби Юра цього не зробив, ми б втратили принаймні день.
(Продовження на наступній сторінці)