— Ніщо не потрібно. Сьогодні вночі Фрад влаштував розвагу для своїх людей. Запросив мене. Там було кілька дівчат, були його працівники... Всі голі, як мавпи. Пили коньяк. Я не пам’ятаю, скільки мужчин було зі мною цієї ночі. Фрад усе бачив, але він мене не торкнувся. — Тереса знову сіла чи швидше впала на стілець, хитнула головою з виразом тужливої безнадійності. — О... Якби я могла знищити все, що тут є, разом із собою, і Фрадом, і разом з тобою... Ти хороша, чиста, та хіба ж не однаково...
Яна здригнулась од відчуття липучого бруду, що заповнив кімнату, од жалюгідної гіркоти й спустошеності. Тереса сиділа, дивлячись у підлогу. Яна вийшла.
Артем, побачивши дівчину, швидко підійшов, поклав на екран обидві долоні, вдивляючись у Янине обличчя. Долоні його з цього боку здавалися неприродно білими.
Він теж сьогодні був сам не свій. І в камері, і в маленькій білій кімнаті, де була Яна, згущувалось передгрозове повітря. Дихати було важко, розмовляти — ще важче. Яна стояла близько-близько до екрана, але боялась торкнутись його, наче там був струм.
— Ти знаєш, де його взяти?
— Я погано пам’ятаю. Це десь дуже низько. — Так... Це низько...
У Артема біля вух здимались і опускалися, наче дихали, тужаві жовна.
— Це низько... Це...
Яна розглядала його підборіддя — воно було якраз на рівні її очей, — губи, щоки, рухливі жовна теж затримували її погляд, а в очі глянути не наважувалась: знала — негайно розлетяться думки, і доведеться тільки й дбати, аби стримати в грудях стогін... А треба слухати, треба запам’ятовувати.
— Це низько... Це... — втретє почав Артем.
— Може, під нашим корпусом.
— Так. Я не можу зосередитись.
Вони помовчали. Так і стояли — одне біля одного, розділені прірвою Всесвіту.
— Я пригадую... — сказав він, — я пригадую.... що на останньому, найнижчому поверсі.... Є швидкісний ліфт. А там ще поверх... Нижче кріплень...
Він напружив не тільки пам’ять — усе тіло його завмерло, як висічене.
— Там стояли землепрохідні машини... Але чи зосталися там генератори — не пам’ятаю.
Яна сказала:
— Просто, коли Фрад показував тобі розріз, ти менш за все думав про генератори...
— Це правда... Вони можуть бути там.
Ковзали по екрану притиснуті до нього й через це білі як сніг, мертві долоні. Яна вже не могла їх бачити. Вона тепер дивилась униз, на свої і Артемові ноги. В кімнатці було нестерпно важко, як у сельві перед зливою.
— Якщо не там, — Артем говорив, ніби робот, — то вони мають бути серед устаткування ракетодромів. На будівництві геоелектростанції неодмінно застосовувались підземні кораблі. На них теж є квантові генератори різних потужностей.
— Може, скаже Джон.
— Коли ти полетиш?
— А якщо Фрад не погодиться?
— Він мусить погодитись.
— Я піду шукати Джона.
— Не можна відкладати розмови з Фрадом.
— Він скаже: летімо зараз, а генератор?
— Добре, шукай Джона...
Білі долоні востаннє ковзнули по екрану й відліпились від нього. Яна з полегшенням підняла очі. На її чолі дрібним бісером блищав піт.
— Я піду, Артемку...
Тільки надворі відчула, що в приміщеннях, як і завжди, повітря було прохолодне й просушене. А тут стояла задуха. Сонце білим злим оком дивилося на землю, видивлялось, чи добре припекло старій планеті, чи всіх розморило й знесилило, чи досить випарувалися ліси, щоб небо впало на землю морем холодної води.
Яні потрібна енергія і настійність, а в неї ледве вистачило сили дійти до свого корпусу. Рішимість змінилась байдужістю, і тільки недремне почуття самоконтролю примушувало робити все, що задумано.
Коли Джон почув, що Яна хоче з ними поговорити дуже конфіденційно, трохи зніяковів.
— Джоне Уїльямсон... — сказала дівчина.
Він злякано кинув з екрана круглими оченятами:
— Я благаю...
— Неприємно?
— Благаю...
— Будьте гідним хоч спогаду про своє ім’я.
— Злива... — Джон притис руки до грудей і кивнув головою на вікно. — За п’ять-десять хвилин почнеться злива...
— Ми зустрінемось після зливи. А щоб ви не втекли, я вам відразу призначаю побачення.
Яна назвала місце, де нещодавно на пеньку бавилася Тереса. Джон, сумно хитаючи головою, сказав:
— Я вам ніколи ні в чому не відмовляв...
Від зливи в кімнаті стало темно. Дівчина лягла, заплющила очі. Збуджений мозок не хотів заспокоюватись, видіння з минулого, плани на завтра й сьогоднішні болісні враження гарячково маячили перед нею, а вона щільніше заплющувала очі й втискувала тіло в ліжко.
— І вас охопило нервове напруження? — спитав Фрад.
Яна зойкнула від несподіванки й сіла. Фрад дивився з екрана.
— Це природно, — продовжував він. — Зараз на плато повітря наче наелектризоване. Всі чекають подій. Роки чекання поступово виснажували терпіння людей. Це дурниці, що людина може звикнути терпіти. До цього можуть звикнути тільки шкапи... І от — п’ять днів.
— Що — п’ять днів?
— Ви не знаєте, адже так? Але й вам перекинувся цей дивний стан: швидше, швидше, нехай нарешті станеться те, що має статися!.. Це теж щасливі дні.
Фрад базікав. Певно, для цього були причини.
— Не буду ставити загадок. Я вам простив усе... До речі, геніальний винахід — оцей нейтринний зв’язок. Я й на думці не мав, що це може бути здійснене в наш час, сучасними засобами!.. Хто автор?
— Чи не однаково?
— Я до вас з’явився, щоб бути відвертим.
— Нейтринний зв’язок винайшов інженер Пуебло Альмейда.
— Він, звичайно, знав про паш концерн? — Знав. Його ви не викрадете.
— В цьому не буде потреби. Він сам прийде до нас. Де живе цей Альмейда?
— В Буенос-Айресі.
— Заплановано на третю атаку. Гадаю, що до знищення цієї столиці справа не дійде.
— У вас нічого не вийде, — стомлено сказала Яна. — Підіть до людей та попросіть прощення...
— За вашою допомогою Надзвичайна Рада дістала солідні шанси. Але... пізно! Ми починаємо за п’ять днів.
— Що? — вихопилось мимоволі.
Фрад чи не вперше за Яниної пам’яті засміявся щиро. Це був частий дріб сухих дерев’яних звуків, кадик засмикався туди-сюди, щоки підібгалися і потягли за собою губи.
— Я сказав: за п’ять днів. Надзвичайна Рада чекає нападу за три тижні, адже так? Погодьтеся, що ми не можемо собі дозволити чекати, поки людство перше нападе на нас. Їх надто багато, а нас мало. Отже...
Фрад змовк, багатозначно поглядаючи на дівчину. Мовляв, от який я. Ти гадала, що мене так легко ошукати?
— Щоправда, ми ще не повністю виконали свою програму виготовлення зброї, але за п’ять днів матимемо якраз стільки, скільки потрібно для трьох атак. А більше їх не буде потрібно.
— Я вам вдячна за інформацію.
Яна схилилася на ліжко й заплющила очі. Хвилина мовчання. Ледве розплющила очі, глянула на екран. Фрада вже не було, екран умер. Дівчина пружно підхопилась на ноги. Ось коли скінчилися неясні передчуття й умлівання. П’ять діб! Вона була готова до дії.
Розділ десятий
В САЛОНІ "АФРИКИ"
Ще зовсім близько ясніли білі хмарочоси Гавани, а лайнер "Африка" зачинив численні двері, стулив зовнішні жалюзі кондиціонерів і почав набирати швидкість. У салоні другої палуби в ці хвилини не було нікого, крім блідого високого молодика з вусиками, який стояв між пальмами біля вікна і байдуже стежив, як відкочуються назад кубинські береги. Певно, більшість пасажирів збилася зараз у скляних галереях верхньої палуби, щоб краще бачити.
Наростала швидкість, і здавалось, ніби корабель поволі зводиться — підводні крила підносили над водою білий корпус океанського лайнера.
Тільки зблизька на одухотвореному обличчі молодика можна було помітити мереживо дрібних зморщок, і тоді б ви зрозуміли, що цьому чоловіку вже минуло тридцять, що він чимось пригнічений і, може, трохи розгублений.
Це був Макс.
Спочатку пасажири бродили по всіх поверхах корабля, розглядали його коридори й галереї, басейни й ресторани, а потім, коли вже не стало видко берегів і неозора Атлантика замкнула навкруги сине коло, почали збиратись у салонах...
Макс сів у крісло і дивився за скляну стіну. Швидкість сприймалась нечітко — в океані не було орієнтирів. Поруч біля низенького журнального столика сіло подружжя — щуплий негр з сивиною на скронях і біла жінка років сорока. Перекидаючись незначущими репліками, вони дивились в океан.
За згодою Фрада Макс був у Гавані. Він мусив перевірити останні обчислення через інформаційні канали Академії. І вперше не виконав завдання. Автоматика останніми днями не сприймала сигналів авторезидента "Сельвас". Могла бути одна причина: люди виявили, що послугами інформаційних каналів користується небажаний абонент. Макс уже й раніше передчував, що авантюра з Артемом переповнить низку подій, які досі можна було пояснити випадковостями, і вони з’єднаються в один ланцюг... Люди знали, що науковець Максим Свирид — їхній ворог, люди знали ще багато чого, та мовчали.
(Продовження на наступній сторінці)