— Привалу не буде до повної темряви, — наказав Барханов. — Джоне, вам весь час іти всередині.
А сталося ось що. Джон перебіг іонну зону — сигнальний ліхтарик яскраво світився на його грудях — і опинився в ущелині. Ліхтарик згас. Хлопець рушив вперед. Підніматися було загалом неважко. За півгодини встиг заглибитись у щілину і піднятись над поверхнею сельви на півсотні метрів.
Потім ущелина круто завернула. Тепер позаду не видно було верхівок тропічного лісу, тільки кам’яні стіни та циклопічні східці, утворені великими, обточеними водою брилами.
Вони ставали дедалі більшими. Джону часом доводилось повзти на животі, підтягуватись на руках, балансувати на вузеньких карнизах...
Кінчалась година. Незабаром його викликатиме Барханов. Навряд чи скерований промінь виб’ється з ущелини. Його сто разів відкинуть стіни й розсіють... Але треба йти вперед.
І от за поворотом відкрився невеличкий майданчик. Більше сходів не було. Стіни зводилися вгору принаймні на півтораста метрів. Вгорі світився маленький клапоть неба.
Середина майданчика була видовбана, як чаша метрів десяти завглибшки. Вона була по вінця налита прозорою водою.
Стомлений Джон сів, набрав у жменю води й хлюпнув собі в лице. Вода була прохолодна. Потім спробував на смак. Дощівка.
Ба! Та це ж вона ллється сюди он з того урвища під час тропічних злив!.. Це вона видовбала в камені чашу, вона закидала щілину величезними брилами, вона ж і обточила їх, а вся ця щілина — звичайнісінький каньйон. І якщо почнеться злива — Джону кінець. Вода миттю виповнить ущелину, підхопить людину, як тріску, розшматує на поворотах і викине в сельву жалюгідні рештки того, що було раніше Джоном Джессепом.
Джон поспішав назад. Коли він проминув перший і другий повороти щілини (а їх було щось із десяток), спалахнула сигнальна лампочка: смертельне проміння.
Звідки воно тут узялось? Адже ж досі не було.
Він побіг. Навколо летіло каміння, збите його кроками, він ковзав по гладких брилах і падав униз, але то вже було не падіння, а стрибок, і новий стрибок, і знову щось схоже на падіння, що аж у грудях хололо, все вниз і вниз, ступні ніг не відчувають болю, кожен нерв напружений до краю, — щоб не вбитися, не зробити невірного кроку. А сигнальна лампочка все горить і горить, згасне на якусь мить, потім блимне раз-другий, і знову горить яскравим вогником.
Джон минув другий, третій, четвертий поворот. Треба було перепочити хоч кілька секунд, бо серце вже не витримувало...
Він спинився, боляче вдарившись плечем об стіну. Лампочка горіла. Сховався за поворот. Згасла, але за мить засвітилася знову. Зненацька повернувся назад. Знову згасла й знову засвітилась. Заліз під брилу-сходинку. Ліхтарик заспокоївся. Джон ліг і розслабив усі м’язи.
Думав. Поведінка ліхтарика така, наче на нього впливає не суцільна зона, а промінь, що вистежує людину, женеться за нею, відшукує... У Джона похололо десь аж у шлунку: а якщо це кібернетичний охоронець, що може сам рухатись. Від такого не втекти!..
Схопився на ноги, вдарився головою об брилу, спалахнула лампочка. Присів — згасла. Чортівня!
Джон махнув рукою і подався униз...
Він ледве переступав ногами, ішли нарешті вийшов з ущелини. Іонна зона, світить лампочка. Джон уже не біг — він стомлено брів крізь зарості.
А лампочка горіла. Хіба не час їй згаснути — вже ж кінчилась смуга смерті. Джон озирнувся. Стіна ледь проглядалася крізь хащу. В ній зяяла чорна щілина, звідки допіру вийшов хлопець. Може, це звідти й наздоганяє його смертельний промінь?
Увімкнув генератор, почав продиратися крізь рослинність усе далі вбік від ущелини. Лампочка ще раз блимнула і згасла... Тут тільки Джон викликав Барханова.
Знову разом. Перший крокує Веслі, змучений Джон плентається позад Гната Петровича і поперед Олексія. Процесію замикає Барханов.
Обміркувавши все, що сталося, вирішили: в каньйоні розставлені іонні випромінювачі з самонаведенням. Вони діють тільки на живі об’єкти, що виходять з ущелини. Каньйон був перетворений на капкан,
Барханов, не спиняючись, наказав викликати Яну, — Олексо? — негайно відізвалась вона.
— Погані новини.
Вона помовчала. Потім він чув, як вона сказала Артему:
— На плато піднятись неможливо.
І голос Артема:
— Де зараз експедиція?
Олексій розповів. Яна мовчала. Заговорив Артем:
— Ми обійдемось власними засобами. Плато буде знищено.
Він розповів про свій задум: втеча Яни й анігіляція власної камери. Олексій, долаючи несподіване хрипіння, переказував його слова усім.
— Привал, — не витримав Барханов.
Посідали. Гнат Петрович примостився на вантажі напроти Олексія і не відривав вицвілих очей від його обличчя. Барханов сидів поруч.
— Я ще не вирішив, як саме буде порушено вакуум, але я знайду таке рішення, — повторював Олексій за Артемом. — Прошу негайно оповістити мені думку Ради з цього приводу.
— Синку, ти ж, мать, не зможеш так зробити, — тремтячим, як у ображеної дитини, голосом промовив Гнат Петрович. — Де ж тобі його зруйнувати, той вакуум... Га, синку?
Олексій чув, як Яна повторювала ці слова. Мовчанка.
— Не сумуй, батьку, — сказав Артем. — Не сумуй, татку. Що зробиш!..
— Напевне, на плато є квантові генератори? — спитав Барханов.
Яна почула. Вона довго мовчала. Так здалось Олексі. Потім рівним дерев’яним голосом повторила:
— Напевне, на плато є квантові генератори... Знову мовчанка, потім неголосно — Артем:
— Спасибі. Звичайно, є... Я гадаю, що ми зуміємо роздобути.
Гнат Петрович дивився на Барханова невідривно, і обличчя його потемніло від ненависті. А може, від того, що швидко насувалися сутінки.
Олексій думав: он як обертаються справи. Яна врятується, Артем стане бомбою страшенної сили, він перетворить на розпечений газ усе це плато разом з його населенням. Життя великого вченого буде увінчане великою смертю. Хвала йому у віках. Яна зостанеться жити одна, без Артема. Нехай буде так! Вона вже ніколи не поставиться до Олекси байдуже, як раніше. А в нього терпіння вистачить. Нехай ідуть роки. І десь там, у майбутньому, коли загоїться рана втрати, Яна належатиме Олексієві... От як несподівано обернулися справи.
Якби оці його думки підслухав Пуебло...
Олекса повільно підняв руки й склав собі на груди. "Це я? Це я щойно говорив, ні, думав — проте це однаково — це я щойно думав такі речі. Ось де розкривається нутро".
Він обвів поглядом усіх. Веслі й Джон щось заклопотано лагодили в апаратурі. Вони намагались не дивитися на людей і одне на одного. Гнат Петрович вдивлявся в темну хащу. Обличчя Барханова було як неживе —— наче чудернацькі тіні якось несподівано сплелись у сутінках і утворили лице, позбавлене не тільки почуттів, але й самої плоті.
"Людина страшної волі, — подумав Олексій. — Дати таку пораду. Мужньо, доцільно, та хто б наважився..."
У вухах ще лунав останній наказ Барханова, звернений до Артема:
"Як уповноважений Надзвичайної Ради я вам забороняю здійснювати свій задум до схвалення його Радою". Які слова: "наказую", "забороняю". А він їх вимовляє чітко й спокійно.
"Поки я живий і вони живі, — у думці казав Олекса до себе, — я робитиму й зроблю все можливе, все, що здатна зробити людина з розвиненим мозком, з великими знаннями, з нестримним бажанням, з незламною волею, — я все зроблю для того, щоб їх обох урятувати, щоб вони обоє були щасливі навіки — Яна й Артем. Все життя моє від цієї хвилини належить їм".
В цей час Яна все ще сиділа біля екрана й стиха розмовляла з Артемом. Вони перекидалися словами й реченнями, і мовчали, і просто поглядали одне на одного. Яна все намагалась, та не могла відігнати пісеньку, що настирливо крутилася в голові, хоч і втратила сенс: "Ще тільки крок, ще тільки сто — і ми до вас прийдем!.."
— Треба побалакати з Джоном Уїльямсоном, — кинув Артем.
— Для чого? — Яна сумно всміхнулась. — Він однаково нічим не допоможе. Це — жалюгідна людина...
— Ти б могла його запросити до мене?
— Могла б... Не знаю, чи він насмілиться... Про це ще не треба. Нехай Рада скаже своє слово.
— Нехай...
До кімнати зайшов Фрад. Яна й Артем підвелися: це вперше науковий керівник концерну завітав сюди після того, як вказав Яні шлях.
Одну мить усі троє мовчки стояли. По обличчю Фрада пробігла тінь незрозумілого вдоволення. Артем напружився, чекаючи, що Фрад іронізуватиме. Той злегка вклонився в бік Артема.
— Прошу вибачити... — І до дівчини: — Ви мені дуже потрібні. На кілька хвилин.
Ще раз вклонився, вказуючи на двері. Яна глянула на Артема й вийшла. Фрад зупинив її в коридорі. Він був зловісно ввічливий.
— Сьогодні із зовнішнього світу на плато намагалася піднятись людина. Ця спроба була зроблена сміливо і, я б сказав, із знанням справи.
"Хтось із наших..."
Білі стіни, жодного, хоч би штучного, вікна, біла стеля, сіра, залита світлом підлога. Незатишний коридор. Вони стоять одне проти одного. Обличчя Фрада теж залите білим світлом і здається в ці хвилини не засмаглим, а просто сірим. Очі свердлять і свердлять Янине лице.
(Продовження на наступній сторінці)