— Смерть — це ніщо. Спалах — це ще життя, це ще буде виявом моєї волі, дарма що вже не стане свідомості!
Яна дивилася мовчки.
— З цим доведеться погодитись, дівчинко. Тобі в житті стане порожньо, я знаю. Та на Землі живе багато людей, а життя попереду довге...
— Я не про себе, Артеме. Я про твоє життя... Артем кивнув:
— Твоя правда, я б міг ще жити! Як добре!.. — він замріяно засміявся. — Наука ще тільки підкрадається до головних комор природи, ще тільки визначає точно, де вони є, ці комори. Справжнє знання почнеться потім, а з ним разом — могутність, про яку ніколи ніхто ще не наважувався мріяти. Є принципово неможливі речі. Скажімо, мандрівки в часі в минуле. Чи одночасна фізична присутність людини відразу в багатьох місцях. Чи швидкість, вища за світлову. Чи прогулянка в віддалену Галактику і повернення на Землю протягом кількох днів. Все це принципово неможливе, бо суперечить основним законам природи. Але далі... але далі принципово неможливих речей ставатиме все менше! Для вченого, який жив два-три сторіччя тому, багато з того, що ми робимо, здалося б нахабним шельмуванням неухильних законів сущого. Як добре можна жити, Яно!..
Яна мовчки дивилась на нього.
— Ну... — Артем соромливо посміхнувся, перепрошуючись. — Ну... а хіба нам було погано до народження? Безглузде запитання, правда ж? Хіба нам було погано в часи Маяковського, Арістотеля, Рамзеса Другого? Отак точно буде й після смерті, точнісінько. Стан небуття нам знайомий. Пусте! — Осміхнувся на свій вираз: — Саме так і сказав, як треба: пусте.
Яна повільно похитала головою:
— Навіщо ти... Скільки існує людство — все воно бореться із смертю. За кожен день життя або й за кожну хвилину. А хто ж, як не люди, знають, що безсмертя не буде ніколи.
— Безсмертя не буде, — відгукнувся Артем. — Ще одна абсолютна принципова неможливість. Та стара легенда про перевтілення душ має деякий сенс, бо перевтілення таки існує — в творчій спадщині.
Помовчали.
— Одного не зробив я: не залишив по собі бодай однієї дитини. Але... — він торкнувся рукою екрана. — Ми з тобою врятуємо мільйони інших дітей — і нехай це будуть наші з тобою діти. Гаразд, Яно?
Вона тихо кивнула головою.
Артем розмовляв з батьком. Батько чув його голос, а він, Артем, не чув — йому все переказувала Яна. Яна дослухалася до своїх сережок, вона говорила своїм звичайним голосом, але — батьковими словами. Це вражало Артема надто глибоко.
Яна казала:
— Мать, синку, за якийсь тиждень чи, мо, за два ми й тебе звільнимо, і твою подружку хорошу Янку та й поїдемо всі разом додому в Прогрес, та й буде там ваш медовий місяць, а ми собі з мамою працюватимемо, вам не заважатимемо, і буде нам усім добре-добре. А отим чортовим Фрадам — хай їм грець, ой-бо!.. Чуєш, синку?
— Ми чекаємо, батьку, — сказав Артем. — Розмовлятимеш з нашими — мамі вклонись і поцілуй...
— Аякже, синку, — відповідала Яна. У неї по щоках пробігли і сплигнули на груди дві сльозинки. — Аякже, синку, вклонюсь і поцілую. Та, мать, ми вже з тобою та Янкою разом додому повертатимемо... Тут є у нас співун, хороший такий хлопчина Веслі, він тебе оце вітає і хоче, аби ти послухав хоч кілька тактів нашої пісні. Чого ти, Веслі, їм же ж Олекса вже співав, вони ж знають!.. Ну-ну, знають, "ще тільки крок, ще тільки сто — і ми до вас прийдем..." Аякже!..
Вночі, коли Яна повернулася від Артема і почала роздягатись, до неї без стуку зайшла Тереса. Змучена. Вона несла велику орхідею.
Підійшла, поставила квітку у вазу. Яна мовчала.
Сіла на стілець, озирнулась. Потім жалібно посміхнулась:
— Не сердься. Я днями ходила до Фрада, щоб тебе виказати. Про радіо. Про оце намисто. Пішла, а він як гримне: "Я зараз зайнятий". Повернулась до кімнати, побула, потім пішла в сельву по орхідеї. А тоді тільки зрозуміла, що я хотіла накоїти. Що це зі мною?.. — Зиркнула несміливо: — Ну, що там мій... товстенький?
— Пуебло? Він працює в Інституті зв’язку.
— Ти з ним більше не зустрічаєшся? Не розмовляєш? Як він міг це покинути?
— Я ж кажу: він працює в Інституті зв’язку. Хіба може через нас спинитися життя на планеті!..
— Я розумію. Це пов’язане з його винаходом?
— Він бере участь у підготовці Першої зоряної експедиції.
— О!.. Він так про це мріяв. Ти ще не втратила надію знайти свого Артема?
Тереса нічого не знала.
— Я його знайшла.
— О!.. — Тереса схопилась на ноги. Вона розтулила губи, Наче хотіла щось гукнути, потім вони затремтіли й стулились, потім вигнулися в щасливій усмішці: — Знайшла! Він живий!... Я така рада, сестричко, я така щаслива... Чого ж тоді Фрад сподівається? О, дурний, дурний чоловік... Чуєш, сестричко, він мене цілує й шепоче твоє ім’я... Це страшно! Але ж тепер... — Тереса змовкла, притисла руки до грудей, сіла. Вона знову дивилась сумно й допитливо: — Але ж... Фрад знає, що ти знайшла Артема?
— Знає.
— Давно?
— Він мене сам до нього повів.
Тереса заніміла. Потім взялася руками за голову:
— Я нічого не розумію. Я дуже дурна. — Пішла, озирнулася від дверей: — Ти не хвилюйся. Я ніколи не викажу тебе і Пуебло. Я тільки прошу тебе: якщо будуть новини від брата... то тоді... скажеш мені.
Тереса навіть не насмілювалась переказувати вітання. Яна кивнула: добре, якщо будуть новини...
Розділ восьмий
ІНФОРМАЦІЇ БІЛЬШЕ НЕ БУДЕ
Барханов і Олексій посувалися один за одним. Мабуть, так само низкою йшли в ці хвилини Гнат Петрович, Веслі і Джон їм назустріч. Часто спинялись, наближалися якомога ближче до кам’яної стіни або нагромаджень брил, — аби не потрапляти в лінію захисту, це могли помітити на плато, — і очима й приладами обстежували кожен виступ, кожен квадратний метр...
Експедиція розбилася на дві групи й вирушила в обхід плато, щоб зійтися по той бік. Це вдвічі прискорило обстеження стіни. Сьогодні опівдні вони повинні зустрітися. Барханов і Олексій викреслювали на карті план плоскогір’я. Раз у раз поглядали на годинники. Вони не знайшли жодного місця, де було б варто хоч затриматися для детального обстеження — з цього боку плато було неприступним. Але ж, може, старий Соболь з хлопцями щось знайшли?
Дві групи жодного разу не розмовляли між собою, зв’язок був умовлений на виключні випадки.
Барханов і Олексій легко і з задоволенням мовчать майже весь час. Мабуть, так само, як ні на хвилину не змовкають балачки в групі Гната Петровича. Поділилися вдало, за характерами. Від друзів тут лишилась тільки пісенька — вже не тільки Барханов, а й Олекса час від часу починав:
Тримайтесь, друзі, в час важкий! Хай лине день за днем.
Олексій ніяк не впорається з думками про свою недосконалість. От і зараз влізло в душу питання: "Чому я такий? Чому Барханов, і Гнат Петрович, і Яна, і Пуебло, і Веслі з Джоном, не кажучи вже про Артема, — не такі, а я — такий? Чи я народився з вадами, чи вже потім таким став?"
Під шелест посіченої рослинності добре думалося.
Олексій був у школі улюбленцем. Вихователь ставив його за приклад іншим учням, бо все робилося в Олексія так гаразд, так ладненько, а сам він був меткий та розумний хлопчина. Батьки, чуючи про це, вихваляли Олексія перед братами й сестрами.
Зараз він розуміє, що це було непедагогічно. А тоді тішився славою. Чи то були причини, чи наслідки більш глибоких причин?
Далі — переїзд батьків і новий інтернат. Олексій з першого дня поліз, сказати б, на перші ролі, але зустрів відсіч дітей і спокійну стриманість учителів. Це був, мабуть, перший удар по розпаленому честолюбству. Вже третього чи четвертого дня він почав заздрити кращому учневі Петьку. То був визнаний ватажок, хоч ніхто ніколи про це не згадував.
Олексій вирішив боротись. Він наздогнав Петька в навчанні. Переганяти було нікуди. Почав чіплятися до суперника. Відмовлявся гратись, коли той у грі був за старшого, насміхався, підстерігав кожен невдалий крок. Це не допомагало. Тоді Олекса почав погрожувати Петькові, що наб’є.
Петько терпляче дивувався. Згодом його почала дратувати злість і настирливість Олексія... І от сталося. Під час останнього уроку домовились, що битимуться після занять у садку.
Їх обох оточує щільна юрба товаришів. Діти поглядають на борців заклопотано й серйозно. Підганяють:
— Ну, починайте, а то надійде хтось із дорослих!..
Олексій дивиться пильно на Петька, здригаючись від ненависті й бажання щосили затопити кулаком у кругле кирпате обличчя. Але Петько не хоче починати перший.
Тоді хтось штовхає Олексу ззаду, він ненароком налітає на Петька і той недбало відштовхує його руками. Олекса розмахнувся і вдарив Петька в обличчя. І відразу ж відлетів під цілим градом болючих влучних ударів. Намагався відповісти — де там, Петько не давав перевести подих, аж поки Олексій не заревів і показав спину.
Перемогу Петька торжествував весь клас. Тільки тепер Олекса зрозумів, як його не люблять. Замкнувся, став мовчазним і уникав товариства.
Це схвилювало вихователів. Вони почали звертати на Олексія особливу увагу, а це принижувало ще більше — наче він був неповноцінний.
(Продовження на наступній сторінці)