Навіщо Джон народився на світ? Щоб прожити не дуже довгий вік біля брата, а далі зрадити й самого брата, аби протягти ще кілька років у жалюгідній личині лакея і блазня.
Колись Яна чула, що життя — як один день і для старого, і для дитини. А Кардашов і Гомес, мабуть, думають не так: за їх плечима велике-велике життя і величезна робота, яку ніяк не вбгаєш у один день... Ні-ні, річ не в довжині, в листі Джона є частка правди.
Час не мав початку, він не матиме кінця. Слова, які не відразу відлунюють у свідомості... Час був і буде завжди... Для людини це — вічність небуття. Довга-довга, без кінця й початку, вічність небуття. І десь у ній раптом — коротенький спалах. Це життя. Мене не було мільйон, і сто мільйонів, і сто більйонів років тому, дуже скоро мене не буде знову — і вже не буде ніколи. Вічність позаду і вічність попереду, а між ними — коротенький спалах. Він і справді такий коротенький у порівнянні з вічністю, що годі його міряти нашими роками — смішна робота!..
Та який би не був короткий — нехай цей спалах буде яскравий. Яскравий, чистий, гарний, щоб навкруги освітилася чорна безодня часу й простору. А всі ми разом, люди, складемо у Всесвіті яскраве багаття розуму й творчості — навіки.
Щось тривожне було в цьому порівнянні життя із спалахом, щось близьке й неминуче, про що не хотілось думати...
Вчора Яна прийшла до Артема, увімкнула екран і не знайшла його в камері. Налякалась не сказати як. Потім зраділа — він повернувся у наш світ. Потім побачила, що він спить на своєму пластиковому матраці — по той бік столу під стіною.
Артем дуже втомлювався. Він працював з нелюдським напруженням. Під час зв’язку з Олексієм творчий процес тривав, та основна робота була поза зв’язком... І це — без машин, все — напам’ять.
Спав. Яна не бачила його обличчя, він відвернувся до стіни. В лад з глибоким диханням підіймались і опускалися плечі, потім здригнулася рука — Артем зігнув її в лікті і, мабуть, сховав долоню під щоку.
Він спав за московським часом.
Яна сиділа на стільці посеред кімнати й чекала. Вона кілька разів стримувала порив підійти ближче, торкнутись рукою його плеча (адже ж він зовсім поруч, за кілька кроків!). Стримувала, бо між ними був холодний дотик екрана.
Вона знала, що перейти за екран неможливо, знала, що таке речовина і антиречовина, але тільки в ці хвилини відчула, які далекі вони з Артемом. Між ними лежав Всесвіт, неподоланний, як вічність. Артема в Яни не було.
Спокійніше. Нам потрібні спокій і мужність. І вміння багато працювати.
Потім Артем прокинувся, і Яна викликала Олексія...
— Ви зараз вільні? — почувся голос Фрада.
Яна відштовхнула від себе столик, біля якого вони з Джоном щойно пили каву, і озирнулася на екран. Фрад чемно дивився на неї і чекав відповіді.
— Я вам потрібна?
— Хочу вам запропонувати невеличку прогулянку над плато. У вертольоті.
— Хіба звідти видно щось, крім сельви?
— А чому б не полетіти?
Погодилась. Коли голубий вертоліт біг над верхівками дерев і дівчина пересвідчилась, що навіть з найменшої висоти помітити на плато якісь споруди неможливо, Фрад зауважив:
— Над сельвою зараз нишпорить безліч рятівників.
— Чиїх рятівників?
— Ваших. І Соболя. Вони обмацують кожен квадратний кілометр.
— Звідки ви знаєте?
— Про це дуже широко повідомляє преса. Кілька разів їхні вертольоти проходили й над нами. Звичайно, нічого не знайшли, хоч і мацали локаторами, як могли. Не виключено, що ми зараз зустрінемо когось із них.
— І що ж тоді?
— Доведеться знищити.
— Заради цього ми піднялись у повітря!
— Ні. Але мені обридло ховатись у власному домі.
Яна засміялася стримано, презирливо, не розтуляючи вуст. Фрад глянув збоку:
— Чого це вам смішно?
— Ви господарюєте в чужому домі, ось у чім річ. Земля — це людський дім.
— Безглуздо все це, Яно. Всі оці вигадані моральні забобони й категорії — вірте мені, це таке безглуздя, таке дурне лялькове марення!..
У Фрада стислися щелепи, коло вух здулися тверді жовна.
— Настає доба, коли законом загальнолюдської моралі і законом життя ставатиме будь-яке ваше бажання. Ви будете царицею світу — мінливою і прекрасною в своїх бажаннях, нестримною в гніві й милості...
— Кожен з членів правління обіцяє це якійсь жінці?
— Ні. Гаразд, про це згодом. Ви не читаєте світової преси?
— Що ви! — Яна не всміхнулась. — Я щоденно проглядаю газети на десяти мовах і десяток телевізійних програм.
— Пробачте, — сказав Фрад. — Останніми днями я настільки полинув у майбутнє, що забув про деякі подробиці нашого побуту. Не жалкуйте ні про газети, ні про телевізію. Я вас коротенько зорієнтую...
Вони ковзали над верхівками лісу. Фрад раз у раз уважно поглядав униз. Яна знову помітила високу тонку скелю, схожу на зігнутий палець.
— Якби ми підкинули труп Соболя — людство вже б заспокоїлось. Але ж ви знаєте: ми не можемо цього зробити. На світі небагато речей, які були б нам не по силі, але показати людству труп Соболя ми таки справді не можемо. От воно й казиться. Шукає!..
За думкою Фрада, ця звістка мала справити на Яну, позбавлену земної інформації, найсильніше враження. Дівчина тільки зиркнула на нього.
Наступної миті зрозуміла, що зробила щось не так — по обличчю Фрада майнула хмарка, а в очах блиснула мисливська настороженість.
— Це вас не дивує? Люди ще й досі шукають Артема Соболя і вас.
Яна знайшлася:
— Ні. Не дивує. Людство нас шукатиме, поки не знайде.
— Так... Слухайте факти. Світова преса поступово прийшла до висновку, що Соболя і вас викрала з незрозумілою метою злочинна організація. Далі починаються намагання зрозуміти мету й, головне, місце, де вас ховають. Щодо мети, то тут жахлива плутанина... Але останнім часом кілька солідних газет і оглядачів висловили припущення, близькі до істини.
— Справді?
Фрад відзначив здивування дівчини.
— Справді. Але Всесвітня Надзвичайна Рада, що працює в Москві для вашого врятування, не взяла цих припущень до уваги.
Допитливо глянув. Дівчина не виказала ніяких емоцій. Фрад зрештою погодився, що ця слов’янка вміє тримати себе як боєць.
— Щодо місцезнаходження злочинців і вас з Соболем, то тут думки світової преси поділилися: половина громадськості твердить, що ми з вами зараз десь у космосі. Друга — на земній кулі. Причому ці другі теж поділилися на дві групи: одні схильні шукати нас на дні океану, під якоюсь півсферою, що захищає від води, а другі — де б ви думали?..
Яна дивилася вниз, на верхівки дерев. В Європі ліси переважно рівні на зріст — дерева горнуться одне до одного і не підводяться над сусідами, щоб не опинитись беззахисними під осінніми вітрами, під зимовими хуртовинами... В сельві, в цій щільній рослинній родині, всі дерева — великі індивідуалісти, і кожне росте собі яким хоче: вологи й тепла надміру, а проб’єшся вгору — матимеш і сонця досхочу. Одні верхівки силкувалися ляпнути лискучим листям по череву вертольота, інші дрімали далеко внизу, а які височіли над зеленою масою велично байдужі. Густе мереживо ліан звисало з верхівок униз, у зелену прірву.
— То де ж? — спитала дівчина у Фрада.
— В сельві.
— Що ж далі?
— В космосі нас шукають. Супутники-обсерваторії і космодроми одержали спеціальні програми вимацування космосу. Місяць невпинно оглядає колосонячний простір, силкуючись знайти такі крупні небесні тіла, як ми з вами. Кожного регулярного рейсу Земля — Місяць на шляху виконуються такі самі дослідження. Останнім часом до роботи взялася міжпланетна Обсерваторія на орбіті Марса і навіть, здається, одна з станцій на поверхні планети. І так далі, і таке інше... Уявляєте цей переполох?
— Так.
— Чудово. На дні океану нас шукають не так настирливо. Дещо, звичайно, показується: трансокеанські лінії зобов’язані вести підводні спостереження, начеб злочинці — тобто ми — не могли вибрати в океані іншого місця, як під жвавими морськими шляхами. Подібні завдання одержали й дослідні судна, що десь там лазять по водній шкірі нашої планети... Чекайте, — сам себе перебив Фрад, — зараз я вам дещо покажу...
Вертоліт пішов униз. Спершу здалося, що він пірнув у хащу. Ба ні — майстерний автопілот провів його точно поміж віт дерев і спинив у повітрі, над вузькою ущелиною.
Яна вже бачила це місце під час телеекскурсій з Фрадового салону. Унизу стояли ракети. Довгий ряд блискучих білих сигар, націлених гострими носами в зеніт.
— Коли ви це бачили на екрані, я ще не знав, у який спосіб ми будемо начиняти ці штуки анігілюючими зарядами, і, головне, як ми запобігатимемо передчасній анігіляції під час виведення ракети на ціль. Сьогодні я не тільки знаю це досконально, але на наших заводах уже розгорнулося виробництво устаткування. Ви бачите?.. Оця перша піде на Нью-Йорк, друга — на Токіо, он та, бачите, п’ята від краю, націлена на Москву, а ота, трохи збоку, — на Лондон. Взагалі, всі об’єкти першої атаки вже під прицілом. Ну, гаразд, полетимо далі...
Вертоліт, не розвертаючись, вислизнув із зеленого полону й знову поплив над верхівками дерев. Фрад спинив його.
(Продовження на наступній сторінці)