«Чому мовчав телефон» Радій Полонський

Читати онлайн твір Радія Полонського «Чому мовчав телефон»

A- A+ A A1 A2 A3

— Що ж, дерево можна. А мотор? Гумовий, чи що?

— Тю, гумовий! — Сергій за своєю звичкою зняв галас. — Де це ти бачив справжні літаки з гумовими моторами!..

— Не бачив. А який же мотор буде у нас?

— Справжній. Бензиновий!

— А де ми його візьмемо?

— Зробимо!

— З чого?

Тут хлопці багатозначно перезирнулися і почали сміятися.

— Чого це ви?

Тоді Руслан уважно на мене подивився, підняв руку, наче^ тиші просив, і виразно запитав:

— Ану, скажи мені, Валю, що в моторі найголовніше? Я подумав, подумав та й кажу:

— Мабуть, щоб він добре працював.

Сергій знову не витримав і схопився на ноги:

— Йолки-палки! Найголовніше в моторі — карбюратор! Скажеш, ні?

— Чого ж ні? Звичайно... — відповів я не дуже впевнено.

— А у мене карбюратор є! — випалив Сергій. — Справжній карбюратор. Від автомобіля.

Руслан зверхньо посміхнувся:

— Зрозумів?

Відверто кажучи, я не дуже зрозумів. Тоді хлопці пояснили, що Сергій сьогодні виміняв свою іграшкову рушницю на старий карбюратор. Це такий прилад, що готує для мотора суміш з бензину й повітря. Ця суміш згорає в циліндрах, рухає поршні, а ті крутять вал. Карбюратор — важливий прилад. Без нього мотор ніяк не працюватиме.

У Сергія він був, звичайно, трохи зіпсований. Але якщо ми вже вирішили до карбюратора добудувати цілий літак, то така дрібниця нас не турбувала.

На східцях у "конференц-залі" ми й почали складати проект.

— Ну-с, інженери, — мовив Руслан, — яка у нас буде широчина крил?

— А це вже звідки ми злітатимемо, — розміркував Сергій. — Щоб не чіплятися крилами.

Я теж висловився:

— З нашого двору не вийде. Дуже малий. Для літака розгін потрібний.

— Точно, інженери, — погодився Руслан. — 3 двору— не можна. Будемо злітати з вулиці. Побудуємо літак у дворі і виведемо на вулицю. Потім почекаємо, поки проїдуть усі машини, і полетимо. У нас вулиця довга, для розгону вистачить.

— А це нічого, що на бруку літак трястиме? — спитав я.

— Нічого. Швидше злетить.

— От хлопців завидки візьмуть! — вигукнув Сергій. — Вся вулиця збіжиться! І в школі дізнаються — всі дізнаються про нас! Тоді послухаємо, що скаже Юрко Печериця.

Руслан раптом розсердився:

— Чого ти причепився з своїм Печерицею! Ми що ж, по-твоєму, заздримо Печериці?

— Ні, ми не заздримо, — зітхнув Сергій.

Він побіг на вулицю і кроками проміряв її широчину. Після цього ми вирішили, що розмах крил у літака буде чотири метри. Руслан підсунув мені аркуш паперу:

— Ну, інженере, роби креслення. Вмієш малювати — зумій і викреслити.

Я намалював на папері літак, якщо на нього дивитися згори. На крилах написав: "4 метри".

— А довжина яка буде? Метрів три?

— Ні, куди такий довгий! — не погодився Сергій. — Два метри нам вистачить.

— Два з половиною метри, інженери, — промовив Руслан. — Так і пиши: "2 метри 50 сантиметрів".

Так само швидко ми визначили всі інші розміри, а я все намалював на папері.

Наступного дня ми з Сергієм зустрілися на вулиці, коли поверталися з школи.

— Ну, ти вже якийсь матеріал зібрав? — питає він.

— Ще ні.

— Ех ти! А я вже.

— Який?

— Пішли, побачиш.

Піднялися ми до нього на другий поверх. Він поліз під ліжко і витяг звідти лист фанери і уламки стільця.

— Бачив? Фанери на одне крило вже є! А з стільця будуть хороші рейки, щоб з них робити всілякі підпорки і все таке... Вони, знаєш, які міцні!

— А де ти взяв?

— Фанеру? Та... В одному місці. Біля сходів на горищі лежала.

— Тож її хтось шукатиме.

Та — шукатиме! Я всіх обійшов. Ніхто не знає чия. А двірника питав? Завтра, як побачу, спитаю.

— Ну, дивись. Спитай. А то скажуть, що ми вкрали фанеру.

— Не скажуть, не бійся.

— А я не боюсь. Так тільки кажу, що можуть сказати. А я можу дістати аж два поламаних стільці. У нас є. В підвалі стоять.

— Здорово! Тягни!

Потім прийшов Руслан і приніс кілька дощечок.

— Знаєте що, інженери, — запропонував він. — У мене є думка: пішли до Гриші і покажемо йому наш проект. Що він скаже?

— Не треба! — закричав Сергій. — Я й так знаю, що він скаже! Нічого у вас не вийде — ось що він скаже!

— А нам хіба що? Нехай говорить! — Руслан знизав плечима. — А може, що й розумне почусмо. Він все ж таки в інституті вчиться.

Ми пішли до студента Грйші.

Гриша дуже уважно роздивлявся на наш проект. Сергій відразу ж йому виклав, що у нього є карбюратор і що ми вже запасли деякий матеріал. Тоді з'ясувалося, що то Гришина фанера лежала біля горища. Він збирався ремонтувати задню стінку своєї шафи. Та він, мабуть, купить нову шафу, так що фанеру ми можемо лишити собі для літака.

— Аз карбюрато-

ром, — сказав Гриша,— вам здорово пощастило. Це дуже важлива річ.

Сергій весь засяяв, наче він на своєму літаку вже злітав на Північний полюс.

Гриша замислився, потім спитав:

— А де ви будете відливати блок циліндрів?

Ми з Сергієм розгубилися, бо нічого не зрозуміли, один Руслан не розгубився.

— Ми, — каже, — подумаємо.

— Подумайте, подумайте, — кивнув головою Гриша. — Потім ще подумайте, де б вам виточити колінчатий вал. Не забудьте, це ж буде потрібна особлива сталь. Абияка не годиться! Вал — серце мотору. Потім... Ви ж потурбуйтеся про кільця для поршнів, пам'ятайте, що старі не годяться, нові треба. А як дістанете клапани, їх треба буде добряче притерти. О! Ще не забудьте про стартер, магнето і акумулятор! Взагалі, електрична схема двигуна — це найголовніше. До речі, у вас реле є?

— Реле? — понуро перепитав Сергій. — Реле немає... у нас є карбюратор.

— Це чудово! — вигукнув Гриша. — Карбюратор — це чудово! Але й реле треба. Потім, хлопці, я не розумію, як ви думаєте влаштуватися з елеронами. Ви ж, звичайно, розрахували профіль крила, розмах...

— Розмах — вже! — бадьоро сказав Сергій.

— От-от! Це важливо. Підйомна сила крила залежатиме від його конфігурації, зокрема, профіля, і від розмаху. Але ж елерони, елерони! У вас є елерони?

Сергій серйозно похитав головою.

— Нема... У нас карбюратор.

Ми з Русланом мовчали. Потім Гриша дуже тепло побажав нам успіху і повторив, що фанеру ми можемо йому не повертати. Хіба що самі обрізки, щоб він з них поличок намайстрував. У нього є сестра, яка дуже любить полички з фанери.

На другий день ніхто з нас про літак не згадував. Ми грали у жмурки. А на третій день Сергій прийшов до мене з лопатою. Він зробив її з шматка Гришиної фанери та ніжки від стільця.

— Нащо тобі ця лопата? — спитав я.

— А так. Нехай собі буде. В житті й лопата згодиться.

— Тоді і я собі зроблю. Фанера у тебе?

— Ні, я Гриші віддав. Нехай робить полички для своєї сестри. Хоч сто.

— Так...

Ми помовчали.

— І взагалі, ми невдахи, — раптом сказав Сергій. — Я вирішив записатися до Палацу піонерів. До авіамодельного гуртка. Вчителька казала, що допоможе.

— Це ж туди, мабуть, ходить ваш Юрко Печериця?

— Ходить... — зітхнув Сергій. — І я ходитиму.

МАВПА 1 ОКУЛЯРИ

Хлопчиків дехто вважає розбишаками. На них дорослі частенько так і гримають: "Ах ви ж, розбишаки, шибеники!" Це зовсім несправедливо. Нам з хлопцями дуже хотілося, щоб дорослі нас хвалили. І щоб вони розповідали знайомим:

— Який чудовий народ—ці хлопчаки! Ми дуже раді, що в нашому будинку живе трійко таких розумних, дотепних школярів!

І це було б визнанням заслуг усього хлоп'ячого народу.

Ось чому ми втрьох вирішили зробити для дорослих щось приємне. Сергій приніс зі школи товсту книжку "Затейник". В ній описувалася безліч всіляких ігор, розваг і хороших справ. Ми її вивчали два дні.

Спочатку вирішили показувати сусідам фокуси. Нам дуже сподобався один, коли асистент виймає з рота фокусника десяток яєць. Руслан відразу ж придумав афішу: "Тільки один раз! Птахоферма в шлунку!"

Але ми своєчасно згадали, що нам ніде взяти десятка яєць. Навіть півдесятка. Дорослі не дали б нам ні яєць, ні грошей, щоб їх придбати. Тоді ми вирішили поставити тіньове кіно. В "Затейнике" дуже зрозуміло було написано, як це робиться.

Ми пішли до Сергія і сіли навколо столу.

— Давайте писати запрошення! — запропонував Сергій.

— Давайте спочатку придумаємо, що показувати, і вивчимо ролі, — заперечив Руслан.

— А що ми, не встигнемо? Тю! — сказав Сергій. Видно, що Руслану й самому кортіло швидше написати запрошення. Але він був обережніший за нас.

— А на коли ж ми призначимо сеанс? — запитав він.

— Та на коли! На завтра!

— На завтра не можна, ми не готові.

(Продовження на наступній сторінці)