«Чому мовчав телефон» Радій Полонський

Читати онлайн твір Радія Полонського «Чому мовчав телефон»

A- A+ A A1 A2 A3

Ми відірвали від ящика дно, і Руслан лобзиком почав випилювати в ньому круглу діру. Це щоб туди патрон з електричною лампою вставляти. А я тим часом ножем вирізував у кришці ящика чотирикутний отвір. До нього потім треба буде приставляти малюнки.

Та ось настав час обідати, і Руслан мені каже:

— У тебе є діапозитиви?

— Нема.

— А що ж ми будемо крізь ліхтар показувати?

— Щось придумаємо.

— Знаю я, як ти придумаєш. Мислитель! Сьогодні ввечері щоб сів і намалював картинки. А як пообідаєш, відразу приходь, бо у мене нема часу.

Я пішов додому. Обідав і думав: чого це Руслам сьогодні все лається? Не інакше, як якоїсь книжки начитався. Він завжди наслідує тих, про кого вичитає в книжках. Це у нього наче така гра. То раптом заговорить тоненьким голоском, пищить, дрібненько сипле словами. То, навпаки, намагається говорити басом, раз у раз хапається за голову і кричить: lt;чО боже!.."

По обіді я знов пішов до Руслана.

— А я думав, що ти там заснув, — сказав він. — Збирався вже Серьожку кликати. Твоє щастя, що не встиг.

Стали ми з ним майструвати рамку, крізь яку малюнки пропускають. Прибили біля отвору, що я вирізав, дві маленькі планочки — зверху і знизу. На них набили чотирикутник з фанери, а в ньому теж круглу діру прорізали. Тепер під той чотирикутник можна було вставляти малюнки.

Обклеїли ми ящик зсередини білим папером, витягли з старої настільної лампи патрон з дротом і вставили у дно. Позад рамки приладнали уламок матового скла.

Найважче було майструвати проекційну трубку. Ми вирішили зробити її завтра, використавши для цього старий круглий пенал Русланової сестри.

— Завтра ж і дамо перший сеанс, — промовив Руслан. — Якщо не підготуєш малюнки — буде тобі біда.

— Не бійся, підготую. —

Тоді Руслан сів до столу і почав читати книжку. Я трохи постояв біля нього, а він собі читає і на мене — ніякої уваги.

— Ну, я піду додому, — сказав я.

— Ушивайся, — буркнув Руслан.

Це почули його мама і сестра і страшенно обурилися. Мама сплеснула руками:

— Руслане, чи ти в своєму розумі? Хіба можна так з товаришем розмовляти!

А сестра сердито сказала:

— Мені соромно, що у мене такий брат!

Я пішов додому. Дорогою все думав: ображатися на Руслана чи ні? Хіба ж можна так з товаришем .розмовляти!

По справедливості, слід було образитись. Але ми б годі не закінчили робити ліхтар...

Коли я спустився на перший поверх, у будинку раптом згасло світло. Коридор був довжелезний, а темрява така, наче тебе сховали у скриню, а зверху ще й кожухом накрили.

Я змалку темряви боявся. Це, кажуть, тому, що колись була у мене нянька, яка мене неправильно виховувала. Укладала спати і все темрявою лякала: "Он ти не бачиш, а під ліжком страшенний ведмідь сидить! Спи скоріше!" Ну, я й звик боятися. Потім виріс, до школи пішов, няньку свою вже зовсім забув, а темряви однаково боявся.

Щоправда, останнім часом я помітив таку річ. Коли потрапиш у темряву, треба себе стримати і не бігти. Якщо спокійно йдеш, то воно не так страшно. А вже як побіжиш, то очманієш од страху: так і здається, наче на кожнім кроці на тебе кидаються якісь страховиська. Аж кричати хочеться.

І от в коридорі не стало світла. А саме перед цим я прочитав книжку "Хатина дядька Тома". Там був малюнок: до ліжка плантатора Легрі наближається привид. І підписано: "Легрі помітив, що до його ліжка посувається щось біле..."

У темряві оце "біле" відразу стало за моєю спиною. Я щодуху побіг, але воно не відставало, а все наближалось і схилялося наді мною, обдаючи холодом. В голові вогненним вітряком крутилося: "Легрі помітив, що^ до його ліжка..."

Бац! "Біле" розмахнулося та як вдарить!..

Це я в темряві наскочив на одвірок біля нашої "конференц-зали". Забив лоба і коліно. Та найголовніше — об двері надламав кінчик зуба. Так на все життя він і залишився щербатий.

Я вбіг до кімнати. На столі стояла запалена свічка.

— Чого ти біжиш, як на пожежу? — спитали мене.

— Легрі...

— Що?

— Що, що! Темно. Я зуб зламав. Налетів на двері.

— А ти не бігай, коли нічого не видно. Де зламав? Покажи.

Мені було соромно за себе, що я такий боягуз, і за Руслана,

який так грубо поводиться з товаришами. Лежачи в ліжку, я все ще думав: образитися чи ні? Та раптом придумав, що треба робити, і аж засміявся. Мама зауважила:

— Валькові приснилося щось веселе.

Наступного дня я взяв у Марійки прозорого паперу — він називається калькою, — зробив з нього довгу стрічку і на ній намалював різні смішні речі. Фарбами і олівцями.

Ввечері ми з Русланом заходилися майструвати проекційну трубку. Вона мала складатися з двох частин. Одна з них повинна була легко входити у другу.

Вужчу частину зробили з круглого пеналу. З ширшою довелося важче. Спочатку ми її згорнули з картону, склеїли, а вона розійшлася. Тоді склеїли ще раз, скріпили мотузком і так тримали, аж поки клей не засох. Але трубка чомусь вийшла вужчою, ніж треба, і взагалі кривою.

Тоді ми у два шари обгорнули пенал картоном, склеїли і зверху обв'язали. Півгодини сохла ця кругла лялечка. А коли ми зняли мотузок, то одержали прекрасну трубку: вона зсувалася і розсувалася, як треба.

Ширшим кінцем приладнали її до ящика, а у вужчий вставили об'єктив від фотоапарата.

Працювали ми напружено. Руслан співав "Смейся, пая-ац!..", а я співав "Ой за гаєм, гаєм". Сьогодні Руслан не грубіянив і взагалі мало розмовляв. Навіть приказував:

— Я не люблю зайвих розмов. Я людина справи.

Це, мабуть, у нього знову була така гра.

Ми вкрутили до патрона лампу. Руслан обтрусив руки, наче від пороху, і промовив:

— Готово! Ану', механік, негайно біжи по малюнки!

— А вони у мене в кишені.

— Чого ж мовчав? Показуй! —— Та давай відразу крізь

ліхтар. Цікавіше буде.

2*

19

— Вашими вустами, механік, глаголить... як його... щось там глаголить. Пробуймо!

Ми згасили світло і увімкнули ліхтар. Скерували промінь па білі двері. На них засяяв великий світловий квадрат.

— Громадяни! — закричав Руслан. — Починається кошмарна кіновистава, складена Валентином Валентино! Увага!

Я вставив паперову стрічку у рамку, і ось на екрані з'явилися кольорові плями. Руслан почав збільшувати довжину трубки. Екран трохи зменшився. Зате плями почали густішати, набирати чітких обрисів і перетворилися на велику червоно-білу корову. На один її ріг був настромлений капелюх, а хвіст був прикрашений шийним зеленим бантом.

— Дивіться, дивіться, громадяни! — кричав Руслан. — Тільки раз у житті вам показують таку божестссппу корову!

Я пересунув стрічку, і на екрані з'явився наш двірник. Він розмахував мітлою, а у мітли теж було обличчя, і вона дивилася на двірника зі страхом і благанням. Руслан радісно засміявся, потім почав так реготати, що забув крикнути своє "громадяни".

Ми подивилися автомобіль, який мчав на трьох колесах. Замість четвертого у нього стирчала милиця.

— Ура Валентину Валентино! — гукнув Руслан. — Ах, шо за малюнки!

Після автомобіля я показав самого себе, потім Сергія.

І нарешті на екрані з'явився Руслан. На голові у нього був кашкет, у руці — портфель. А сам він був одягнений у звірячі шкури і високо задирав носа. Обличчя мав розлючене, з роззявленого рота виривалася хмарка з написом: "Ненормальний!!! Ушивайся!!!"

Цей кадр ми дивилися мовчки. Я чекав, що Руслан зараз образиться і почне грубіянити ще більше, але він нічого не сказав.

— Ну — все? — запитав я.

— Все, — неголосно відповів Руслан.

Я вийняв з ліхтаря папірець і ввімкнув світло. Спитав:

— Будемо скликати публіку?

— Ага, — відповів Руслан і так на мене глянув, наче хотів щось додати, та передумав.

— А може, відірвати останній малюнок?

— Ну, відірви... — неголосно сказав Руслан.

Тоді я відрізав від стрічки зображення дикуна з портфелем і порвав його.

Руслан пожвавішав:

— Слухай, а як здорово ліхтар працює! Га? Це ж ми його зробили всього за два вечори! І з чого? З старого ящика! Ні, ми

все ж таки вміємо працювати!

Русла новим рідним і Сергію дуже сподобалися і ліхтар, і малюнки. Особливо радів Сергій.

Я повертався додому. На душі було приємно. І в ці хвилини в будинку знов згасло світло, і тьотя Клава десь на другому поверсі вигукнула: "Це неподобство! Ко-

ли вже воно перестане перегорати!.." А я йшов собі темним довгим коридором і радів, що ми встигли показати свій ліхтар раніше, ніж перегоріла пробка.

ЧОМУ МОВЧАВ ТЕЛЕФОН

Прийшов до мене Сергій та й каже:

— Валько, давай зробимо собі тел-ефон.

— Можна, — кажу. — А як?

— Дуже просто. Отут у книжці все написано.

Почав я читати Сергіеву книжку. А він дуже нетерплячий — усе смикає мене за рукав:

— Ну, прочитав? Тю, як повільно, читати не вміє! Дай краще я.

— Чого ти кричиш, Серьожко? — відказав я. — Чи ти гадаєш, що тільки ти вмієш читати? Дуже смішно, коли люди так думають.

(Продовження на наступній сторінці)