І як почав, як почав... Багато чого я не зрозумів, а дещо й збагнув-таки. Що ось, мовляв, наука — це все і, дозвольте сказати, сила. І що через неї люди стають. А тільки що бідному до неї не доступитись і — що єсть це несправедливість. Коли це вже вечір і чую — гукає мене кухар і лається. Схопився я, а таки не втерпів.
— А по инших країнах,— кажу,— як? Ну от Пекін, Нанкін і Кантон?
— Там,— каже,— краще, звичайно, бо культурність, але однаково: котрі бідні — то тим хоч плач!
Часто після цього навчав він мене, і про все, про все, громадяни мої дорогі, говорили ми з ним. А більше, дозвольте сказати, про несправедливість.
— От,— каже, було,— навчаю я йолопа й ідіота. А тому, що гроші... А ти бідний і як сирота лишився, то, може, в тобі талант гине.. Але чекай,— каже,— скоро вже...
І піде, і піде такого вже, що я й не доберу... Про час розплати якоїсь усе говорив і що недалечко.
І такий мені сум через усе це став, що й не сказати! То все науку пізнати кортіло і щоб не кухарювати, а то вже просто заздрість... І навіть, дозвольте сказати, лютість.
"Оттакі,— думаю,— люди! Ну, чим я гірший від инших? І може, талант гине... А туди ж — благодітелі називаються!" І наче новими очима став я дивитися на життя своє на пекарні і на Аристарха Аристарховича, поміщика Підопригору. А що вже синок його — так став він для мене просто як ворог і василіск. Побачу коли — то аж тіла тремтіння...
Спати я перестав і зблід. І сталося тут, громадяни мої дорогі, таке, що його, дозвольте сказати, і в творах не вичитаєш... Злочин і ніби душогубство! Як я дійшов до цього, звідки мені таке спало на думку *— не знаю, а тільки був факт замаху на життя особи Аристарха Третього.
Велів мені кухар зготувати для Аристарха Третього котлети курячі. Роблю я, а сам очей від стіни не одірву! Що поверну голову, а погляд знову туди... Що за гіпнотизм такий! Підходжу я до стіни і бачу — стирчить на стіні цвяшок... Цвях звичайний. І була тут хвилина як у сні... Витягаю я той цвяшок — і в котлету! Далі в сухарики її, підсмажив — несу. Подаю я котлету синові магната і ніби благодітеля, а сам аж білий...
— Чого це ти, паламарча,— питається він,— блідий такий?
А я тільки слину ковтнув — та за двері. Вибіг надвір — ні жив, ні мертв: чекаю. Як не зніметься галас у палаці, як не забігають! Коней сідлають! По лікаря їдуть!
— Що таке? — питаю, ніби й не я.
— Панич,— кажуть,— котлетку вживав і цвяхом отруївся. Так, що й зуба зламав.
Ну, другого дня вишмагано мене й бито. І може, й вигнали б мене, та сталася тут по телеграфу якась родинна подія в столиці, й Аристарх Аристархович виїхав тієї самої ночи з маєтку свого разом із сином. Поїхав і студент.
І став я знову один і на пекарні. Та вже, замість дитячої безневинності в серці, був я незадоволений з долі своєї і ніби розгублений. І всюди з того часу, громадяни мої дорогі, бачив я, дозвольте сказати, несправедливість фактів і що ось бідні й багаті.
— Брешеш ти все! — сказав Куниця, але не сердито, а якось сумно: заколисував його солоденький тенорок Сичова.
— Брешу? — здивувався той тонко і враз хитрим смішком розлився.— А це вже ви, громадянине мій, розбирайте, де правда, а де брехня, а моя справа маленька — розповісти вам історію свою...
Коли сміявся, збігались йому круг очей тонкі зморшки веселі, бліді щічки тіпались дрібно; коли б не борідка — підлітка-пустуна нагадував би. Але ж очі світились спокійно й уважно, і не сміх, а насмішку читав у них Іван Семенович.
— Брешу...— не так запитав, як ствердив Сичов і, на гостру гру світла в стопочці роздивляючись, пояснив: — Правда здебільшого на брехню скидається... Правді, громадяни мої дорогі, й вірити важко...
Випив, смакуючи, і, посміхаючись лагідно, далі провадив:
— Так от, як поїхав Аристарх Аристархович, поміщик Підопригора, з сином своїм до столиці, то вже більше й не приїздили вони ніколи в свій маєток. Старий навіть помер, а молодий і нині невідомо де... Ну, революція, звичайно, і може, черевики комусь ваксує...
А управитель лишився в маєтку, Сава Петрович Сметанкін. Гордий був чоловік і на німкені жонатий; та тільки німкеня померла, а була дочка Олімпіяда. І, дозвольте сказати, був цей Сметанкін цербер страшний і гаспид... Гнітив народ і соки висмоктував. Звичайно, одне, що для пана свого старався, а друге — й собі в Миргороді будинок під залізом купив. І дуже лютували супроти нього і навіть підпалювали.
Але все це з мене, як вода, бо був я весь час тоді дуже якийсь замислений. Та й що єсть усе, громадяни ви мої дорогі, проти нещастя своєї особи! А був я, як бачили ви, дуже нещасливий і навіть розумів це і-що єсть це через бідність. Так що й не тішило мене ніщо, хоч і роботи поменшало...
А роботи тієї — так і зовсім мало було. Челядь усю розплітали, і палац позабивано; було б і мені таке, та як забравши пан з собою кухаря, то управитель Сметанкін лишив мене готувати йому й дочці. Ну, і инше виконував я і навіть у конторі на рахівницях... І так рік повз рік.
Може, й заздрив хто, що ось я чай із булкою п'ю і піджачок на мені триковий і навіть хустка до носа, а тільки даремно це. Яке може бути щастя людині, коли знає вона свою незначність і ніби ніщо вона, а от инші керують усім через своє багатство? І жив я багато років тільки що на словах, а насправді — ніби лунатик. Усе мені байдуже і самий сум. І тільки й розваги мені було, що книги читати.
Багато я читав, так що й ночами, аж доки сонце сходить... А книги брав у палаці пана Підопригори, у власному його кабінеті, через вікно туди лазивши. Спочатку важко було і все ніби по складах виходило, а далі призвичаївся і всякий стиль розумів. І стало усе ясно мені, що до чого воно, і про світила, і про природу всяку... Та тільки не так я вподобав книжки з науки, скільки оповідання про людей і життя у формі, дозвольте сказати, літератури...
Ночі, було, не сплю, і навіть управитель Сметанкін лаявся, що гас витрачаю... А найбільше подобалась мені книжка одна — "Том другий", тільки хто писав її невідомо, бо перші сторінки зверху одірвано. В книзі тій про кріпацтво було і як люди терпіли. Так я, тричі її читавши, плакав і не соромився. Що таки жалісливо і, дозвольте сказати, геній писав, а то таки й над собою плакав!
"Ніяка єсть різниця,— думав я,— між мною і тими часами! Я такий самий кріпак і невільник... І несила мені в люди вийти, а так і помру — кухар і, дозвольте сказати, ніщо..." І все згадував я студента, що ось, може, талант гине...
А то почну про героїв читати: і як вони по салонах живуть, і на курорті,— і бачу я, що несправедливість сама. Одні, дозвольте сказати,— в поті лиця, а инші — просто для розваги... І такий я став через ті книжки Смутний і наче перед смертю, що й управитель Сметанкін помітив.
— Чого це ти,— каже,— вигляд загубив, і тільки душа та кості? Коли служиш, то за здоров'ям доглядати повинен! А краще пий ти декохт який або до лікарні піди...
А я, громадяни мої дорогі, завжди був слабосильний із себе і делікатний. Навіть їсти не все міг і часто обертання голови було.
"Ах, — думаю,— однаково мені! А ось заберуть у салдати і, може, де смерть прийму..."
Та тільки як не щастить, то вже не щастить. Надійшла некрутчина. Ідуть хлопці котрі, попрощався й я з усіма — пішов. Тільки постукав по мені лікар, дивлюсь, головою крутить — негодящий! "Як,— кажу,— негодящий?" Та аж заплакав. А вони дивуються всі, бо не знають, звичайно, мого життя і всі думки... "Не плач,— каже лікар,— це в тобі хворість така..." І на закордонній мові щось додає. А далі пояснив, і виходить, що в мене якийсь фізіологічний ефект у тілі. А треба, казав, водою лікуватися і — щоб на курорт і повітря вживати...
Прийшов я, звичайно, назад, а управитель Сметанкін нічого. Прийняв мене знову і тільки платню зменшив.
І жив я знову так кілька років, та вже книжок не читав більше: побачив, що все вони пояснити можуть, а тільки пособити мені — ніяк!
А від смутного життя купив я собі гітару і навіть романци вголос співав. А найбільше один, з російськими словами:
Вже не жду від жізні нічого я І не жаль мне прошлого нічуть...
А було в мене з гітарою улюблене місце — дуб у садку і навколо приємність тиші... Виспівую, було, а в голові думки... Ну, в садку зелень, звичайно, і коли ніч — то й місяць... Взагалі поетичність...
І став я примічати, громадяни мої дорогі, факт один,— може, й випадковість яка, а тільки коли б не він, то, може б, ми й не зустрілися б тут... Тільки я, було, до струн торкнуся і прелюдію якусь утворю — дивлюсь, і управителева дочка Олімпіяда стежками променад ніби робить...
А треба вам знати, натура Олімпіядина художности була надзвичайної. З себе висока, і повнота форм, як у кам'яних богинь, що в садку поміщика Підопригори. Коса, дозвольте сказати, якраз нижче пояса, і в очах наче туман який — замисленість.
Так що й сваталося багато, а тільки потім конфузились, бо Олімпіяда — "Не инакше,— каже,— як за благородного піду і йому щастя зроблю".
А сама більше на піянінах композиторів грає і ні за холодну воду... Чи там книжку до рук — і по садку ягоди рве.
(Продовження на наступній сторінці)