— Фу! — кажу.— Олімпіядо Савична, товаришко Сметанкіна! Як це у вас усе, як у прозі! Тут, дозвольте сказати, радість яка — молоді душі до світла тягтимуться, і ви їх на роялі обучатимете, а ви наче з примусу і ніякого у вас запалу! А я вам з радости навіть презент привіз...
І черевики салдатського фасону їй подаю.
— Знаю,— кажу,— що вашими б ніжками по паркетах на балі танцювати, але ж як бідність тепер і ніде взяти, то краще й такі черевики, ніж босій...
Дивлюсь — розцвітає Олімпіяда Савична вся, і очі — як зорі...
— Ах, який ви вихований стали! Дуже вам мерсі, і працюватиму я для вас з охотою...
І черевики бере.
Другого дня дітей почали згонити, харч везуть — взагалі діяльність почалася. Коли це жене щось парою коней і просто в двір.— Де тут котрий Сичов? — гукає. А далі баче, що галіфе на мені і записку подає. Читаю:
Дитячому завідуючому Сичову.
На випадок організації будинку для дітей сьогодні о 12 годині відбудеться зібрання всіх для мітингу про культуру. Явка з промовою обов'язкова.
Митька Хверт.
Що зробиш? Кидаю все, іду. Женемо коні, аж вітер у голові свистить, так що я й промови по дорозі не вигадав. Приїздимо, дивлюся — народу тисячі! Тобто повнісінький клас у школі, просто хоч сокиру вішай! Ну, промови дехто говорить, а далі й мені довелося. А тільки ж не готовий я був, то, дозвольте сказати, з натхнення... Підвівся я, руку одну за пояс, а другу поперед себе:
— Товариші,— кажу,— котрі кров проливали і котрі з плугом...
Ну і почав, і почав... Що ось тепер у нас усе є, а ніяких панів немає... І що самі ми, як пани, і тільки з культурністю затримка... і що треба її неодмінно зробити...
— Помремо,— кажу,— всі, а таки свого дійдемо!
Тут заплескали всі в долоні, і зібрання скінчилось. Підійшов я до вікна, нерви собі заспокоюю, а в самого так і миготять в очах щасливі обрії.
Повиходили всі люди, і тільки Митька Хверт лишився. Підступає він до мене й каже:
— Поміркували ми, братуха, бачимо — голова в тебе на плечах. А нам такого й треба, бо тепер усе на місці. Кидай ти свій маєток, а переходь сюди і завідуй культурою.
Повагався я ніби трохи:
— Гаразд,— кажу.— А тільки треба мені при такій діяльності секретаря, і хай це буде товаришка Сметанкіна.
А Митька Хверт на це такі слова говорить:
— Ой, не зв'язуйся ти, товариш Сичов, з бабами! Я це тобі з практики кажу. Я сам через одну таку кар'єру втратив і з самісінької Пензи аж сюди приїхав. В бабі фантазії багато, а для діяльности це просто смерть!
Та тільки я на ці слова без уваги, і того ж вечора з маєтку разом з Олімпіадою переїхав.
Ах, і дорогі ви мої громадяни! Хіба можна розповісти всю діяльність людини, особливо коли вона за культурність для всіх турбується і все по-новому робить! І все сама! Сила фактів усяких і проектів тисячі! А то й таке буває: ніби й маленький факт який, так що й промовчати за нього хочеться, а дивись — із нього наслідки виростають...
Отже, не можна вам усього, що я робив, показати, і доведеться тільки в загальних рисах.
Переїхав Ото я з маєтку і зробив план — як і що далі буде. І насамперед про дітей задумався. Чому буржуйські діти всякими науками легко володіли? Звичайно, життя в них легке було, і в достатку, і не робили вони нічого, але це не все. Біля кожного з них з перших років усякі бонни та вчителі крутяться — от в чому сила! Дитина змалку до культурности призвичаюється. Вчитель не тільки в школі біля неї стирчав, а з ранку до вечора від неї не відходив — от дитина й навчалася на кожному кроці. Дозвольте сказати, бавившись, і то вчилась! І згадав я тут собі Аристарха Третього, сина поміщика Підопригори...
І постановив я в собі: раз хочу я, щоб діти культурність пізнали, треба, щоб їх до вчителів поприв'язувати. На три години до школи бігати та таблиці вивчитись — це дурниця; треба, щоб у них перед очима повсякчас педагогічний приклад був.
І зробив я, громадяни, таке: позачиняв геть усі школи. Стали в мене тоді всі вчителі вільні та мало, чотирнадцятеро тільки. То я повибірав з мешканців, письменніші котрі: попові дочки, з пошти чиновників три, фельдшери, студенти, що через революцію в батьків на шиї сиділи, і всякі инші — і з них так само педагогів поробив, усього п'ятдесят.
І велів я їм з хати до хати весь час ходити і завжди діти навчати. Щоб ті, дозвольте сказати, й росли під їх доглядом. Чи так вдома дитина сидить, чи, може, гуси пасе — дивишся, і педагог коло неї вештається. Погомонить трохи — до иншої йде, а до цієї дитини — инший педагог. І так цілий день. А щоб і вечори, й ночі не пропадали без користи, то заборонив я вчителям кватирі окремі мати, а щоб вони й жили вкупі з дітьми — то в одній хаті, то в другій по черзі. Так що стали в мене мандровані гувернери.
"Ну,— думаю,— місяців за шість діти не тільки задач умітимуть або віршів, а й поводитимуться по-культурному!"
Та тільки що то вона, темність наша, громадяни мої дорогі! Почали, дозвольте сказати, батьки незадоволеність показувати. Педагоги — то без уваги! Звичайно, вони проти такої праці були — про старе мріяли. "Ніде такого,— шепчуть,— немає".
А то й батьки!
— Туди,— кажуть,— к бісовому батькові, що позаводили! Не можна тобі й у хаті ні спочити, ані з жінкою побути — просто двері не зачиняються через тих капосних педагогів!
З цього побачив я, громадяни мої дорогі, що мало за дітей турбуватись, треба ще й на дорослі покоління сили витрачати, щоб і вони користь свою розуміли й не росли, як у лісі...
Розбив я всіх дорослих мешканців на сотні і звелів їм по черзі на майдан щовечора виходити. Тут їм лекції читано. Деякі вчителі з наук різних, а головне я та Митька Хверт: я — про культурність взагалі, а Митька Хверт, так той про історію й політики дещо.
Дуже йому це сподобалось; прийшов до мене ввечері — аж регочеться:
— От так Сичов! — кричить.— Це ж ми тепер як професори які, в рот тобі книш гарячий!
Пішов він, а Олімпіяда Савична Сметанкіна — секретар мій — хвилюється:
— Фі, як він словами висловлюється!
— Нічого,— кажу їй,— це викоренити можна. І зараз же всюди наліплюю закона, де:
1/ забороняю лаятися некультурними словами; і 2/ наказую звертатися на "ви" і на ім'я та по батькові.
А сам складаю з Олімпіядою списочок всяких наукових та ввічливих слів, штук 400, і велю, щоб усі дорослі вивчили їх напам'ять і для краси мови вживали.
І іспити призначив.
Ех, громадяни мої дорогі! Коли б мені хоч років зо два часу дали — не пізнали б місцевости! Бо я широко все заводив, і мета була: щоб усі культурні та благородні... І дуже кортіло мені Олімпіяду засоромити, щоб не сміялася вона з простих! А, звичайно ж, не можна через десять день вимагати наслідків од таких великих реформ! От хоч і французька мова, дозвольте сказати.
А це, треба вам знати, як покінчив я з першими кроками, то вирішив і до цього благородного привілею взятися. Спочатку я та Митька Хверт, а далі й инші почали в Олімпіяди вчитися по-французьки висловлюватись. Вчимось — і просто, дозвольте сказати, нові люди стаємо! Тихі, делікатні; поки те слово яке вимовиш — так аж павзу для думки робиш!
"Ні,— думаю,— не можна цю приємність тільки для себе мати! Треба, щоб уся молодь, а особливо котрі дівчата, зазнали її. Нехай будуть як панянки". Ну, й закон такий видаю, звичайно.
Але ж де їм через своє некультурне життя зрозуміти таку тонкість!
Зустрінеш, було, котру, вклонишся як слід і:
— Бонжур, Мотре! А вона:
— Хі-хі...'Та чи ви показалися!
Неприємність, звичайно, а все ж вірив я, що будуть наслідки. І були б, громадяни ви мої дорогі, коли б не сталася тут катастрофа.
А почалося все з малої дрібниці — ніби в Миргороді більшовики стали. І приходить до мене одного ранку Митька Хверт і каже, що телефонада прийшла, щоб усе припинити.
— Як припинити? Тепер усе на місці!
— Так-то воно так,— каже,— а тільки дивись, щоб не нагоріло. Я, звичайно,— каже,— матрос по продовольчій частині і в культурності ні аза не розумію, а тільки знай, що тепер партійні з'явились, і можуть вони кінець твоїй діяльності зробити. Бо в них усе з програму.
— Які такі партійні,— на розум його наводжу,— коли культурність для всіх! І як турбуюсь я для всіх поколінь і душа в мене чиста, то без уваги мені телефонада така, і реформи свої я не припиню!
— Як хочеш,— каже Митька Хверт,— та тільки, щоб не трапилося чого через отих партійних.
І пішов.
Тижнів зо два вже тривала діяльність моя, і все гаразд велося, так що й схвилювала мене трохи ця телефонада. А далі нічого, забулося, і кілька день усе спокійно було. Закони мої виконуються, діти вчаться, молодь по-французьки дещо вимовляє. Походжаю я вулицями — щасливий просто! А ввечері посідаємо з Олімпіядою за воротами,— резиденція моя край села була,— дивимось, як серед поля сонце заходить, і розмовляємо про все. А вона зовсім на секретарських харчах віджила і до мене дуже прихильна...
(Продовження на наступній сторінці)