А тут і війна всього світу почалася. Я, звичайно, білобі-летник, а Самійлові Ільковичу довелося на фронт з музикою їхати: він хоч і не грав ні на який трамбон, та був у нього знайомий один, так той і влаштував його в барабан бити. Плакав дуже мій друг і побивався... "Іду,— каже,— і може, край мені буде, коли куля в серце! Іду і все кидаю: і Софій-ку,— це дружина в нього така була,—і всю фамілію, і вас, Миколу Сергійовича Сичова... І нащо для мене вся ця війна, досить з мене і гастрономічно-мануфактурного підприємства!"
А вже як у потяг сідав, одвів мене вбік та пошепки, а в самого очі аж палають: "Ну, Миколо Серійовичу, де ж тут справедливість? Одні на обороні зароблятимуть, а я..."
Та й махнув рукою і пішов до вагона.
Що таке війна, ви й самі, громадяни мої дорогі, знаєте, і я вам за неї не розповідатиму. Тепер так і всі причини ясні — просто, щоб капіталізм більшити. І, звичайно, зробила війну буржуазія. А що люди кров проливають і бідність через неї по всіх країнах — так це їй байдуже і навіть приємно: бідніші люди — дешевше найматимуться. Ясно.
Просто жах — що тоді діялося навколо! Яка вже там культурність, дозвольте сказати, коли один одного вбивають! А жити все важче й важче, так що й розмови почалися — і коли воно все це скінчиться! І просто незадоволених багато стало. Ну, а тільки не всі: инші дуже добре через війну заробляли, і їм кортіло, щоб вона щодня була. Такі аж лютували, що масовий народ наче нарікає.
Мій господар, як позамикаємося вночі: "Все це студенти та соціалісти збурюють! — каже.— їм, голоштанникам, плювати на Дарданелли, а імперія через них загинуть може! Замикай,— каже,— Миколо, вікна краще: тепер усяке так і пасе, щоб капітал поскубти..."
Позамикаємо все, полягаємо, а я не сплю. Думаю, все думаю. І про життя, і про несправедливість, і про Олімпіяду Савичну. Приїздили з маєтку, розповідали — через війну не сватає її ніхто, і вона аж пожовкла. Ех, Олімпіяда Савична, Олімпіяда Савична! От вам ваші культурні та благородні! Один одного вбивають, а на вас — без уваги... І молодість ваша, дозвольте сказати,— марний цвіт!
І почну, було, мріями займатися — як-то воно було б, коли всі рівні і ні бідних тобі, ні багатих... І навіть плани всякі складаю. Так, громадяни мої дорогі, від нещастя особистого життя прийшов я до мрійности про инше майбутнє, а далі й до планів.
А тут і почалось. Як воно було, в Миргороді невідомо, а тільки чуємо: цар з трону зійшов, і міністрів поарештовано. Та не встигли ми в Миргороді й призвичаїтися до цього, кажуть — Керенського на царя зроблено. Що за знак такий? Не розберемо. А тільки спокою ніякого і жити ще важче... Одні радіють, инші смутні ходять і все на столи вилазять і промови виголошують, щоб війну аж до кінця вести. А яка вже там війна, коли народ голий і нове життя починається? І відразу нічого не стало: спочатку краму всякого, а далі й соли. А люд увесь аж шумує та за землю хапається. Тут усім погони позривано, і пани повтікали, і мій господар, власник готелю "Ермітаж", завісився.
— Пропала, пропала,— зітхав усе,— держава! Де ж таки бачено: гроші були, а тепер сама чекова книжечка?
А одного ранку дивлюсь, а він аж посинів і рушником за шию прив'язаний.
Не стало мені посади і грошей нічого немає — одне слово, став я справжній пролетаріят. Тиняюсь по місті — і вже нічого зрозуміти не можна! Коли це чуємо — мир без контрибуції; і салдати з фронту посунули. І сталася тут революція. Що тут діялося — і розповісти не можна, а в мене не то що піджачка трикового не було вже, а, дозвольте сказати, сама сорочка на тілі... Коли це пошумувало-пошумувало — і стала влада на місці. І всюди папери про це наліплено.
Ходжу я з мітингу на мітинг — і мало не плачу з радости! "От воно,— думаю,— справжнє життя почалося! Кожний тепер голос має і може всім керувати". А що їсти самому нічого, так я навіть забував — таке почуття було! Та скажи мені тоді хтось: "Умри, Сичов, і через тебе всім щастя буде!" — вмер би, дозвольте сказати, і навіть тієї ж хвилини.
При таких моїх почуттях бере мене хтось за лікоть; обертаюся — друг мій Рибкін! Сяє весь, і портфель під пахвою.
— Дуже радий,— каже,— що бачу вас, а тільки в мене комісія тепер, і я часу не маю. А ви заходьте до мене завтра, і досить вам нічого не робити, і я вам роботу доручу.
Приходжу я вранці, куди він казав мені,— людей, як бджіл! А тільки він побачив мене, вилазить з-за столу і каже:
— Тепер робітники потрібні, а я вас знаю як людину. І ось вам доручення: ви кухар у маєтку були і знаєте, як по-сільському господарювати, то їдьте в маєток колишнього поміщика Підопригори і завідуйте там.
Дає він мені папери і баче, який я весь без костюма.
— Чекайте,— каже,— треба, щоб у вас вигляд був! І подарував мені галіфе.
І почався тут історичний період мого життя.
XX
З Миргорода їхавши, наче переродився я. Роздивляюся на природу навколо, а сам почуваю, що я не" той Сичов, як раніше був, а инший і розпочинаю діяльність усім на користь. "Ага,— думаю,— товаришко Олімпіада Савична Сметанкіна, ось ви казали: некультурні мужики і тільки закони виконують... Аж ось вам таку культурність заведемо, що пальчики обсмокчете! І на закони ваші нам, дозвольте сказати, начхати! Казали, що не герой я, і сміялися — аж ось побачите, хто такий єсть Сичов".
Всякі плани я собі в голові малюю, та тільки, дозвольте сказати, все це в мене з Олімпіадою якось перемішано. І єсть це, громадяни мої дорогі, моя драма, що не зміг я від самого себе відсахнутися, а намагався все докупи звести з собою.
І коли б не це, може, и з вами приємности розмовляти не мав би.
Приїздю я в маєток. Іду садком — тиша і кам'яним богиням голови відбито. Тут всякі спомини на мене посунули, а я подивився гордо на все і навіть посміхнувся: не за тим я приїхав, а щоб працювати!
Та тільки обдивився я весь маєток — виходить, і завідувати нічим. Самий будинок без вікон, без дверей стоїть, а в ньому рояля розбита та канапе подерте... А землі так і зовсім ніякої немає. Тобто є, та її селяни забрали.
"Ну,— думаю,— це нічого! З господарством селяни й самі раду дадуть, а я коло культурности краще заходжуся".
Виходжу я тут на ґанок — і стоїть проти моїх очей Олімпіяда! Серце в мені застукало-застукало, а вона схудла вся, ну й не молода, звичайно... Довго мовчали ми, й тільки вітрець повіває. А далі й заговорили:
— От і побачились ми, товаришко Сметанкіна! Як же ся маєте?
— Так, взагалі... А як зникли тепер таточко, то і зовсім зле і на хліб ледве заробляю... Шию сорочки всяким му-
Тут не втерпів я і почав її вичитувати за це слово. А вона аж губу прикусила та:
— Однаково некультурність і мужики! Просто фурія якась, дозвольте сказати!
З того часу щодня ми з нею наче в диспуті жили: вона своє, а я своє доводимо! І що не скажу я їй слово — вона мені десять! І така зла — просто в уяві не вкладається!
"Ах ти ж,— думаю,— злий демон мого життя! Мало, що серце мені розбила, ще й тепер супроти сперечається! Занапастили все життя, кров пили, дармоїди! А вона за них і на все плює! Я ж тобі доведу, чия правда!"
І такий злий — де та й любов ділася!
Хотів був спочатку в волость її віддати, а далі роздумавсь і прохолов.
— Слухайте,— кажу,— товаришко Олімпіяда Сметанкіна! Всі наші балачки — це теорія, а я, Сичов, таку вам тут на практиці за один рік культурність розведу, що ох!
— За рік?
— За рік.
— Побачимо!
— Побачите! — кричу.— А тільки умова: на моє вийде — все, що захочу, зроблю з вами!
А в неї рум'янці на щоках, і відразу посмішка на вуста набігла... І вся така приємна стає, наче біля дуба колись!
— Ах,— зітхає,— мені аби культурність, а тоді вже робіть зі мною все, що бажаєте, Миколо Сергійовичу... Ах!
І пропав я, громадяни мої дорогі, пропав навіки! Бо діяльність свою з особистим елементом зв'язав.
Замкнувся я в кабінеті, обмислив, як його до роботи братися, і другого дня пішов до волости. А там вже трійка і на чолі Митька Хверт — матрос по продовольчій частиш. Розповів я їм про все, що ось маєток порожній, а нам треба за культурність старатися, то давайте, кажу, будинок для дітей зробимо, як от і по містах. А персонал у мене єсть: товаришка Сметанкіна під моїм доглядом.
Дуже зраділи вони всі, а Митька Хверт аж ляснув мене по плечі: "Зразу видко, що ти ідейний субчик! Отаких нам і треба!"
Пишуть вони всякі накази потрібні, а мені за ідею нові черевики салдатського фасону дарують.
Прийшов я назад у маєток, розповідаю з радістю про все Олімпіяді. От, мовляв, починається культурність! Селянські діти, замість свиням, дозвольте сказати, хвости крутити, догляд матимуть і культурний приклад Олімпіядин перед очима, бо буде вона їм за бонну-гувернантку.
А вона кривиться:
— Не велика приємність, а тільки ж робитиму, бо ваша наді мною влада...
Аж образився я був на такі слова!
(Продовження на наступній сторінці)