— Він непевнивсь мого кохання... Він хотів, щоб я себе випробувала. Він каже: люди часто вважають за кохання звичайнісінький потяг, такий елементарний, що сила й характер його часто зовсім не міняються при переміні об'єктів... Люди часто говорять: "Я вас кохаю" тоді, як треба казати: "Я вас хочу..." Причім дуже часто на місце цього "вас" у другій формулі можна підставляти багатьох... Отже, перш ніж сказати комусь: "Я вас кохаю",— людина мусить добре вивірити ці визначення "вас" і "кохаю"... Це все Сквирський, ви ж знаєте.
— Так, це Сквирський. Я знаю.
— Щоб примусити мене поставитись до цього уважніше, він, як приклад того, що люди часто плутають ці визначення, лишив при мені вас...
— Да.
— Так от, що ж ми тепер маємо? — скинула вона на нього уважний, суворий погляд.— Коли будете щирі, визнаєте, що тепер ви упевнились: не кохаєте мене й кохати не можете.
Він мовчав.
— Значить, у формулі "Я вас кохаю" це "кохаю" в даному разі випадає.
Вони давно вже прийшли до театру й тепер кружляли коло акторського входу, мов ті коханці, що ніяк розлучитись не можуть.
— Значить, на місце цього "кохаю" треба підставити инше...
— Значить...— захрип на ту мить Іван Семенович, тільки тепер, вперше, помітивши, що на оперовім театрі є флюгери — скрипливі іржаві стріли.
Жінка простежила його погляд і нервово знизала плечима.
— Але ж у другій формулі на місце "вас" можна підставляти не тільки співачку Завадську, а й кожну. Отже, cherchez la femme, * товаришу, а мені прошу дати спокій.
Шукайте жінку (фр.).
Не попрощавшись, ступила кілька кроків від нього, але завагалась.
— Я це не для того, щоб зробити вам боляче, ні... Щоб допомогти вам.
— Я знаю,— посміхнувся він блідо і пішов геть.
Почуття тяжкої незаслуженої образи гнітило Івана Семеновича, не лишило йому ні думок, ні досади чи болю... Ішов, здавалось, замислившись дуже, а насправді ні про віщо не думаючи, і тільки приказував инколи машинально: "От тобі й формула".
— Яка така формула? — немов розбудив його голос Куниці.— Ти, Ваніку, не можеш, щоб без надзвичайного: то все психологія була, а тепер у математику вдарився...
Куниця розсміявся так сухо й коротко, мов розлущив великого порожнього горіха, але ж видався цей сміх Іванові Семеновичу приємним і щирим.
— Куниця! — схопив він товариша за руку.— Куниця... І, мов поскарживсь, щоб радість свою приховати:
— Так давно я тебе не бачив!
— Ну, де ж там... Бачимось,— покрутив Куниця головою у вухастій з кролячого хутра шапці.— А от далі, може, й розстанемось... На якийсь місяць-два... Писаренко — я бачив сьогодні — казав, що нарешті є постанова надати тобі відпустку...
— Ну, от бачиш! От бачиш! — щасливим шепотом заходивсь Іван Семенович, не відпустці, а несподіваній зустрічі з Куницею радіючи.— От ти й розкажеш мені, як і до чого... Що Писаренко? Ти! А я теж багато маю тобі сказати... Дуже багато, дуже...
І мов злякавшися, щоб не покинув його Куниця самого серед безлюдної вулиці заводського передмістя, тримавсь за хлястик його шкуротянки.
— Тільки не тут, Кунице, а в затишку... За пивцем, Кунице, ти ж любиш пивце, я знаю...
І вже відчиняв перед ним низькі двері під великою вивіскою: "Mon геро*".
* "Мій спочинок" (фр.).
XVIII
Була це маленька, в півпідвалі, харчевня, з тих, де візники проти ночи гріються, а вдень і вранці перешіптуються по кутках якісь непевні людці, скоса й уважно обкидаючи поглядом всякого нового відвідувача; притулок дешевих повій і хвацьких хуліганів, добре відомий в околиці і в міліції.
— Н-да...— покрутив носом Куниця, сідаючи до маленького, на хистких ніжках, столика, вкритого липкою, в жирних візерунках, цератою.
— Нічого...— підбадьорив його Іван Семенович, сам почуваючи, що не говоритиметься їм у цім закуткові, напахченому чадом дешевих страв і горілки.— Погріємося — та й до мене...
Не смакуючи, смоктав Куниця пиво й тільки по павзі довгій відказав докірливо, здалось Іванові Семеновичу:
— Ні, Ваніку... До тебе я не піду. Справи в мене: треба на ранок дещо для завкому підігнати... Це ж тільки ти в нас птах вільний...
Іван Семенович посміхнувся ніяково й мимоволі відвернувся від Куниці: знав, що не витримає його запитливого погляду. Та, відвернувшись, зустрів погляд насмішкуватий — одинокого, опріч них, відвідувача, чоловіка, видимо, життям добре потертого. Сидів за сусіднім столиком, поруч Івана Семеновича, меланхолійно на порожню стопку поглядаючи, а коли обернувся Іван Семенович, підморгнув йому чомусь іронічно, з-під набряклих повік сірі з хитрими вогниками очі показуючи.
— Да, Ваніку,— мимрив Куниця,— птах ти, можна сказати, вільний, а не заздрю на тебе... Ні.
І голосом черствим, мов навмисно хотів, щоб прозвучало суворіше, кинув:
— Все ще плутаєшся? З тією...
— Плутаюся,— відказав мляво Іван Семенович і хотів пояснити, що даремно так судить його Куниця, що він і сам розуміє все безглуздя того, що робить, що це мов недуга якась; та нагадало йому це слово, що все вже давно говорено,— і тільки махнув рукою, нудно ковтаючи тепле ріденьке пиво.
— "Плутаюся"! — перекривив його з обуренням приятель.— Ех, ти! Калоша...
І, притишивши обурення добрим ковтком, говорив спокійніше:
— Ну, плутаєшся, то й чорт з тобою, зрештою, плутайся! Твоя справа. Та й не це дивує нас усіх і гнівить, а те, що над усе тобі ця плутанина, все для неї забув, все покинув... Я не збагну, просто не збагну,— розвів він руками,— як таки-так — заради баби якоїсь кинути все, відцуратися діла!.. Тьху!.. Ну, я розумію: мусить мати людина й своє якесь особисте життя, але ж так... Щоб отак! Ні! Не розумію...
Мовчав, покусуючи вуса, потім, як істину найвищу, виголосив:
— Мусить людина поєднувати особисте з громадським. Мусить доходити якоїсь гармонії поміж ними.
— Дурниці! — сипким тенорком викрикнув невідомий сусід і щиро й доброзичливо посміхнувся.
— Що? — спантеличився Куниця.
— Дурниця, кажу, ця сама гармонія. Річ неможлива.
І вже перед Куницею, покинувши свого столика, обсмикував кургузий піджачисько свій, мотузкою підперезаний.
— Ви, громадянин мій дорогий, дивуєтесь і, може, обурюєтесь, що от в'язне до вас невідомий суб'єкт: дозвольте сказати одверто — блат... Але ж ви станьте вище — і на костюм без уваги... А що висловився я про гармонію так, то це не через нахабність, а з власного досвіду... Да!
Взяв стільця й, до їхнього столика підсівши, підморгнув:
— Ви от не гнівайтесь, громадяни мої дорогі, а дозвольте мені краще розповісти правдиву історію днів моїх, і побачите тоді, як дійшов я того, що гармонія ця сама не більше, як мрія...
Думав Іван Семенович — відшиє Куниця нахабу, але ж той мовчав, розгублений, а нахаба гукнув через плече дзвінко:
— Гарсон! Доне муа... півдиковинки!
— Ради знайомства,— пояснив він Куниці. І, драними черевиками пристукнувши, вклонився: — Сичов Микола Сергійович... Пройшов огонь і мідяні труби... Був усім; легше сказати, чим не був... Але завсігди я — і хлопець бувши, і коли влада з мене була, і тепер — завсігди до людей придивляюся. І коли б усе вам сказати, то грубі книжки написати можна. А тільки скажу я вам одне, громадяни ви мої дорогі: хоч і які різні всі люди і хоч їх — як піску морського, а можна їх поділити ніби на групи.
Єсть, котрі про себе навіть забувають і завжди в далечінь поглядами. Щоб усім, значить, кращало. Сам, дозвольте сказати, й не обідатиме, аби всі щасливі були. Ну, таким до себе самих, до затишку там або приємности, дозвольте сказати, начхати. Єсть це герої і проводирі. їм і пам'ятники ставлять.
А ще єсть такі, що тільки за себе дбають і всі инші для них — тільки звук. Єсть це егоїсти і несимпатичні. У цих тільки й думок — коли б це пожити всмак і щоб багатство і все... Театри там і ресторани... А що бідність навколо і люди всі браття, так їм навіть без уваги. Цим, звичайно, пам'ятників не ставлять, але в житті вони завжди зверху і щасливі. І їх більшість.
І єсть ще, громадяни мої дорогі, люди, і люди ці самі найнещасливіші, що через вдачу свою хочуть поєднати і те, і те... Щоб, значить, дозвольте сказати, і про нащадків турбуватися, і щоб самому радість життя мати. Ну, і коли боротьба, як от і в нас було, то люди ці то сюди, то туди — ну, і, звичайно, незадоволеність. Для инших працює — своє гине; до свого візьметься — для всіх не встигає.
А поєднати це докупи як слід — важко і навіть не можна. Знаю це на фактах свого життя, коли ось розглядаю оком розуму. Як сам я, значить, хотів поєднати все. І єсть це смутна правда моєї вдачі і всього життьового кругооберту. Але щоб ви зрозуміли, треба вам знати автобіографію життя мойого.
Сичов, не закусуючи, ковтнув дві стопки й зараз же налив третю, немов боячись, що не дозволять йому цього. Замружився вдоволено й, дивлячись кудись вгору, почав високим сипким тенором:
(Продовження на наступній сторінці)