— Ви мене відрядити хотіли — саме цього я й хочу. Брешу, пробачте: не відрядження хочу, а зовсім звідси виїхати, в инше місце перевестися... Тому й радію, бачу, що допоможете. У мене вже все готово, вже й запрошення на посаду в кишені; треба тільки, щоб ви не тримали, щоб дав завод свою згоду...
Він помовчав, павзою підкреслюючи прохання.
— От як людина людину — не як начальство — прошу я вас: допоможіть мені звідси перевестися. Ви ж знаєте, бувають обставини... Всякі бувають обставини,— несподівано підхихикнув він і, пройшовши до столу, налив собі чарку.
— Допоможете? — підніс він її на рівень очей і пронизливо подививсь на Івана Семеновича.
Блиск, ясний нестерпучо, майнув чи то в очах його, чи то в чарці; гострий такий, що відвернувся Іван Семенович.
— Ну? Допоможете? — вигукнув нетерпляче Сквирський.
"Нащо вам?" — хотів запитати Іван Семенович, та, почуваючи, що важать тепер для нього не причини, а наслідки, відповів:
— Хай. Коли треба вам... Сквирський випив і, сівши, замислився.
— Тепер поговоримо. Тільки щиро,— попередив він Івана Семеновича, що, відійшовши до шаф на книжки, тупо дивився на незрозумілі, чужими мовами, написи на їх корінцях.
— Значить, ви думаєте, що це не кохання? — не акцентуючи запитання, процідив Сквирський і зараз же, не чекаючи відповіди, потвердив: — Звичайно. Щоб покохати жінку, треба полюбити її, як людину. Шукати в жінці людину — це суть кохання; в нім ріжність статей тільки підкреслює одність єства. Але що вам до Завадської як до людини?
Іван Семенович мовчав, та Сквирський і не потребував його реплік; спершись на лікті, говорив зосереджено, мов диктуючи щось важливе стенографістці:
— Отже, це звичайнісінький потяг, елементарна пристрасть, для якої жінка є жінка; це є жага, при якій часто не важить, яка саме жінка, важливо — стать. Це є вияв потреби, що штовхає чоловіка до жінки, незалежно від п індивідуальної сути; це є потреба в загальному — в жінці, персоніфікація якої не обов'язкова й здебільшого цілком випадкова.
Іван Семенович подивився на нього, не розуміючи, нащо той все це говорить.
— Я спрощу,— заспокоїв його інженер.— Підсумую. Кохання — це шукання і вибір; пристрасть — це стихія і випадок. В коханні кожен з нас вибірає когось з-поміж тих, до кого він може палати пристрастю.
Він помовчав, щоб задоволено закінчити: — От ми й поговорили! — хоч Іван Семенович за весь час і слова не мовив.
— А тепер їдемо!
— Та куди? — здивувався Іван Семенович.
— До Завадської.
Так рішучо промовив це Сквирський, що Іван Семенович зразу відчув — сперечатися пізно. Скрутив велику цигарку і пішов одягатися.
їхали мовчки, тільки Сквирський приказував инколи: "Чудово... Побачу..." Коло дверей до Завадської, піднявши вже руку, щоб поздвонити, промовив:
— Хай не дивує вас, що я з вами такий одвертай... По-моєму, так і треба — не ховатись з своїм життям. Менше помилок зробиш.
Завадська увійшла до вітальні млява і непривітна.
— Що тобі? — відразу помітив це Сквирський.
— Пусте, не турбуйтеся. Мігрень.
І здивовано — не розуміючи, чому він знову тут,— подивилась на Івана Семеновича.
— Сідайте.
— Мігрень?— невдоволено проволік Сквирський.— Досадно. А я сподівався на коротеньку, але важливу розмову, обов'язково в присутності товариша Орловця... Передостанній акт нашої драми! Нові mise en scene * — і під завісу!
І, мов забувши за мігрень її, повернувсь до Івана Семеновича:
— Ми говоритимем просто, як люди, що стрілись на вузькій стежці над прірвою... Це наше життя: прірва і вузенька стежка над нею...
Він налив собі чарку горілки і випив.
— Цій жінці,— показав він на господиню,— здається, що вона кохає мене.
Іван Семенович подививсь на Завадську: вона сиділа, відкинувшись на спинку канапи, і не то біль, не то сміх торгав їй щоки.
— Кажу "здається", бо все це треба ще добре випробувати: може, це й не кохання, а щось багато елементарніше. Адже й у вас,— серйозно вклонився він Іванові Семеновичу,— є все потрібне, щоб здавалось, що ви кохаєте її, навіть дуже...
Він посміхнувся іронічно і підвів голос:
— Отже, кожен з вас мусить добре й уважно себе перевірити. Для цього я від'їжджаю звідси.
— Куди? — не ворухнулась Завадська, тільки обличчя пішло їй сірими плямами.
* Обстановка на сцені (фр.).
— Далеко й назавсігди. Я зникаю, щоб дати тобі змогу підставити на моє місце инших: може, й необов'язково я, Володимир Петрович Сквирський, інженер і п'яниця. Це буває: не суб'єкт збуджує в комусь пристрасть, а незадоволена жага чиясь сама шукає собі об'єкта. Про це нагадуватиме тобі присутність товариша Орловця.
— Ну, а коли перевірю? — ледве чутно спитала Завадська.
— Тоді приїдеш до мене.
— Куди?
— На Урал. Я навмисно спинився на нім — там нема опери.
— Що? — сполотніла Завадська, поклавши руку на очі, мов боялася зазирнути в ту прірву, що розляглась перед нею.
— Так, це останній твій іспит: я або музика. Припустимо, що, й перевіривши себе з иншими, все ще вважатимеш, що з усіх хочеш тільки мене... Чим же ти доведеш, що знову не помилилася? Віддасися мені? Доказ найменший. Адже при певних умовах ти можеш віддатися й иншим. Ні, цього мало. Кажучи: "Тільки ти!" — мусиш дати доказ, якого ти не даси анікому більше: не спільне ложе, а частину себе самої!
Дивне почуття обгорнуло Івана Семеновича: хіба не це саме казала йому Завадська, як востаннє бачився з нею? Чому ж дивиться тепер на Сквирського вражено, так, немов і не припускала, що таке чути можна...
— Я не знаю,— шепотіла вона розгублено.— Я не знаю... Але ж це божевілля! Зрозумій же, що ти божевільний...
— А ти ж кохаєш мене,— посміхнувся він гірко.— А може, й не знаєш, який я...
Він налив собі чарку, а руки йому тремтіли, і тихо дзвеніло шкло...
— Нащо це ви? — стомлено спитався Іван Семенович. Той повернувся до нього, блідий, як ніколи:
— Недогадливий ви, товаришу... Я ж кохаю її.
XVI
Виряджали Сквирського Завадська з Іваном Семеновичем.
Прибули на вокзал, коли Сквирський вже упорався зі своїм багажем і, не хапаючись, розплачувався з носіями. На пероні було нелюдно, й вони ще здалеку помітили високу й тонку постать інженера.
— От і він,— злякано прошепотіла Завадська, на мить зупиняючись так несподівано, що Іван Семенович, поспішавши за нею, ледве встиг оступитися.
Сквирський зустрів їх спокійною усмішкою.
— Добривечір! — вклонився він, не подаючи руки, але ж Завадська сама вхопила її обома, рухом таким, немовби хотіла заховати її в себе на грудях. Здавалось, не пускає вона його, щоб багато-багато — короткими та болючими, як жарини, словами — сказати йому; але ж мовчала, не встигаючи слова ті знаходити, і тільки дивилась на нього докірливо і благально.
"Як собака",— досадно подумав Іван Семенович, пригадавши, що таким вогким блиском тьмяніють очі хортиць, коли відбирують їм цуценята...
Ніяково почуваючи себе зайвим, він, купуючи в газетника непотрібний і нецікавий йому журнал, відступив кілька кроків убік і, неуважно гортаючи сторінки, думав про те, як могло статись, що взяв він на себе цю невдячну й негарну ролю мовчазного й недоречного свідка... Але в" не винуватив себе: це через Сквирського. Напередодні той, прощаючись із співробітниками в Управі, тільки кивнув головою Івану Семеновичу: "З вами я не прощаюсь,— сказав.— Адже ми ще побачимось". Така певність чулася в його голосі, що не заперечив Іван Семенович, а потім аж до вечора думав, де ж може він побачити Сквирського, де його шукати треба, і вирішив, що в Завадської.
Там вони й справді побачились. Того вечора було в співачки велике, незнайоме Іванові Семеновичу, товариство; серед багатьох голених чоловіків і стрижених дам, що мальовничостю поз і многозначністю павз надолужували порожнечу своєї бесіди, пізнав він тільки гладкого антрепренера Скорика та горбаня-композитора. Всі вони були настроєні весело, і за веселощами — щасливим даром Криму й Кавказу — мало хто помітив сумну постать тверезого Івана Семеновича, що, увійшовши, зразу зашиливсь у куток за пальмою. Там, такий, як і завсігди, в тій самій позі, цідив Сквирський за чаркою чарку.
— Ви маєте мені щось сказати? — підсів до нього Іван Семенович, коли привітався з господинею.
— Я маю подякувати вам за допомогу в справі мойого переводу. Без вас я не дійшов би цього, а ви ж знаєте, як мені це потрібно. І вам,— додав інженер по павзі.
— Це все? — сам не розумів Іван Семенович, чого ще сподівався, і вже хотів підвестись, щоб іти геть, коли підійшла Завадська.
— Ну, що ж, товаришу Орловець,— подала вона бокал іскристих веселощів.— Вип'ємо!
І в нижнім регістрі — арфою — простогнала:
— Це ж мене пропивають...
Та перемоглась і вже просто — хоч і болю не ховаючи — попросила:
— Завтра від'їздить Володимир... Так ви допоможіть мені... вирядити його...
(Продовження на наступній сторінці)