— За мої слова. І за те, що я не прийшла тобі на допомогу, коли ти її потребував.
— Ти мене врятувала одного разу. І взагалі, кожна самотність рано чи пізно вривається. Завжди є людина, якій ти потрібний.
— Так, але справжня єдність неможлива. Чому є дзеркала, а цілковито близьких душ нема?
— Навіщо? Кожна жива істота — замкнута система. І ті системи можуть взаємодіяти, а не проникати одна в одну. Це суперечить природі...
А сам подумав, що міг би й збрехати. Однак Артур волів просто не говорити всієї правди.
— Як тобі хлопці?
— Хлопці? Хороші.
— Вони тебе нічим не образили?
— Та ні. Мене образити неможливо. Правда... Окрім Сергія, кожен з них має такий вираз обличчя, ніби щойно був свідком масової різні й дивом лишився живий. Звісно, я розумію, що у вас тяжкий хліб, але ти більше відповідаєш моєму уявленню про творчу особистість. Бо якась легка й людяна.
— Зі мною дуже легко посваритись.
— Я б не хотів цього.
— Хочеш, дам пораду, як зі мною ладнати?
— Як?
— Не чіпати моїх друзів і якомога менше говорити про мене.
— Оце й усе?
— Ні. Решту ти сам зрозумієш.
Марія пішла до хати і за хвилю повернулася, взута в гумові чобітки і запнута великою квітчастою хусткою.
— Ти куди?
— Поблукаю трохи.
— Зажди, я піду з тобою!
— Зразу видно, що ти мене не знаєш! — хмикнула вона і подалася стежкою до лісу.
Артур подумав, чи не піти йому слідом, але трава по дощі була зовсім мокра. Та й гори, вкриті лісами, відлякували його. Артур ніжився під вранішнім ласкавим сонцем і думав про всяку всячину. Як добре не йти на роботу, а ось так сидіти серед трав, дихати гірським повітрям і чекати повернення Марії, котрій раптом захотілося побути на самоті. Цілком природне бажання.
Все-таки приємно відчувати над собою контроль, зведений до абсолюту. Усі твої думки відомі, й тебе вчасно зупинять. У порівнянні з цим перлюстрація і підслуховування, такі популярні в політичних детективах, виглядають дитячими забавками. Прослуховування думок зробило б людське життя нестерпним, оскільки мало б наслідки моральні та юридичні. А можливо, перевершило б усі революції: люди перестали б прикидатися, лицемірити, вдавати з себе не тих, ким вони є насправді, бо все те вже не мало б сенсу.
Артур з усміхом згадував буття в личині Максиміліана. Який вій був тоді наївний у своєму донкіхотстві! Шукати еліксир молодості... Для кого? Розпусних красунь і бундючних аристократів, для котрих найліпша одежа — домовина в сімейному склепі? Чи для простого люду, що проклинає в тяжкій праці і той скупий відтинок часу, який вділила йому природа? Тисячі дурнів щось шукали у вісімнадцятому столітті, ставлячись до своїх пошуків не менш серйозно, ніж сучасний аспірант до розробки теми: "Чергування о, е з і в сучасній українській мові". Певна річ, цілі алхіміків та механіків були знадно благородніші: багатство, слава, заради яких можна продати душу чортові. Врешті-решт істина. Цілі мізерність, людям треба мало: зарплату професора, квартиру, машину, дачу, ліпший харч, відрядження за кордон. Оце і його це чекає: стереотип науковця. Боже, як низько може впасти людина, втративши потяг до вдосконалення свого духу... А він змушений перебувати в крихкій шкаралупі людського тіла, пізнавати процеси гниття душі, послуговуючись вбогим розумом гомо сапієнс.
Сердешна Марія, де вона зараз блукає?
Артур зайшов до хати. На столі серед чашок з-під кави повзали мухи. Скраєчку стояло невеличке дзеркало в білій оправі. Артур глянув у нього і злякався: він не побачив свого обличчя. То мав бути якийсь знак. Чоло вкрилося потом. Артур вхопив дзеркало, підніс до самих очей і зрозумів, що, мабуть, першого разу не подививсь як слід. Щоб заспокоїтися, взявся мити чашки. Витер стіл. Посуд поклав на полиці, туди ж увіпхнув цукор і банку з кавою. Все.
На схилах гір димів туман. Цікаво, чи будуть ввечері зірки? Краще не думай про них, Артуре. З роками ти все менше згадуватимеш про небо і не помітиш, як прийде смерть. І за нею — смуга нового перевтілення. Ти існуватимеш, а ті, в кого зараз блискучі очі, гладенька шкіра, легка хода, давно зітліють у землі...
Коли настав вечір, Марія з Артуром сиділи біля печі, де сонно потріскували дрова. Артур казав:
— Мені не віриться, що ми разом. Ця тиша, гори, хатина... Наче я і ти опинилися десь поза часом...
І т. д. Він говорив Марії те, що відчував насправді, бо перебував поза часовими епохами і їхня зустріч могла відбуватись і в Давній Греції, і в Швейцарії XVIII століття, і навіть на Гуцульщині кінця XX.
Та Марія не вміла роздмухувати жар, що тлів у серці Артура, тобто Петра. Тішилася перемогою, яку здобула, відправивши хлопців звідси. Вони бозна-що подумали. Хай вважають її легковажною. Це навіть приємно. Вчора їй захотілося лишитись з Петром удвох, а коли здійснилося це бажання, Марію наче скував лід. Їй досить було просто бачити Петра коло себе.
Вони побажали одне одному доброї ночі й пішли спати. Марія геть втомилась. Думала, що відразу засне, але натомість у ліжку її почало трусити. З печі відсвічувало червоним. Марія закуталась у ковдру з головою. Таке траплялося й раніше. Карпатські ночі дуже холодні.
Петро, напевно, уже спить. Треба їй спати, щоб завтра не хилитатись од вітру. Господи, якби тільки не та безнадійна чорнота і страшенна, нездоланна тиша довкола... Їй зробилося моторошно від думки про те, як грудки землі вдарять об її домовину, а потім звідусіль наповзуть черви. Але ж вона змирилася з цим! Старою бути погано. Вона б не витримала сивою і кволою. Це гірше за смерть. І слава богу, що помре молодою. Все життя прагнеш чогось, мучишся. Але ж як сказано в Епікура: на цьому світі ми страждаємо, зате після смерті не буде нічого. Навіть темряви, навіть тиші, навіть порожнечі.
...Я ще зовсім мала: років п’ять, не більше. У неділю мама дозволяє мені погуляти коло хати. Одягає у біле шовкове платтячко з вишитою на грудях полуничкою, білі шкарпетки й білі сандалики, каже, що я у неї красуня, цілує — і я біжу. Але на подвір’ї розгублююсь: куди? Чи бігти до руж, що вже відцвітають, чи до черешні, на якій ще зелені ягоди, чи до паркана? Але вибираю кота. Набавившись ним вдосталь, іду до гойдалки, на якій колишуся цілими днями разом з сусідськими дітлахами. Зараз ще нікого нема. Заплющую очі, відштовхуюсь і злітаю. Гойдалка зі свистом розтинає повітря, я зливаюся з нею, ритмічно рухаюсь. Несподівано для себе починаю співати з заплющеними очима, не помічаючи, що мотузки відриваються від перекладини і я лечу хтозна-куди. Ритм зникає, і я отямлююсь. Сиджу на якомусь високому мурі, а внизу сад з невеликими деревцями, обвішаними дзвониками. А на тих деревцях повсідалися великі птахи, схожі на пав, тільки з жіночими обличчями. Їхнє пір'я грає всіма барвами, а білі лиця з чорними дугами брів і яскраво-червоними губами — спокійні та незворушні. Я бачу, як в глибині саду з’являється чоловік у темній одежі з блискучими ґудзиками, дуже страшний. Іде він повільно, тільки лисина блищить проти сонця. Наближається до птахів, котрі не помічають ні мене, ні його, виймає сховану в складках одежі рушницю й стріляє. Один за одним без крику і стогону спадають птахи з дерев, забарвлюючи кров’ю траву, а дзвоники б’ють на сполох.
Це вже сон. Тільки діти можуть так ціпеніти перед злом, тільки їм дозволено подібне.
...Вдень мені ліпше. Ми розмовляємо, згадуємо дитинство, прочитані книжки. Простуємо до лісу. Вода в потоці ще каламутна.
— Підемо завтра купатись! — кажу я.
— Ти можеш простудитись.
— Не бійся.
Ми йдемо вгору, проти течії. Сідаємо відпочити на поваленому стовбурі. Я чогось дуже втомлена. Крізь дерева просвічується полонина: кількох овечок охороняє чорний баран. А хто ж охороняє їх усіх?
Ти підводишся і починаєш блукати поміж дерев, приглядаючись до землі, густо вкритої глицею і хмизом. Мене раптом пронизує одна думка. Як би я не захоплювалася горами, смереками, вони залишаються для мене чужими. І ти теж чужий. Очі мої спрямовані назовні, а не в себе, як повинно бути, коли живеш природним, справжнім життям.
Ти дивишся на мене, неквапливо підходиш і раптом цілуєш. Потім я плачу, бо ти несподівано чимось нагадав мені чоловіка, котрий вбивав птахів у казковому саду.
Слова губляться в горлі, наче так важко їх вимовити. Це ж не слова кохання, лише спроба передати відчуття того, що діється з нами, далеко від буденної і святкової суєти. Відчуття такої розкутості, такої волі, аж моторошно. Самотність — ніби море. Ти стоїш на березі й чекаєш, коли тебе поглине хвиля припливу. Ось ми вдвох — німі, глухі, сліпі, але маємо тіло, здатне любити. Це єдине, що нам залишилося, проте й воно вкрите сталевим панциром, який ми відламуємо, ранячи себе.
Марія — покірна і мовчазна. Наче перед вибухом. Але ж він так гарно поводиться. І гадки не має заподіяти їй щось лихе. Все може бути тільки за її згоди. Зрештою, для мага досить грати певну роль, усувати всілякі перешкоди, щоб на якийсь час злитися з людською масою. Але не переступали емоційної межі. Артур сьогодні вперше наблизився до неї.
(Продовження на наступній сторінці)