Вже відцвіло все, що мало відцвітати весною. Скоро прийдуть косарі, молоді й старі. Звідси люди не тікають до міста і більше шанують коня, ніж автомашину. Марія подумала, як невдовзі доведеться лаштуватися в дорогу, залишати хату, в якій народжувались і вмирали незнайомі люди. Бо вона лише подорожня, відірваний від гілки листок. Більшість людей блукає отак по світі й не дуже журиться з того. А Марія наче мусила переболіти за них усіх, виплакати власну і чужу неприкаяність, а вже хтось інший мав застерегти, спинити той рух, що роз’єднував родини й роди, вів до виродження. І власна смерть не видавалась їй такою страшною, як те, що їхній рід всохне: батьки постаріють і помруть, розірветься ланка в ланцюгу, що з’єднує покоління. Як порівняно легко народжуються дерева і як довго вони живуть, а людина приходить на світ у муках і в муках вмирає. Ми, неспокійні блукальці, — жалюгідний пил часу, котрий жене вітер у пошуках розваг, нових вражень і ще бозна-чого. Нехай гірше — аби інше. Доля винесе нам колись невблаганний вирок: ми опинимося без батьківщини, без дому, рідних і близьких, а ті, що мають коріння, тихо відійдуть у землю під зелену повсть трави.
...Так багато квітів, а нас тільки двоє. Лежимо на теплій землі, та мені холодно. Досить простягнути руку, і від тебе життєдайним струмком побіжить тепло. Цього вистачить, щоб примиритися з минулим, теперішнім і не лякатися майбутнього. У нас заплющені очі, й ми бачимо червону, як кров, темряву. То сонце просвічує кожну найтоншу жилочку.
Колись вже таке було. Я пам’ятаю. І знаю, як буде далі: поволі випручуватимуся зі сну, ніжні й обережні дотики пробудять мене до життя. Поки цього немає, тільки стукіт серця нагадує, що я жива. Як важко підняти повіки, ворухнути губами.
— В тебе така холодна рука, — кажеш ти. — Вставай, бо простудишся.
Цілуєш мене легенько. Губи твої теж холодні.
— Ходімо...
Підводиш мене, і я насилу розплющую очі.
— Хочеш спати?
— Ні.
— Ти така бліда. Я аж боюся.
Неправда, ти не боїшся: таким далеким голосом про це не говорять. Я тремчу від того, що маю тобі сказати і собі також.
— Хтось іде. Здається, до нас, — кажеш ти.
— Ти знаєш, я вже ніколи не зможу співати.
Благовісник
До них і справді хтось йшов. Він не був схожим ні на Костика, ні на Віктора, ні на Сергія. За хвилю Артур його впізнав і з радістю кинувся назустріч. То був маг Варфоломій, або ж просто Вася.
— Як ти мене знайшов? Коли? Звідки дізнався?
— Я й не сподівався на такий теплий прийом, — не відповівши на жодне з питань, сказав Вася. — Познайом мене з цією чарівною леді.
— Вася. А це Марія.
Вася галантно підскочив, цмокнув Марію в руку.
— Я стільки чув про вас. І ваш голос... Даруйте, що так нагрянув у цей ідилічний куточок. Справа в тому, що Петрові слід вертатися до наукової діяльності. Не сьогодні, ні, днів через три. Він, як мені казали, незамінна людина, не те що я, одвічний волоцюга.
— Вася — актор, — пояснив Артур.
— Моє амплуа — ролі негідників. До речі, ви любите театр?
— Не знаю.
— Чудова відповідь! — вигукнув Вася. — Любити театр можуть лише ті, хто працює у ньому або на нього, — і розреготався.
Ніхто його не підтримав. Марія дивилась убік із знайомим Артурові впертим виразом обличчя. Від неї можна було сподіватись усього: навіть того, що зараз Вася, або ж Варфоломій, котрому випала честь побувати на Всесвітньому Конгресі Магії, за її наказом забереться туди, звідки приїхав, і Артур разом із ним.
— Певно, ти їсти хочеш, — обережно мовив Артур.
— Як вовк! — вишкірився Вася. — Я сумнівався, що у вас досить харчів, аби наситити мою утробу, то й прихопив дещо. І випити знайдеться...
— Ну що ж, — байдуже сказала Марія, — ходімо...
Заплутавшись у колючому ожиннику, дівчина ледь не впала. Артур підтримав її і вже не випускав Маріїної руки до самої хати.
Марія — чи їла, чи не їла — встала з-за столу і пішла надвір.
— Ну, як вона тобі? — спитав Артур.
— Гарненька.
— Вона, здається, хвора на рак.
— На все божа воля, — здвигнув плечима Варфоломій.
— І ми не можемо їй нічим допомогти?..
— Це не в нашій компетенції. Ми ангели смерті, а не медицини. Втім, про це поговоримо потім.
— Розкажи, як там конгрес, — зітхнув Артур.
— Глупота! Тільки й того добра, що можу вирватися звідси, коли захочу...
Він налив собі й Артурові вина, запалив цигарку.
— Як це — коли схочеш?
— Еге ж. Тому всі так і рвалися туди.
— Щасливий... — заздрісно мовив Артур.
— Вельми! Це тобі так здається. Я ще не поспішаю дати драла. Втягнувся! Дітей треба до пуття довести.
Та й сцена... Тобі не зрозуміти, як це чудово — театр! То в тебе життя тягнеться, як гума.
— Слухай, а чому я мушу їхати? Це що, вказівка?
— Майже. А найпаче моя дружня порада. Ти ще молодий, недосвідчений, а раптом захочеш позбутися безсмертя...
— Я тебе не розумію...
— Емоційна межа.
— Не бійся. Зрештою, я маю право вибирати собі коханих.
— Скільки завгодно! Але не таких, як ця дівчина, котра робить нещасними всіх оточуючих, наділяє їх комплексом совісті. Може, ти й певен у собі, але береженого бог береже. Ну, помре вона, але ж вмирають тисячі молодих, прекрасних і талановитих. Ми не товариство благодійників і не збираємось влаштовувати на Землі якийсь смердючий рай. Двійництво наше дає лише побічний ефект добротворення. І без нас усе йде до виродження. Якби ми справді мали за мету робити людям добро, то не влазили б у їхні шкури, а жили б поруч, любили б їхніх жінок, мали б від них дітей, і все це було б справді прекрасно.
— Чому ж ми так не робимо?
— Бо тоді ми втратимо найцінніше — безсмертя, шлях до нічим не обмежуваного пізнання. А бунт кінчається "чорною діркою". Зрештою, розумніше не бунтувати, чого ми й вчимо своїх підопічних. Не без вказівки згори. Знаєш, в якого фрукта я мав перевтілитись? У слюсаря-сантехніка, лінивого, як тхір. Так би й допився до білої гарячки. Але, холєра, мав хлоп талант! Перше, що я зробив, коли вбрався у його шкуру, це пішов лікуватися від алкоголізму. У мене тепер алергія на слюсарів-сантехніків. Я, звичайно, не гордий, можу з ними посидіти, молодість згадати... Однак алергія! Ти б пішов до дівчини: якось недобре, що вона сама... Чи краще вже я?
— Ні, я сам. — Артур допив вино і вже на порозі сказав: — Подумай про Марію...
— Шкода тебе, хоч ти й дурний, — ухильно відповів Варфоломій.
— Ти на мене не сердишся? — спитав Артур дівчину, легенько обнімаючи її за плечі.
Марія відсунулася.
— За що?
— Ну, хоча б за те, що я мушу їхати.
— Я тебе не тримаю.
— Знаю, що не тримаєш. Як тобі Вася?
— Я ще до нього не придивилась.
Марія встала і пішла до лісу, а він за нею. Спочатку повільно йшов назирці, а потім побіг і, наздогнавши дівчину, повернув її лицем до себе. Його охопило якесь шаленство, не контрольоване розумом. Наче він тримав у руках квітку, котра живе лише кілька годин, і треба встигнути нею намилуватись. Артур прагнув злитися з цією істотою, що мала людську душу, якої немає і ніколи не буде в нього. Він цілував Марії руки, обіймав коліна, говорив, плакав...
Сонце котилося на захід, опускаючись все нижче і нижче, щоб нарешті впасти в одне з гірських проваль.
Одного разу в місті Марія бачила, як під будинком, розташованім на пагорбі, сиділо двоє: чоловік і хвороблива, аж чорна на лиці жінка. Вони дивились, як заходило сонце у просвіті між церквою і якоюсь установою.
Тепер і Марія вбирала останнє світло й тепло, щоб прожити наступний день. І то були єдині ліки, в які вона ще вірила, подібно тій змарнілій жінці. Кілька хвилин тиші й безлюддя, коли ти насправді є дитиною Сонця...
...Увечері Артур з Варфоломієм вийшли покурити.
— Політаємо? — запропонував Варфоломій.
Артур глянув догори і побачив, яке зоряне сьогодні небо.
— Жартуєш?
— Ні. — Від недавньої розв’язності Варфоломія не лишилося й сліду.
В Артура спалахнули очі:
— Хіба мені дозволили?
— З лікувальною метою, — засміявся Варфоломій.
— А як же Марія?
— Вона буде спати, як гарно вихована дівчинка.
Вони пішли через полонину, рясно вкриту росою.
— Люди, я помітив, — весело базікав Варфоломій, — страшенно хочуть літати. Іноді мені здається, вони мріють про це більше, ніж про безсмертя. А ми володіємо і тим, і другим. Той, хто безсмертний, мусить літати, інакше б він збожеволів...
Артур тільки краєм вуха слухав його, бо тремтів від передчуття польоту. Вони зайшли за дерева, ступили на суху глицю, на якій не росла трава... І врочисто, повільно-повільно піднялися над землею. Десь віддалік мерехтів вогник у Марійчиній хаті, а сама дівчина, спершись ліктем на стіл, не зводила очей з живого світла гасової лампи.
(Продовження на наступній сторінці)