— Ідіть самі, як хочете, — говорить Марія. — Я послухаю ті касети, що ви привезли.
Петро, очевидно, чекає від неї прохання залишитись, але я добре знаю Марію. Вона б не посміла цього сказати. Занадто горда. Дозволяє на себе лише молитись.
Ми вилазимо по драбині, прихопивши з собою пляшки з пивом. Пахне всіма травами на світі. Вмощуємося хто як.
— Стріха протікає, — каже Сергій і лізе аж у куток, — а я тобі, Костю, казав перевірити, чи нема де дірки.
Костик хмикає, скоріше здивовано, ніж знічено. Сергій наказує:
— Дай шматок поліетилену, заткну.
— Звідки я тобі його візьму?
— А харчі в чому були?
— А... Кульки, — каже Костик.
— Завтра я краще залатаю, — обіцяв Сергій і сам спускається за кульками, щоб через хвилинку повернутися.
— Дощ, — позіхає Костя. — Країна дощу. Падає щоночі. Але я вже знаю, про що буде наша опера!
— Про дощ, звісно.
— Ні. Не люблю дискретності й декорацій. Час і простір ми знищимо.
— Ти здурів.
— Але порожнечі не буде.
— Це що, у стилі диско?
— Мені чхати, в якому стилі ти це зробиш. То буде автобіографічна опера...
— Ого! — сказав Сергій.
— Цікаво, — нарешті обізвався Петро. — Автобіографія, що будується на принципі універсалізму.
— Щось таке, — чомусь злякався Костик, обвівши всіх диким поглядом. — Я ще не починав писати.
— Слухай, — підозріло глянув на нього Сергій, — то пахне цвинтарем. Чи не рано робити підсумки?
— Не рано. Увечері ти ж питаєш себе, чи вдало прожив день?
— Мені здається, — вкрадливо почав наш, тобто Маріїн, гість, — що я трохи відчув задум Кості. Ви, музиканти, митці, — дволикі. З одного боку, вас оцінюють як людей звичайних, а з другого — як творців, що не мають ніяких моральних зобов’язань. Ви це знаєте. Але є ще третій вимір: коли ви опиняєтеся поза часом і простором, тобто в сфері чистої духовності, де не судять ні вас, ні ви себе чи когось. Але твій задум, Костю, нездійсненний...
Костя зробив презирливу міну.
— ...бо ні інтуїція, ні логічне пізнання не дають істини.
— Практика — джерело істини, — дуже розумно втрутився Сергій.
— Буває, що саме досвід найчастіше відводить нас від істини.
— А що ж тоді?
— Ніщо, — посміхнувся Петро чортячою посмішкою. — Віра в безмежність пізнання. Але для того треба бути не людиною, а божественною і безсмертною істотою.
— Причому тут рок-опера! — розлютивсь я. — До чого істина, коли йдеться про музику і мистецтво взагалі? Чи не збираєшся ти, Костю, написати рок-оперу "Феноменологія духу"? Я під філософські тези музику не пишу. Софісти познаходились...
— Нічого ти не розумієш.
— А ти поясни, — примирливо розвів руками Сергій.
— Напишу, тоді побачите, — викрутився Костик.
Якимись дивними стали ми: занадто збудженими, чи що... Може, на нас подіяв Петро, котрий приїхав до Марії і вже встиг задурити нам голови спекулятивними роздумуваннями? От тобі й порядний сільський хлопець, як атестувала його Марія.
— Давай мені лібрето, Костику, бо немає часу, — я твердо вирішив припинити цю безглузду балачку в присутності чужого.
— Справді, часу як такого нема, — згодився Костя, вкладаючи у ці слова інший, глобальний зміст. Костина духовна еволюція відбувалася на наших очах, і я вже здогадувався, що після знищення часу він візьметься за історію.
— Петре, — сказав я, — а пригадуєш нашу першу зустріч у Марії вдома? Ми дуже змінилися?
— Певно, дуже, коли Марія знайомила нас ще раз.
Сергійко наш любий завжди вмів урятувати найдурнішу розмову. По натурі він був простий сільський хлоп, котрий твердо стоїть на ногах.
— Як тобі наша музика, Петре?
— Цікаво, — сказав той без тіні ніяковості. — Не скажу, що вона геніальна, але таки самобутня. Однак вам не можна стояти на місці. Самовдосконалення треба пришвидшити, бо людський вік короткий. А на заваді одвічно стають якісь матеріальні проблеми: житло, гроші, побут... І, звісно, система суспільних заборон. Костю мушу захистити, хоче він цього чи ні. Він має рацію тому, що треба знищити час і простір, але не так, як він думає. Для цього замало просто уявити, ніби їх не існує. Єдиний вихід — компроміс.
— Компроміс?!
— Атож, — спокійно продовжив Петро, — компроміс. Ви з усім погоджуєтесь, заборони для вас стають беззастережним правилом, ви свято вірите в них.
— Це неможливо! — закричав Костя.
— Повірте, мине небагато часу, і ви не звертатимете уваги на те, що нині доводить вас до шаленства: кривда, обмеженість, лицемірство...
— А такий світогляд — хіба це суцільне лицемірство? І взагалі, ти що, збираєшся пропагувати це Марії? — аж скочив Костя.
— З жінками на такі серйозні теми говорять обережно. А, власне, що я таке сказав? Розумне підкорення вимогам суспільства дисциплінує. Диктатура сприяє мистецтву. Я сам ще донедавна був безхребетний і плаксивий...
— І хто ж тебе просвітив?
— Один чоловік, — ухильно відповів Артур. — Відтоді я позбувся злості, дечого в житті досяг, а головне — маю спокій.
— Хто він був?
— Його звали Артур.
— Вийду на хвильку, — сказав Сергій. — Заодно погляну, що робить Марія.
— Візьми ще пива.
— Угу.
Сергій навкарачки, бо горище було дуже низьке, поповз до драбини.
— А прізвище Шопенгауер? — єхидно поцікавився ерудований Костик.
Артур засміявся:
— Ні, я давно не цікавлюся філософією. Час навчання для мене минув. Живе спілкування дорожче за бібліотечні книги. Тільки сноби люблять вішати на все етикетки. Моя справа — дати вам пораду. Інакше пропадете, і разом з вами Марія.
"Вона вже пропала, — подумав я. — Боже, як важко дихати під час дощу".
— Кому що судилося, Петре, — мовив я наскільки міг лагідно. — Аби ми не зневірилися, а сили в нас вистачить.
— Вітька! — загорлав Костик. — Не говори з ним так! Він того не вартий. Він диха отрутою. То — єзуїт якийсь. Він і тобі задурить голову!
— Та ну вас, хлопці! — й собі розсердився Артур. — Я лише висловив свої погляди.
— Не кричи, Костю! Ти сам збираєшся знищити час і простір.
— А чому, чому я хочу його знищити, ти знаєш?!
Я зрозумів його і вже не озивався, доки не повернувся Сергій.
— Як там Марія? — спитав я.
— Спить.
Пастораль
Артур давно звик до самотності в своїй міській кооперативній квартирі з усіма вигодами. Він витягав ключ ще у ліфті, відчиняв двері, вмикав світло — і більше ніхто за нього це не робив. Колись, думав Артур, люди почнуть казитись у таких клітках і знову вийдуть на площі, щоб взяти участь у великому карнавалі.
Дивна річ, кожна людина в душі мріяла про вищі сили, здатні вплинути на цей недобрий світ, допомогти самотнім, заплутаним в тенетах умовностей і приписів. Мріяла і не підозрювала, що потойбічні сили є організацією, члени якої ще більш невільні у своїх вчинках, ніж люди. І одним не слід шукати захисту у других. Місце, де земля переходить у небо, лише ілюзія.
Вранці Марія всіх здивувала. Сергій мав лишатися, а Костя з Віктором їхати. Віктор уже давав останні настанови, коли Марія раптом сказала "ні".
— Що "ні"?
— Їдьте усі.
І додала тихше:
— Петро теж може їхати, коли хоче.
Треба було її рятувати, і Артур мовив:
— Я тільки-но приїхав.
— Проганяєш нас? — сказав Віктор. — Ну, що ж...
— Ой, не сердьтеся!
— Ми не сердимось, — заспокоїв її Сергій. — У мене цього тижня повно роботи. Та й обіцяв одному хлопцеві полагодити магнітофон. Приїду в п’ятницю. Їсти маєш, а Петро ходитиме до крамниці за хлібом. Хіба що електрика...
— Бог з нею, — відмахнулася Марія, — не буду ж я тут вічно жити.
— Ну звісно! Тебе й усіх нас чекає слава, юрби поклонників і таке інше.
— Може, я приїду в середу? — з притиском мовив Костя.
— Гадаю, не варто.
— Костик ревнивий, виявляється, — з іронією зауважив Віктор.
Марія розсердилась, аж заблищали очі:
— Що за натяки! Я вже не маленька, щоб мати няньок. Ви тільки те й робите, що пильнуєте кожен мій крок!
— Ходімо, хлопці, — сказав Сергій. — Запізнимося на автобус. Отже, домовились? У п’ятницю. До побачення!
— До побачення! — сказав Артур.
— Проводжати нас не треба. Мокро.
— Добре.
Артур і Марія дивились їм услід, аж доки не зникли з очей. Потім дівчина сіла на призьбі, склавши руки на колінах і опустивши голову.
— Якщо тобі стане нудно, поїдеш додому, — сказала вона. — І чим скоріше, тим краще. Я даремно тебе потурбувала. Мені найліпше самій, а ніхто цього не розуміє. Пізно хапатися за соломинку. Вибач...
— За що?
(Продовження на наступній сторінці)