— Що було далі? — перепитала Марія. — Отак і жила. Може, це тобі неприємно, але я тоді розчарувалася. Ти зламався. Ти ніби хотів мене втягнути в той буденний світ, якого я не приймала. Сірість, ніякого просвітку. Ти якось збляк, почав відходити все далі й далі. А я тим часом зрозуміла, що невелике щастя — сім’я, влаштований побут, свята вкупі. Можна й не мати цього. Я стала байдужа до всього, крім музики. Віктор давно казав: "Рано чи пізно, але ти будеш з нами". Я звільнилася від усіх комплексів і повірила, що ми чогось досягнемо і переможемо час, який робить нас щасливими і нещасливими, самотніми і несамотніми. Головне — зберегти в собі те, що дала нам природа, не розмінюватися на дрібниці. Ти не можеш собі уявити, що робиться в артистичному світі! Естраду де тільки не лають, але ніхто не докопується до суті. Ні в кого нема бажання писати чи виконувати кращу музику. Пишуть для розваг, для безтурботної публіки, тільки не для мистецтва. Забули одну пісню — хіба важко написати десять? Живемо так, ніби до нас не було ні Баха, ні Стравінського, ні Едіт Піаф. Це, звісно, банальні слова, але у нашого часу якісь занижені вимоги. Керуємося принципом — є ще й за нас поганіші! Озираємося назад, власне, повземо, як раки, задом наперед. Марні зусилля, марний піт. Не зогледишся, як тебе затягне в болото... Костик іде, чого йому треба?
— Скільки можна сидіти? Ще наговоритесь... А я писав, писав і раптом зголоднів. А де воно, їстівне, лежить, не знаю...
Марія підхопилася з пенька:
— Іду вже. Я вас покличу.
— Вона схудла ще більше, — зітхнув Костик. — А гастролі через два місяці. Хай їм чорт, отим гастролям. Що вона тобі наговорила?
— Так... — ухильно відповів Артур. — А що?
— Добре, що ти приїхав. Я уже і так і сяк, а все виходить по-дурному. Найліпше з нею ладнає Сергій, але тепер вона, здається, нас прожене. Може, воно й краще. Ти з іншого світу, але погодься, треба якогось іспитового терміну, аби ми взнали, що ти за один.
— У мене відпустка лише на тиждень. Так що іспитовий термін доведеться скоротити до мінімуму, якщо він взагалі потрібен...
— Будеш тут стільки, скільки треба. Захоче Марія — завтра ж пошуруєш додому, а ні — будеш сидіти.
— Цікаво б дізнатися чому?
— Наб’ємо пику, тоді знатимеш!
— Дивак, — лінькувато примружився Артур, котрого розморило від сонця і пахощів весни. — Тоді я в Марії спитаю...
— Спробуй тільки! — просичав Костя. — Не подивлюся, що ти молодший науковий співробітник. Марію нічим не можна хвилювати. З часом про все дізнаєшся. А зараз подбай про те, щоб чарівна усмішка не сходила з твого інтелігентного личка!
Артур звівся і потупцював на місці, щоб розім’яти закляклі ноги.
— Ти куди?
— До Марії. Я ж до неї приїхав, а не до тебе.
— Зажди! — спинив його Костя, ладний здатися. Артур такі речі помічав миттю.
— Чого ще?
— Сядь.
— Ну?
— Я давав Марії слово не говорити про це, але хто міг сподіватися, що ти отакий...
— Голубе, — обірвав його Артур, — тобі дуже пощастило. Інший давно б викликав тебе на дуель.
Він з насолодою спостерігав, як поволі розкриваються перед ним "грані характеру" (мовою театральних критиків) Кості, як тяжко йому вдавати з себе іншу людину. Це нагадувало капустину, з якої знімаєш і знімаєш попсоване листя, а в результаті отримуєш майже неїстівний качанчик.
Кості страшенно хотілося бути поважним, але він пасував перед благодушною іронією Артура — Максиміліана — Петра.
— Це дуже серйозно. Коли Марія дізналася, що в неї рак горла, вона попросилася сюди. І примусила нас повірити, буцімто гори врятують її. Тепер зрозуміло? Є випадки, коли люди виліковувалися таким чином.
Вражений Артур якусь хвилину дивився на нього, а потім рвучко висмикнув із землі кущик трави:
— Скільки вже вона тут?
— Два місяці.
— І...?
— Каже, що почуває себе добре. Але ми не можемо залишити її саму.
— Отже, ти все знаєш, — сказала Марія. — Не переймайся цим. Я настільки вірю, що буду здорова, аж самій дивно. Костика терпи: він вразливий і не вміє себе тримати в руках. Хлопці тобі не будуть заважати. Без них я не змогла б отут... Ми наче одна сім’я, пригадуєш, я давно тобі це казала? Коли мені стане погано, вони цього не побачать. Я просто втечу. А ти можеш поїхати, коли захочеш. Не сердишся, що я тебе покликала? Мені хотілось, аби ти побачив усю цю красу. Вона виліковує байдужих і зневірених.
— Я не байдужий і не зневірений.
— Правда. Ти змінився відтоді. Зовсім інша людина. У великому місті я б тебе не впізнала.
— Ти дуже добре зробила, що написала. Мені останнім часом когось не вистачало, я ще не знав кого. Мабуть, людини, схожої на тебе. Прикро, що ми так довго не підтримували стосунки, але то не наша вина...
— Знаєш, Костик, збирається писати лібрето рок-опери. Аж страшно! Але ми, думаю, зможемо її поставити, принаймні записати. У нас є кілька композицій. Завтра хлопці привезуть магнітофон, то послухаєш. Ми їх, правда, ніде не виконуємо, лише фрагменти.
— Чому?
— Ніхто б не затвердив такої програми. Уяви собі композиції з назвами "Квінтесенція страху", "Люди-рослини", "Летючий корабель". Тут треба геніального імпресаріо. А так ми живемо, як двійники: одна половина виконує пісні членів Спілки композиторів, заробляючи на хліб насущний, а інша мріє про рок-оперу.
— Ти кажеш "двійники"... Відколи людина почала жити в колективі, вона змушена служити і йому, і собі. Злиття особистих інтересів з громадськими, навіть абсолютно щире, існує лише в ідеалі.
— Ти й раніше був песимістом, але не таким безнадійним. Пригадуєш, що ти казав, коли ми бачились востаннє?
— Ні...
— Згадай!
— Не можу, — розвів руками Артур. — Стільки часу минуло.
— А я пам’ятаю. Ти сказав: "Можна збирати в парку пляшки, тільки б не почувати себе зобов’язаним".
"На Петра це схоже", — подумав Артур і висловився:
— Я не песиміст, а конформіст. Чоловік мусить бути діяльним. Краще вже помилятися, ніж жити кволими рефлексіями.
— Ач який супермен! — засміялась Марія.
— Не подумай, що я маю на увазі тебе чи твоїх друзів. Для людини творчої рефлексії — теж діяльність. Треба тільки не допустити до трагедій.
— Це вже наші клопоти!
— Не можеш втриматися від шпильок. Раніше ти була поблажливіша.
Марія посміхнулась:
— Побув би ти на моєму місці...
— Ну, не сердься... А можеш і сердитися. Не скажу, що я тебе згадував усі ці роки кожного дня, але відчував твою присутність. Навіть якби ти не написала, рано чи пізно я кинувся б тебе шукати.
— ...і знайшов на цвинтарі.
— Я б воскресив тебе!
— Краще вилікуй...
Артур торкнувся її волосся, що затуляло щоку і шию, і враз перед очима постала кімната, тіло з осклянілим поглядом, червона пляма від вина, яка розпливається по сорочці, потім страшна нерухомість, холод — і рятівне тепло, що тече від Марії до нього...
Артур накрив своєю долонею Маріїну:
— Ти змерзла, мала. Руки геть холодні.
— Бо вечір, — тихо сказала Марія. — В горах увечері завжди холодно.
Дощ ніколи не кінчиться
Надворі лило як з відра, і в хаті панувала темінь. З Сергія і Віктора стікала вода на долівку.
— Та скидайте нарешті плащі і йдіть привітатися з Петром!
Дві пари очей, одні темні, другі сині, втупилися в Артура, котрий сидів під вікном на лавці й знічев’я бавився складаним ножиком.
— У вас тут справжній Ноїв ковчег, — ніби не чуючи запрошення, сказав Віктор. — Ми врятовані! Маріє, готуй каву, а ми переодягнемось.
Хлопці зникли в комірці, де цієї ночі спав Артур. Дівчина налила води в чайник, з полиці зняла банку розчинної кави, чашки...
— Тобі допомогти? — спитав Артур.
— Я сама.
Костя подався до комірки, звідки чулися перешепти і сміх.
— Маріє, ми голодні, як пси! Нам замало бутербродів. Витягай, Сергію, те, що купив. Будемо бенкетувати. Маріє, ти прекрасна, як завжди!
Віктор поцілував її в щоку й сів поруч. Артурові це не дуже сподобалося. Марія спіймала його погляд і встала.
— Сиди! — підскочив Віктор. — Ще обпечешся! Я сам зніму чайник. Треба негайно провести електрику, чуєш? А то пожежі наробите. Тільки не кажи, що тобі й так добре. Гасом смердить, темно...
— То велика морока, — обізвався Сергій, відкриваючи консерви. — Стовпів зо три треба. Але зробимо. Дощ ущухне — підем домовлятися, а коли ти з Костиком поїдеш, ми з Петром розгорнемо бурхливу діяльність. Ти надовго?
— На скільки треба! — вовком зиркнув Костик.
— Як ти витримуєш його, Петре! То кара божа, а не Костик. Отже, домовились? А тобі, Костику, писулька з видавництва прийшла. Ми з Вітькою не втримались і зазирнули. Можемо тебе привітати — йдеш на редагування. З тебе могорич за добру звістку.
Костя вхопив конверта і побіг з ним до вікна.
(Продовження на наступній сторінці)