зготовлені сповновища зазнати,
колючішого і над колосок,
що хилить остюки в жнива в пісок.
152.
Та сонце з-за горба, і з-за криниці
відбитком сяло у вікно з ставка,
і, ніби із багряної живиці,
просвічувало вуха в юнака,
і враження робило у світлиці
що кукла за столом без язика —
і паску, і чарки, графин і келех,
і все тримало в блисках невеселих.
153.
Бо говорив господар слово так,
неначе тільки що поклав у банок
замість червінця погнутий п'ятак,
і закладає гірко на останок:
воли і вівці, хату і вітряк,
і Вустин крик, і ввесь пасхальний ранок
з таким чуттям, що на життьовий кін
без слави доброї поляже й він.
154.
А великодні аж співали дзвони
про перемогу серцю дорогу —
про те, що в пеклі сатана червоний
закований у власную жагу,
і геть могили, степові амвони,
позводилися у блакить тугу,
а з них, неначе ієреї дикі,
кричали дзвонам щось орли великі...
155.
І все пливло в єдиний ранній гук
понад ярами, по небесній смузі,
але не заглушало в слові мук
споріднених вночі рожденній тузі:
Батько
,,Коли коса сприсала з дужих рук
на скошенім від жита й гречки прузі,
а ввесь покіс в'язався у снопи
і клався в господарський лад копи, —
156.
косар над ними клявся у просторі
найменший сніп віддати у казну,
але зимою витягав з коморі
всю працю ту, що вистраждав без сну. .
І для писання російських історій
він бодню відчиняв колись масну
і, коло дач діставши у халяву,
із дому йшов на муку та неславу.
157.
А кров стираючи з колодача
злочинно-комісарську у байраці,
співав ту пісню, що із-під бича
татарського 'співали наші бранці:
„Немає в світі правди" ... Бо свіча,
аби її знайти, погасла в націй,
і скрізь неправда правдувати вже
і хитрощами стала і ножем.
158.
А дізнаючи мук в Чеці під катом,
на цементі, у дикій самоті,
він звав того харциза рідним братом,
що погибав з Icyсом на хресті,
і чув слова: „Сьогодні будеш рядом
зі мною в ангельськім, святім гурті!"
І гріб здавався лебединим пухом,
і умирав косар з пресвітлим духом.
159.
І хай не Бог Ісус, але шахрай,
що обманив людей на заздрість Кремлю,
і люди, мріючи про вічний рай,
ідуть лише перетлівати в землю,
та інші ті, що їм кладуть „прощай"
на домовину всім нову і древлю
і далі віритимуть знов і знов
у нецесвітню правду та любов.
160.
Бо той „шахрай", що дався умирати
на людських неоплаканих кістках,
аби лише людині мрію дати,
що здоланий загине смертний жах —
могутніший над сурми і гармати
і вчора, і сьогодні, і в віках. ..
І через те кажу я: „Милий сину,
Христос воскрес від нині й до загину!"
161.
„Воістину" . . . Озвався тихий син,
і обнялися тричі аж, посполу. . .
Звелася й мати, ніби на загин,
або неначе тінь якась із долу,
і Чичку, чоловіка, раз один
поцілувала безгомінно в полу
та й сіла знов, тримаючи в віччю
страшний, невиплаканий блиск плачу.
Батько
162.
Ось бачиш, сину, втратила і розум
від горя наша мати й глухоти
і пристромила потайним занозом
свої і спочивання, і труди.. .
І кожний день з невільницьким нервозом
вона працює, ніби для біди,
і христування, бач, зі мною нині
у неї вийшло гірше, ніж в рабині
163.
І правди Господевої якби
із Галилеї нам не заясніло,
що застує собою і гроби,
і ту черву, що точить мертве тіло,
то мати б скам'яніла від журби,
неначе африканський сфінкс над Нілом,
в якого, кажуть, світиться в очах
завжди розпука і таємний жах.
164.
Заможні люди в книгах і в металі
глядять Голгофськую старовину,
аби так само, як діди, і далі
свої серця складати у труну,
але чекісти в бідних, мов коралі, —
і Бога відняли і сатану,
і стала й смерть у нас така плюгава,
як і життя і вся його неслава.
165.
І через те кажу я знов і знов:
„Христос воскрес водою і землею,
і щоб ніколи неповинна кров
нігде не впала й краплею своєю" ...
І батько неньці з покуття зійшов
ушанувати давній звичай з нею,
але вона, йому немов на зась,
ниць до ікони раптом простяглась:
Мати
166.
„Від всього серця і страждання, Боже,
я дякую тобі, що в мене син
уже робити й сам на себе зможе
і не похилиться нігде під тин. . .
І батько ще такий, що допоможе
і працю мати й радісний спочин
і в ці часи, коли в нічних загравах
В річки біжить кривава наша слава ...
167.
І я благаю, а не переляк,
прийми мене у тихе царство блага,
бо на твоїй землі мене аж так
побила і недуга, і зневага,
що вже не знаю: що я, чи будяк,
а чи дурна вівця в дурних ватагах,
як справді не належу до тих душ,
що першим словом обминає муж" . ..
168.
І враз у неї подих вільний сперся,
так само, як людину б'є правець,
і тільки гук у чоловічих персах
повстав од вражених раптово серць;
та ще в годиннику ішли колеса
і цокав попід ними їх взірець
туди, де голосив цвіркун з-за скрині,
полохаючи тишу у хатині.
169.
І положили господиню вдвох
на піл, в постелю днем святим урочу:
,,Нехай між вами тут побуде Бог,
а я мерщій до фельшара доскочу,
і вже аж потім, після всіх тривог,
розговівлятися з тобою кончу" . . .
І шапку взяв і в рогачах патик,
і тихо з хати сивий Чичка зник.
170.
Утомлений турботами нічними,
Свирид куняв у матері в ногах,
а лутки, і вікно, і ставні з ними,
й засвічена лямпадка у богах,
і скатерка з наїдками смашними,
і соняшне проміння у чарках
хиталися від подиху, неначе
в душі недужій видиво гаряче,
171.
яке тремтливо-ніжно бачив він,
що не дзвіниця у селі, а колос
стоїть в ограді посеред руїн
ще вищий як стара без ґанку волость;
і висить в остюках на кільці дзвін,
а з нього сумно тужить Вустин голос,
але з хатів ніхто, ніхто не йде,
аби почути те, що дзвін гуде.
172.
Лиш гомонить у відповідь музика,
здається, скрипка з хмар через поля,
про те, що Вустя виросте велика,
і вродиться у неї немовля,
то буде і глуха, і без'язика,
неначе восени важке гілля,
що під дощі кінці свої схиляє
і плаче-тужить над нещасним краєм.
173.
І з матір'ю Свиридовою вдвох
обнімуться на Паску вже навіки,
бо їх ніколи не забуде Бог,
коли забудуть серцем чоловіки...
І сльози бігтимуть, немов горох,
і в Усті, і в старенької каліки.
І жаль було йому жінок і в сні,
аж краплі бігли із очей ясні,
174.
такі, як чисті ріки в білих селах
чи в рогозі джерела при Руді,
що ними листя осінь невесела
жене у мертве царство по воді,
аби весною верби знов і зела
струмкам шептали, сповнені надій,
що все життя у нескінченнім русі
таке ясне, як і в юнацькій тузі.
ПРОЯСЕНЬ:
Коли маленька дівчинка, вранці вставши, в розмові з своєю
чутливою матір'ю почне заперечувати, нехай мати зупинить свою
мову і поможе дитині говорити досхочу, бо дитина хвора і слова
їй стануть цілющим ліком.
КОХАННЯ
175.
Свирид щоранку скрізь будив горби
луною кроків з нерозкритим томом,
то знов на греблі він, біля верби,
сидів і в став дивився нерухомо,
аж доки батько не гукнуть, аби
прощався в лотоках з ревучим громом
та йшов обідати. І швидко так,
як обмінився бідний неборак.
176.
Але, коли йому в десятилітку
було на понеділок треба йти,
він полетів на греблю в дику квітку
привичної своєї самоти;
аж там і дід, перед опустом сітку
закинувши, зорив в очерети,
а вглядівши Свирида серед смути,
покликав сісти й новину почути.
Дід-Кіт
177.
„Уже в лікарні Вустя за селом,
при ній і мати, доглядати, видко.
Від нас поїде теж і аґроном
служити в Рохмистрівку, кажуть, швидко,
бо доля ним крутнула загалом
так само як твоїм свинило зшитком" ...
І зблід Свирид і похилився вниз
і міцно руку до чола притис.
Дід-Кіт
178.
„І на Великдень сповістила вранці,
аби везти їх дівчина крива.
Лежала Вустя на низькій лежанці
якась чудна і ніби аж нова,
і вкутана у білі обвиванці
була її прегарна голова,
і ковдра тонкошерста та зелена
її вкривала щільно по рамена.
179.
І в ліжку побивалася вона:
зривала ковдру і про щось кричала,
і попід сосною пливла стіна,
неначе шляхом курява піщана,
що Києво-Печерська давнина
колись назустріч віяла прочанам.
И нарешті дивовижний супокій
у неї вияснився з довгих вій.
180.
На килимі з краями в жовтих стрічках
тужила тихо мати за столом,
а Вустя говорила: „Чорна свічка
мені пече страшенно у чоло...
ще гірше як на пасіці із вічка
у мозок цілиться кінцем жало...
Линіть на неї свіжою водою,
нехай не світиться передо мною" ...
Мати
181.
„Моя дитино, це турецький мак
розквітлий за ніч, Богом запевняю ...
(Продовження на наступній сторінці)