Нарешті в штиль Свирид рукою дзенькнув,
і проказав: „Є щастя, а хоч гріх" ...
До нього став і Дід-Кіт помаленьку,
й на штиль тривожними грудьми наліг
і, під землею мов свою стареньку
побачивши, здавив блаженний сміх.
А далі й проказав: „Христові Свята,
та тут же гайдамацька кладь заклята!"
123.
І навхрест на закляту кладь штилі
поклав під зоряною висотою,
і швидко обсипати по землі
ії він бростю розпочав святою,
мовляючи: „Пекельні сили злі,
розсиптеся на пил самі собою,
нехай від ваших світових облуд
народня праця стане вільна тут!"
124.
А на могилі в зоряній заграві
Степан лежав під цей таємний гук
й на все, що діялося у канаві,
дивився з двох під бородою рук;
але у відповідь копацькій справі
не ворушився в нього жадний рух,
і шапка удавала волохата,
що сам це гайдамака, Книш, на чатах.
125.
Нарешті на могилу вийшов дід
і мовчки ліг на північ, до Росєї,
Степан же, не питаючись, на схід
лежав у чорній, наче ніч, киреї;
прийшов за дідом і Свирид услід,
і, думки теж не кажучи своєї,
при боці в батька ліг... і сумно всі
немов чекали інших голосів.
126.
А в Буді, в Рохмистрівці, в Санджарівці
та ще в Макіївці і в Ташлику,
і в тихій Шполі, і на Сигнаївці,
і за Цвітковою у В'язівку,
і на скелястім Тясмині, в Тернівці,
мов на осиковім старім пеньку,
у тиші вогкій, весняній, урочій
світилося з церков посеред ночі.
127.
Бо кожная душа в таку добу
не спить від подиху якоїсь волі,
забувши цілорічну боротьбу
за хліб та сіль, і може й усміх долі,
і душу гарячішу за клятьбу
держить у церкві, у лямпаднім колі,
аби жаркіше сяли ставники,
як дочитають до хреста дяки...
128.
І пекло щоб з'явилося на очі
у церкві людям на єдину мить,
де круглі обрії, неначе ночі,
димами заклубочують блакить
ї зупиняють голоси і корчі,
і лускотіння тіла, що горить;
де сплять висоти, мов забуті ґрани,
і бачать в сні холодні океани.
129.
А до висот, на сто сот миль чи ні,
із центру радіюсом на всі боки
круті стежки блищать по бочині,
напоєні мовчанням замороки;
по них сповзають хмари сірчані,
із-під яких пливуть смердючі стоки
і аж внизу чадний ховають рух
в розвернуту, бездонную діру.
130.
Геть вся поверхня вічної в'язниці
червона, ніби губи грішних чар,
і ряд за рядом крутяться кабиці
по ній розгонистим ґвинтом до хмар.
Всі казани в землі. Над ними з криці
триноги вкопано в масткий нагар,
з яких в ланцях за кожну ногу голу
звисають люди головами в смолу.
131. А з-під землі лихий вогонь кінці
свої жене по казанах боками
й при кожнім гріє на важкім стільці
сліпого вартового, ніби камінь,
який придавлює гроби мерців
єгипетських під нільськими пісками.
І мученики висять без пригод,
занурені в казан лише по рот.
132.
І всім їм незчисленним, міліонним
з триногами для задубілих ніг
та ще й з простором мовчазним, червоним,
і хмарами червоними, мов гріх,
де не почути грому, ні ворони,
що може сісти сірому на ріг —
ніщо, крім дзюркоту смердючих стоків,
не будить тиші в пеклі цім безокім. . .
133.
Та ще аж там ... на щонайглибшім дні,
від прірви сточної не більш як гони,
куди найгрубші брили кам'яні
дав мармур світовий на діл червоний,
і де крицева куля сатані
лежить замість всесвітньої корони,
така і на великість і на стан,
як Самгородський копаний майдан,
134.
від котрої розпечено й підлогу
так, що аж іскор сиплються мірки,
в якій Люципер ссе свою тривогу
і волі жде бездоннії віки,
то там... то там клепають на всю змогу
могутньої надлюдської руки
над вухами його без відпочину
старі чорти і без життя й загину,
135.
щоб розвалити муку коронну,
що виросла із заздрости та звади,
і випустити ще раз сатану
на світ до всемогутньої облади...
І щойно щілину хоч би одну
позначать молотів тяжкі упади, —
Як скрізь у передсвітню ранню-рань
аж від Карпатів по ріку Кубань,
136.
із сховищ вибігає кладь заклята
в облудах людських і таких істот,
і проти світлого блукає свята
там, де пустиння поросло в город,
аж доки до „Христа" при царських вратах
дяки не дочитають з книг та нот,
а дід священик на амвонних східцях
не скаже в гук: „Замки, замки залліться"!
137.
І криця в пеклі знов на сатані
збігається у гуркоті судомнім,
і з молотами демони на дні
здригаються, упавши, непритомні,
і б'ють лютіше жалами вогні
по всій червоній велетенській домні...
І в неї знов з самісінького дна
реве безумно в кулі сатана.
138.
А кладь заклята, вчувши цюю драму,
блукання темне кидає своє
й біжить назад ще у таємну яму,
де пліснява іржу й сучки жує,
але, на брость святу з нестяму
наткнувшись, грішми чистими стає,
і блискає в густій траві з росою,
аж доки хтось не доторкне ногою.
139.
І враз від хутора почувся крок
з-під людської тоненької облуди. . .
І хлопець стиснув з борони зубок,
аж помокріли в нього й пахви, й груди,
і ґудзики злетіли з петельок
без кашлю і раптової простуди;
але і воїн так не йде у бій,
як вирушив школяр на зустріч їй.
140.
А старші навздогін йому без слова
дивилися, немов своїм літам,
бо доля щасна, доля юнакова
не засміється радісно дідам.
І ось облуда ждана та казкова
стоїть чогось, хитаючися там,
і хлопець кидає перед собою
в обличчя їй важку іржаву зброю.
141.
І вслід галаснуло: „Рят-уй-те, ґвалт!" ...
Неначе вже знайомий голос Вустин...
І від тополь і білосніжних хат
розлігся відгомін широковустий . . .
І ще видніші стали у. сто крат
хати і тіні, і досвітні згусти.
І впала в вилазку аж унизу
заклята кладь до Костя в дерезу.
142.
З ліхтариками, прибраний і вмитий
на вутреню пасхальну йшов народ,
але, почувши крик несамовитий,
бігом до Костя рушив у город,
а степ, Чумацьким Шляхом оповитий,
з могилами похованих дрімот,
держав за кожную Свирида ногу,
що важко споглядав нічну тривогу.
143.
„Ходім додому швидше відсіля",
почулося із-за плечей, „мій сину,
бо чули наші дідівські поля,
як ми злякали людськую дитину"...
„Але чого це батько без штиля?"
Свирид не ту, що треба думку кинув,
і разом відійшли туди вночі,
де з хутора кувавкали сичі.
144.
Чи знаєте ви тиху й великодню
та ще й безхмарну українську ніч,
що ронить зорі через Рось холодну
церквам в огради, повні людських віч,
щоб з ними з кошиків на всенародню
світити радість років і сторіч
та ще з тих риз, що носять ієреї,
іскрити та ясніти теж на неї?
145.
Ту ніч, що глянувши в церкви з-за гір,
від щастя нашорошившись і ляку,
схиляється у степовий простір
аж до кленового в степу байраку:
чи вже знесли вітри з озер та нір
і кригу ріками, і сніг, і мряку,
і чи з бруньок порозгортався лист,
аби зустріти солов'їний свист?
146.
Ох, ночі ви не знаєте тієї,
що з зорями над ріками іде
і розкидає їх, немов лілеї,
скрізь на поля, ліси і на людей,
але й сама на схід до однієї
схиляється у полум'я бліде,
щоб димом жовтим знятися над долом
і догоріти в Бога під престолом...
147.
Бо соловей не проспівав з дерев,
а десь у націй з кам'яного споду
зірвався дикий і останній рев
на вольну волю з нашого народу...
Ніколи так не рів із клітки лев,
згадавши пальму, Африку й свободу,
хіба що десь у пеклі аж із дна
реве так само з кулі Сатана!
ПРОЯСЕНЬ
Коли твій приятель говорить дуже вже багато, то він напевно
хоче в душі сховати те порожнє місце, де колись совість була,
або бажає заглушити стурбоване сумління. Врятуй його від слів,
бо він страждає.
БОГ
148.
На вкритій скатеркою давній скрині,
закованій з ріжків у грубу мідь,
й на сонцем запахущій полотнині
свячене чарівну творило хіть:
з озюмами засмаглими в шкурині,
напоготовлені заздалегідь,
скибки смашної паски в білій мисці
аж розсипалися в кришки злотисті.
149.
А в другій, кращій за блакить ріки,
з зубцями жовтими у вінцях білих
і крашанки, і всякі писанки
і рисами, і фарбами рябіли;
і різане плічко, і вишкварки
із миски межигорської пахтіли,
де чорний перець, розімлівши, зм'як
і в ніздрях дратував найтонший смак.
150.
Розговівлялися в смутній родині
тривогою засмучені серця:
сидів старий з одного краю скрині,
а господиня з другого кінця,
а на середній соняшній частині
не тінь гнучка й тоненька з деревця,
а син хилився квітом жовтосоким
туди в вікно, де журавель високий.
151.
Заправлені і зіллям з луговин,
і березовкою... Та що й казати?
З горілкою і тиква, і графин
стояв перед господарем мизатий,
були чарки і келішок один,
(Продовження на наступній сторінці)