для тих, що топчуть пишні килими
в „оперативних" закутках тюрми.
62.
Та я, закутавшися у кирею,
неначе Бог, мету у серці ніс,
що, підхопивши небо над землею,
поглянув зорями в долини сліз,
вважаючи, що з-під коліс грязею
ніде ніякий не добризне віз
і не затьмарить дивного склепіння,
що виросло із вічного терпіння.
63.
Але не спас мене цей шлях важкий
і в образі високої подоби, —
і в серці ятрилися виразки
від безнастанної глухої проби,
і виступали із-під них струмки
моєї сили на хустки жалоби,
бо все життя моє лише для ґрат
оцінував страшний державний кат!
І я уже людиною із маси
кричу до матері старовини,
що розгубив не тільки всі образи,
а й ті місця, де виникли вони,
і вже зідханням однієї фрази
не кину їх над крилами луни,
де справедливість днює і ночує,
а правди знизу й досі ще не чує.
ПРОЯСЕНЬ
І Бог людині дав стежки все прості,
а правді тій, що з неба, все горбаті й гострі.
ПОМИЛКА
65.
Ще не торкала сонця на лету
на обрії вербова в полі гілка,
а вже його промінність золоту
вікно ловило шибкою з причілка,
на скрині осяваючи товсту
велику книгу у крижмових пілках,
яку читав із шепотінням слів
Свиридів батько про чуму в ослів.
66.
І в білих вусах, ніби мичка проста,
і в сірому віччю з-під довгих брів
зміїлася тонка усмішка, гостра
і падала в борідку до крайків;
та кожного за серце взяв би острах,
якби її хоч трошки зрозумів:
така була у сумі безнадійна,
неначе зморшка в камені постійна..
67.
І лава, де сидів самотньо він,
свіжіша, ніж у квітні завірюха;
і носові знайомий нафталін
із скрині й витягненого кожуха,
що від нічних весінніх перемін
господареві був до дня за друга,
і зараз складений у добрий лад
покластися у скриню ждав назад.
68.
І скатерка на скрині вже святкова,
і паска у корзині, і плічко,
і бабка із озюмами чудова
присипана купованим мачком,
і десь заховані соснові дрова,
що пахли шкільним хором і смичком;
ваніль, кориця і святиня тиші,
і всемогутні пахощі ще інші;
69.
І на високім покуті, в кутку,
над розташовою щедрот на скрині
Спаситель у страшнім своїм вінку
похилений предвічній самотині;
і перед ним лямпадка на шнурку
незагасима у склянині синій:
від неї блиски в склі тремтіли два,
неначе двоє серць для божества;
70.
чебрець, безсмертник і пташині дзвони,
васильки і ромашки, і вуздик
повтикані підряд навкруг ікони
у шитий та в гаптований рушник;
і глиною замазані поклони
колишнім віхтем, що вже з двору зник,
всі коми ці законів наших вусних
Степанові освітлювали усміх ...
71.
І ніби ждали дзвона із села,
що сповіщає про страсті Господні,
яким би домальована була
картина, повна тугою сьогодні,
але з якої сповнені тепла
повстали б дивні свята великодні,
і в хаті цій під цокання хвилин
до батька пригорнувся б щирий син.
72.
І вніс рядно Свирид, подушку й свиту
і склав під жердкою на табурет...
Аж книгу відіпхнув старий розкриту
до бабки, що нагадувала мед,
і так, неначе власну панахиду
зібрався слухати на цей лиш мент,
почав слова казати з глумом, з болем,
який до згоди не веде ніколи:
73.
„Так що ж, мій сину, вже прийшла пора
женитися, одрізати окраєць?
шістнадцять років — це така гора,
що і не всякий переплигне заєць.
І мати наша вже хоч і стара,
і пожовтіла з горя, мов китаєць,
але ще швидко може й не умре,
і вас обох обійде, обпере...
74.
І я, хоч і каліка у законі
і людськім, і Господнім, так скажу,
бо ліву руку викрутили коні,
і я насилу нею ворушу,
але годити синові і доні
я матері завжди допоможу,
а Дід-Кіт, чувши ваші крики й шуми,
попроситься до вас у перші куми" ...
75.
І стало хлопцеві занадто це:
він раптом, дико, обома руками
сховав обмінене своє лице,
і ввесь зайшовся хлипами-сльозами:
„Та врятував же я ... бодай правцем ...
Вона ж топилася під лотоками" ...
І тріпотів від вибухів плачу
і кривди, і ганьби, і розпачу.
76.
І батько задрижав... і встав з-за скрині,
і швидко сина пригорнув собі:
„Прости не сивині в моїй чуприні,
а вибачай старій моїй журбі,
що не шукав спочинку в домовині,
ні скарбу найскарбішого з скарбів,
твоїм життям обрісши, мов травою
пень обгорілий літом над водою.
77.
Дня дощового народився ти
на землю пишну і тисячоріку,
а ввечорі гули очерети,
що ненька вже твоя глуха довіку.
А я з сіней дивився як брати
на місяці каралися без ліку,
і кров на землю не текла ніяк,
хоч вила й вічно — в ребрах по держак.
78.
І в матері для недруга і друга
мовчання стало в одповідь сумне,
і пальцями показувала вуха,
і „Бог", шептала, „покарав мене",
і відвернувшися ішла напруга
до праці чи до сина, що не сне;
або ховалася у тінь за стіни,
або виходила в порожні сіни.
79.
А, відозволившися від робіт,
вона вклякала тихо до ікони,
і зазирала в потойбічний світ,
і діяла молитви і поклони;
а я в скарбу топтав холодний слід
то до волів, то наново до коней.
А пашу зводячи з мажари в схил
тремтів, щоб кров не бризнула із вил.
80.
А то колись ти забарився в школі,
чекаючи весінніх нагород,
а мати ждала, ждала і в тополі
дивилася аж на Бровків город.
Якраз і сонце спочивало в полі
і в сльози їй світило із висот,
але мені здавалося, неначе
вона у самотині кров'ю плаче.
81. І ліг не дома, а на сіннику,
у тій воловні, що згоріла, спати,
аж чую я про Вавилон-ріку
хор великодній з церкви став співати,
і віл волові в темнім деннику
сказав, шепочучи, мов наша мати:
„По-людськи не промовимо цей рік,
бо слухає на сіні чоловік".
82.
І ревище зняли воли і вівці,
і заіржали коні в конюшнях,
а їм відповіли і в Сигнаївці,
і в Ташлиці і скрізь по хуторах,
неначе море закляті червінці
заворушило скрізь на берегах.
Нарешті в церкві і по селах стихло
віднесене у безвість ночі вихром.
83.
І я відчув розпечену зорю
посеред горла у горілій слині,
і те, що з серця вже не відпорю
своєї кревности смутній скотині,
і що ніколи не заговорю
по-рідному я з нею на спочині,
але чого? не скаже і вві сні
ніхто-ніхто тут на землі мені" ...
Син
84.
Я, тату, теж таке щось почуваю,
коли іду Рудою через ґлід,
але оглянутися сил не маю
очима ясно на великий світ.
І знаю, що нічого серед гаю
ні серед дальних польових робіт
такого, що заріже, не побачу,
але тремчу, аж мало не заплачу.
85.
І знаю, що якби без копачів
я наскрізь прокопав Руду нагріту
і зрізав гай, і верби уночі,
і поколоти їх устиг до світу,
то не знайшов би схованих ключів
ні від гори, ні від її ґраніту,
бо темна таємниця світова
ключів від себе, мабуть, не хова.
86.
І все ж я матері про це ні слова
не промовляю, бо вони глухі,
але їм радісно рубаю дрова
і верби дуже мокрі і сухі...
І осоку жну в болотах коровам,
і в діжці буряки січу тугі,
і вранці гичку вергаю з городу,
а потім з відрами біжу по воду.
87.
Але чи хто щасливий був такий,
як я в хлівці старім, на трухлій дошці,
коли в їх сльози у волосинки
котилися на скронь по теплій зморшці,
„Та не натоптуй повно в ряднинки",
коли казали, „бо потрудиш кості,
бо ще, гляди, підвередишся ти,
не набирай багато ваготи" ...
Батько
88.
А я кажу, дитино, може й вистиг
твій розум знати, хто живе в Руді,
якщо вже почуваєш в думах чистих
безпомилково щось там при ході,
але тобі про це не буду гризти
тривожні почування молоді.
Та ось дивися: я старий і сивий,
а говорю, що справді ти щасливий...
89.
І потребую я тепер скарбів
тебе і в університеті вчити,
бо люди вийдуть не з багатіїв,
а з нашої козацької вже свити...
За Гострою Загатою є рів
розсунутий дощами та розмитий:
там, кажуть, гайдамака, Книш, на дні
червінці закопав у казані.
90.
І взавтра вранці відведи корову
до Пугача Андрія у загін,
і Дідові-Котові стань на мову,
аби свої штилі залізні він
напоготовив та й ішов до рову,
коли ударить Одіянський дзвін:
його з святою бростю будем ждати
у полі біля Гострої Загати.
91.
А зараз, сину, ти надвір піди
і поторкай у лікоть неньку тиху:
нехай сніданок подає сюди
і ту горілку, що сховали в кригу" ...
І хлопець вийшов з радої ходи,
ну, а господар знов грубезну книгу
потяг до себе і за скриню сів
і затулив сторінку про ослів.
ПРОЯСЕНЬ:
І їздять жевжики
а хазяйни волами.
завжденно кіньми,
ДИЯВОЛ
92.
Сидів за хатою на спризьбі Дід-Кіт
(Продовження на наступній сторінці)