Зінаїда (доганяє його). Остапе! серце моє! вернись, не кидай мене. Невже твої пишні кучері обмочаться в кров, і їх висушить та розвіє вітер по степу? Невже твої ясні очі виклюють орли? Ти ж для мене одно в світі щастя. Твої очі цілі ночі світять мені, як ті ясні зорі. Не покидай мене, світи мені й грій мене своїми очима, мій соколе ясний! (Остап обнімає Зінаїду). З тобою я ладна йти й на степи, і на край моря, на край світу! (Кладе голову Остапові на плече й плаче). Остапе! і я тепер рада, що на Україні усі стали рівні; я хочу бути тобі рівнею. Та й тато мій, може, згодом пристане до козаків хоч поневолі, щоб вернути втрачені маєтності.
Далеко чути співи. Юрась виглядає з-за кущів і каже: "Що це таке? Що це таке?" На сцену з-за дерева та кущів виходить Христина й веде рядок дівчат, котрий звивається поміж кущами в кривому танці, співаючи: "А в кривого танця та нема ладу й кінця". Остап, вглядівши дівчат, одходить од Зінаїди і йде в гущавину садка.
ВИХІД 7
Зінаїда, Христина й дівчата. Дівчата то сідають, то стають гуртами; декотрі, побравшись за руки, крутяться.
Христина. Чого це ти, Зінаїдо, одбилася од гурту? Йди лиш та ще трохи погуляємо з дівчатами.
Зінаїда (сідає на лавці під деревом). Не до гулянки, не до співів мені тепер, Христино. Гуляй, співай собі. Покинь мене тут в самотині з моїми думами.
Христина. Зінаїдо! що це сталося з тобою? Ти плакала? В тебе очі смутні й заплакані? А де ж дівся сотник Остап? Ти чогось неначе та голубка підстрелена.
Зінаїда. Підстрелена, приборкана... Ти правду сказала. Не хочеться тепер мені ні гуляти, ні співать. Йди собі та гуляй з дівчатами, а я тут посиджу сама. Ой боже наш милий! Яке чудне дівоцьке життя! Півгодини перед-ніше я була весела, співала, а тепер я ладна й плакати.
Христина. Ой боже мій! що це скоїлось тутечки? Ти сидиш, неначе неприкаяна: така ти засмучена.
Зінаїда (встає). Ой стала я засмучена, засмучена. Правда твоя, серце Христино!
Христина. Та чого ж?
Зінаїда. І не питай. Я й сама невідома тому.
Христина. Тут був Остап з тобою. Де ж це він дівся?
Зінаїда. Не знаю. І не питай.
Христина. Чом не питать? Хіба ж ти мені не скажеш? А я ж тобі все дочиста за себе розказувала. І тепер тобі скажу щиру правду: я повела кривий танець далеченько в садок, думала, що Остап піде наслідці за мною; а потім я хотіла втекти од дівчат та стрінуться з ним буд-лі-де в садку в гущавині, щоб розмовлять з ним на самоті...
Зінаїда. Навіщо?
Христина. Скажу тобі щиру правду, як своїй приятельці: я його люблю, так кохаю, як нікого ще в світі не любила: ні мами, ні гетьманші тітки, ні тата, ні тебе, серце Зіню. Як зирне він на мене бистро очима, то на мене неначе блискавка впаде. А серце тільки стук, стук, стук: здається, от-от вискочить. Зіню моя люба та мила! що це діється зо мною, я й сама не відаю. (Обнімає Зінаїду й пригортається до неї).
Зінаїда (одпихає її). Геть од мене! (Одходить з гнівом). Йди собі звідсіль. Тікай з садка! Геть з-перед моїх очей.
Христина. Чого ж мені тікать? За мною ніхто не гониться. (Озирається). Хіба тут де засіли татари на засідки?
Зінаїда. Одчепись, кажу тобі!
Христина (приступає до Зінаїди). Чи це ти жартуєш? Але як ти чудно жартуєш сьогодні. (Придивляється до Зінаїди, заглядає в очі). Свят-свят-свят! Зіню! що тобі трапилось? Ой боже мій, яка ти стала чудернацька! Чи не...
Зінаїда. Чи не збожеволіла я? чому пак і ні... Я тепер божевільна.
Христина. Ти збожеволіла та знавісніла! (Тікає до дівчат, стає в ряд з ними). Дівчата! щось з князівною сталося. Чи не збожеволіла вона? Вона неначе стратила розум.
Дівчата. Божевільна! причинувата? Ой лишечко! Тікаймо од неї!
Зінаїда. Неправда. Я не збожеволіла! Я весела, я щаслива. Мені забажалось грати, співать.
Біжить до дівчат, стає в ряд і починає несамовито пісню: "А в кривого танця та нема ладу й кінця". Несамовито й швидко біжить і тягне рядок за собою. З дому на ґанок виходять Виговська й Маруся Стеткевичева.
ВИХІД 8
Ті ж самі й Виговська і Маруся Стеткевичева.
Виговська. А це що? Христина й князівна грають та крутяться з дівчатами!
Зінаїда. А як мені весело, то чом же не гулять хоч би й з козачками. Тра-ла-ла! Тра-ла-ла! (Крутиться й приспівує).
Виговська. Ото все Христина, ота дзиґа! Вона всьому дає привід. Вона завела сюди й князівну.
Христина. От і Христина винна. Ще що вигадайте. Хіба Зінаїда маленька, чи що? Хіба вона сама не знайде сюди стежки?
Маруся Стеткевичева. Отак вона все! Лихо мені з тобою, Христино! Ніяк не вдержу тебе в руках! (До Виговської). Отак як бачиш, гм... мм... ясновельможна! Як той в'юн, порска; так і вислизне з рук. Нічого з нею не вдію, гм... м... не вдію. Хоч на мотузку її води за собою. Ет! Геть звідсіля! Йди в хату! (Штовхає Христину в плечі).
Христина. Сссс... Ой болить! Сссс... так болить, неначе... блоха вкусила. (Сичить).
Виговська (до дівчат). А ви чого тут у садку?
Одна з дівчат. А ми ж за небіжчика гетьмана Богдана все було гуляємо отут у садку. Ще було в неділю то й музики гетьман наймають.
Виговська (сходить по східцях з ганку в садок). Пішли геть з садка! Щоб мені більше не сміли тут вештаться й гулять! Чудна тут у їх поведенція.
Одна з дівчат. Оце диво, та й годі! Колись гуляли тут, а тепереньки то й не можна. (Усі тікають з садка).
ВИХІД 9
Ті ж самі без дівчат.
Виговська. Ото, певно, небіжчик гетьман порозпускав так отих козачок, отих хлопів та простих козаків. В мене цього не буде! Нехай хлоп знає своє місце, а козак своє, а шляхтич своє.
Христина. А ми своє. (Біжить по східцях на ганок, а з ганку знов у садок).
Виговська. От незабаром, може, наїдуть значні гості, ще й які значні, а може, й женихи з Литви.
Христина. Мамо! Привезіть мені з Литви хоч зо два значних женихів, тільки не з отакою носюрою. (Показує пальцями обох рук).
Маруся Стеткевичева. Отак вона все: їй все жарти та смішки. Вже й не знаю, в кого вона і вдалася. От Зінаїда, так покірливіша.
ВИХІД 10 Ті самі й Юрась.
Юрась (виходить з-за кущів). Еге! Зінаїда покірлива й тиха. Авжеж! Знайшли тиху. Коли б ви знали, що вона тут у садку витворяла з отим козаком...
Виговська. А що вона витворяла?
Юрась. Еге! А зо мною то й не схотіла. А що, Зінаїдо! Ага! От і розкажу. От і розкажу.
Зінаїда. Розкажи передніше за себе, а потім вже розказуй і за других, коли ти такий довгоязикий вдався.
Юрась. От і розкажу, от і розкажу! Бач, як усі насторочили вуха. А що, Зінаїдо! а що!
Виговська й Маруся. Та кажи ж мерщій!
Юрась. Еге! Коли ви кричите на мене, то й не скажу. Нехай кортить, от що. Чи ви пак знаєте, що Зінаїда з козаком...
Виговська. Та кажи-бо, Юрасю, не жартуй! Який козак? Гарний з лиця? такий, як ти?
Юрась. Авжеж пак! Такий, як я... В його морда така гарна, як у мого чобота; ніс довгелецький, отакий-о! (приставляє до носа розчепірені пальці), а губи, як кислиці.
Маруся Стеткевичева (глянувши на Виговську). Може, це вже приїхав князь Любецький?
Виговська. Як Любецький, то й хвалить бога. Це й добре; аби не хто інший.
Юрась. То-то й штука, що інший. А що робили? Передніше чогось лаялись, а потім обнімались, а потім цілувались, та так довго.
Христина. Ой боже мій!
Зінаїда. Чом же ти, гетьмановичу, не розказуєш і за себе?
Виговська. Та з ким же обнімалась? Ю р а с ь. Та з сотником Остапом. Виговська. Князівна з сотником? Ю р а с ь. Атож!
Зінаїда. Ти зозла наговорюєш на мене, що я не схотіла з тобою цілуватись. Він чеплявся до мене, а я дала йому одкоша.
Виговська. Князівно... твоя князівська честь... Ти панна й князівна.
Зінаїда. Що я роблю, про те знає моє серце та бог.
Ю р а с ь. Та я третій, бо я засів он там в кущах і все чисто бачив з-за кущів на свої очі. Ще й Христина... гм...
Христина. Юрасю! Ти погана людина. Ти сам любиш Зінаїду й чеплявся до неї. Ти недобра людина. Ю р а с ь. Не бреши-бо! Краща од тебе.
ВИХІД 11
Ті самі й князь Любецький та князь Соломирецький.
Соломирецький (виходить з палацу на ганок з Любецьким). Он де гуляє моя дорога князівна! А ми тебе шукали по всій оселі.
Любецький (убраний в польське військове убрання, збігає проворненько по східцях у садок). Падаю до біленьких ніжок ясновельможної князівни Зінаїди. (Бере її за руку обома руками й цілує в руку). От і я слідком за вами до Чигирина! "Поневаж" я маю швидкі ноги, як швидконогий давній Ахіллес, то й вислідкував вас і наздогнав. Я догнав би вас хоч на краю світу. Падаю до ніжок і цілую твої біленькі ручки, князівно! Як здоров'ячко?
Зінаїда. Як бачиш, князю! Слаба не була; все ворушусь,— гуляю по садку.
Любецький. Поезія! поезія! Ой, яка тут поезія в Чигирині в цьому садку. Овідій, Овідій, та й годі. А ти, князівно, тут, у садку в Чигирині, мов та поезія в поезії, мов сама Овідієва поезія на берегах Чорного моря.
Соломирецький. Прошу кидать цю поезію, та ходім, князю, в горниці. Ти мій наймиліший, найдорожчий гість в Чигирині.
Обнімає його. Усі йдуть з садка на ганок. Юрась позад усіх, дивлячись на Зінаїду.
Ю р а с ь. А що! Не схотіла любити мене, то на ж тобі оцю литовську карлючку! (Прикладає до носа розчепірені пальці обох рук і кривиться). А що! чи виграла, чи програла?
Завіса спадає.
ДІЯ ТРЕТЯ
На сцені та сама світлиця, що й у першій дії. Серед світлиці стіл, застелений червоною скатертею; кругом стола стільці й ослони, позастелені килимами. Вечір.
ВИХІД 1
Гетьман Іван Виговський сам.
(Продовження на наступній сторінці)