Христина (встає). Ой, як же я засиділась! Аж ноги потерпли. Коли б побігати або походить трохи. Тра-ла-ла! Тра-ла-ла! (Починає ходить по світлиці, приспівує).
Двірські панії. Овва! Христино! Схаменись! Це гарно!
Маруся Стеткевичева (говорить помаленьку й запикується). Отак вона все. Пустує та й пустує чи вдома, чи в гостях — все одно. В'юнка, як в'юн! Так тобі, мм... між пальцями й вислизне. Не слухає ні мене, ні батька. Я ж кажу... А! І в кого ти вдалася?
Христина. Я, мамо, вдалась в Христину Стеткевичівну, а не в вас.
Ганна Хмельницька. Та нехай пустує! Бігає та грається, бо ще молоденька.
Христина (бере Зінаїди за рику). Ой. не люблю посиденьок на одному місці! Вставай, Зінаїдо, та трохи походимо по світлицях або ходім в садок. Моне вже бере нудьга. (Зінаїда встає). Тра-ла-ла! Тра-ла-ла!
Остап. Князівно! Ти чогось смутна та невесела: мабуть, тобі не сподобався наш Чигирин.
Зінаїда (оступається од його гордо. Тихо). Які пишні, але страшні очі в нього сотника. Чогось я боюсь його чорних очей. (Голосно). Я, сотнику, ні смутна, ні весела. (Оступається од Остапа ще далі. Остап приступає до неї).
Остап. Ти, князівно, неначе боїшся нас, козаків; чогось все оступаєшся од нас.
Виговська. Пане сотнику! То вона вперше бачить козаків. Ти не подивуй її.
Остап. Мабуть, тобі, князівно, здається, що ти попалась в полон до татарської орди в Крим.
Зінаїда. Я татарської орди зроду не бачила, тільки чула про неї. Я, сотнику, зросла між іншим товариством. В нас на Литві люде... якось трохи ніби інакші.
Ганна Хмельницька. Поживеш, князівно, з нами, оговтаєшся, призвичаїшся, то й до нас звикнеш.
З і н а ї д а. Тут якісь інші люде. Все тут якось не по-нашому. (Тихо). Що це зо мною починається? Цей сотник неначе навів на мене чари: і боюсь його, і не можу одвести од його очей. В його очі неначе горять. (Сідає поруч з Виговською, обнімає її й схиляє голову на її плече).
Виговська. Ти, сестро, втомилася в дорозі?
З і н а ї д а. Ні, моя дорога сестро! Я приїхала на нове місце; скрізь бачу нових людей; заїхала з Полісся в якийсь інший, чужий для мене край, і чогось... несподівано на мене находить ніби смуток. Чогось я згадала несподівано наш палац на Поліссі, згадала свою небіжку матір, неначе побачила її отут перед собою, і мене несподівано взяв жаль, аж коло серця стисло. Чогось смуток найшов на мене.
Ганна Хмельницька. Може, це з пристріту або з очей... Це буває: на тебе одну дивились усі, зирнули усякі очі, а з людських очей... усяково буває.
Подарицька. Що правда, то правда. І зо мною це траплялось. Як хто на мене пильно та довго дивиться, то зо мною стає ніби пристріт.
Лговська й Павловська. І зо мною буває так само. Я боюся пильних гострих очей! На князівну всі зиркали очима і, певно, наврочили її.
Виговська (до Зінаїди). Буває й з пристріту. Але заспокойся, моя дорога сестро. Навіщо ти думаєш в такий веселий для мене день за все сумне та невеселе.
Остап. Думай, князівно, про що веселіше, бо в твоїх очах блищать вже сльози.
Христина (бере за руку Зінаїду). Вставай лиш, Зінаїдо, та підемо подивимось на Богданові світлиці, на його дорогі скарби: на пістолі, на турецькі та дамасські шаблі та на срібний й золотий посуд. Я вже їх раз тут бачила. Там так собі й осипані коралами та діамантами. (Зінаїда встає).
Остап. Ходім, князівно, я поведу тебе по світлицях Богданових і покажу ті скарби.
Зінаїда (гордо оступається, до Остапа). Нехай потім колись! Ми не швидко од'їдемо.
Остап. Ти, мабуть, гордуєш нами, козаками? А ми людці нічого собі. Поживеш в нас у Чигирині, то й звикнеш до нас.
Зінаїда. Побачимо. Може, звикну, а може, й ні. (Важко зітхнувши). Цього я й сама не вгадаю в цей час.
Христина. От я одразу вже й звикла тут, і мені тут веселіше, ніж у мами вдома. Тра-ла-ла! (Ходить й приспівує на ході).
Стеткевичева Маруся. Я ж кажу, що так. Скрізь для неї гарно, а в мами погано. (До Виговської). Кажи вже ти, сестро, що-небудь їй, а я не буду... вже, гм. Ет!
Остап. Хвалю тебе, Христино, за веселу твою вдачу. На тебе не найде ніколи ні сум, ні жаль. Еге так?
Христина. Нехай тільки найде на мене, то я йому дам одкоша! Тра-ла-ла! (Бігає й пустує, здіймає з стіни рушницю). Ану, спробую, чи добре стріляє ця рушниця? (Зінаїда й Стеткевичева однімають рушницю).
Остап. А ми, князівно, люде веселі й не гордовиті. Козакам нема часу нудиться, але сміятися та співать доводиться таки частенько.
Зінаїда (одходить од його). Не всі люде, сотнику, вдалися одні в других. Я в тебе не вдалася, а ти в мене не вдався. (Тихо). Але які ж в його пишні очі! Я таких і досі не бачила нігде. І в сні мені такі не снились. Ох, що ж то буде зо мною? Сумом та жалем починається моя любов до цього степового красуня в цьому козацькому Чигирині. Щось недобре віщує моє серце!
* Христина (знов здіймає рушницю). Ой, спробую, як вона стріляє! (Зводить курок; рушниця вистрілює). Бах! як славно стріляє! Трах-тарарах!
Зінаїда. Ох! поганий задля мене знак в Чигирині!
Усі (встають і з переляком). Ой боже мій! ох лишенько!
Завіса спадає.
ДІЯ ДРУГА
На сцені садок за палацом Богдана Хмельницького; ґанок коло палацу виступає в садок; за палацом гай і замкова гора; на горі твердиня з високими баштами. Дія діється в неділю.
ВИХІД 1
Князівна Зінаїда Соломирецька й Христина; убрані в голубі довгі з широкими викладчастими комірами літники, юбки;
обидві в червоних черевиках, в високих на п'ядь білих кибалках, обвитих впоперек рядками дрібненьких квіточок та зібганих і поморщених вузеньких стьожечок.
Зінаїда (походжає по садку). Які тут чудові ліси й гори, садки й гаї! Пташки щебечуть, соловейки співають, квітки зацвіли. Який зелений рай! Я тут неначе в раї. Як мені весело! Яка радість в моєму серці! Я тутечки в гостях вольна, мов та пташка: співаю, бігаю, гуляю, коли сама схочу, не так, як у палаці мого тата, де я жила взаперті, все під доглядом, все тільки пряла та в костел воздушки й покрівці вишивала. (Біжить по стежці, рве квітки й закладає собі за вуха).
Христина (доганяє її). Ну та й швидко ж ти літаєш по садку, мов та зозуля в гаю шугає; і догнать тебе не дожену. Зінаїдо! я догадуюсь, чого це ти в Чигирині стала така весела, що оце аж підскакуєш.
Зінаїда. Ні, серце моє! ти про те й не знаєш, і не відаєш, і навіть не догадуєшся.
Христина. Ба догадуюсь! Ти тутечки стала така весела тим, що за тобою не ходить слідком одна персона... один... пан...
Зінаїда. Пан? Котрий це пан? Який же він з себе?
Христина. Високий та гнучкий, як чапля, кандибастий; голова довга та тонка, неначе в лошати; вуха стирчать, як у зайця, а ніс отакий-о! (Показує пальцями, розчепіривши їх і приставивши до носа).
Зінаїда. Я одразу вгадала. Це ж князь Любецький? Добре ти малюєш парсуни, неначе вчилась малярству в Римі.
Христина. Ой, гидкий він, ще й пронозуватий!
Зінаїда. Ой, яка я рада, що вже півтора місяця його не бачу. Пхе! Аж уся іздригнусь, як згадаю, як він було лиже мені руки слиняними мокрими губищами, неначе теля. Пхе! Пхе! Я аж гидую. Втекла б од тих губищ аж на край світу. (Біжить стежкою. Христина біжить за нею).
Христина. Чи не думає часом він тебе сватать?
Зінаїда. Ой ґвалт! Рятуйте мене з душею й тілом. Пхе! Пхе! Ой, хоч не кажи цього, бо він і справді залицяється до мене.
Христина. Ото жених! (Регочеться).
Зінаїда. Правда, що жених! Вже Охрім Крутив'яз багато кращий за нього. Ой, яка я тут весела на волі в цих пишних Богданових садках, на волі, на всій своїй волі! Тут за мною ніхто й не зирить і не стереже мене. Я тутечки зовсім вольна.
ВИХІД 2
Зінаїда, Христина й Юрась,
Ю р а с ь (виходить з латинською книжкою і, не примічаючи паннів, вчить лекцію напам'ять). Oratio Ciceronis pro Catilina. Quousque tandem, Catilina, abutere patien-tia nostra! Quousque tandem, Catilina, Catilina, Catilina... 1 Ой, трудне ж завдав мені вчитель на лекцію, та ще й напам'ять. Quousque tandem,— quousque tandem... Quousque, quousque2.
Христина (вибігає з-за куща, висмикує книжку в його з рук, шпурляє). Отак його! Отак! (Топче книжку закаблуками).
Ю р а с ь. Що ти робиш? Оддай! Оддай мені книжку! Я люблю вчиться.
Зінаїда (виходить з-за куща). А стид, а сором, Христино! Навіщо ти ото мордуєш книжку?
Ю р а с ь. Мабуть, щоб не була дурна та вчилась краще.
Зінаїда. А хіба ж книжка винна?
Ю р а с ь. А певне винна книжка та вчитель, а не я. (Зінаїда й Христина регочуться). Я ніколи ні в чому не був винен.
Зінаїда. Бо тобі ж таки треба вчиться: ти ж колись будеш гетьманом.
Ю р а с ь. Я хочу вивчиться, бо буду гетьманом. Вчи й ти, Христино, Катіліну.
Христина (регочеться). А мені воно навіщо! Хіба я в ченці пострижусь, чи що? То ченці в Києві розмовляють латиною.
Ю р а с ь. Та й я не думаю йти в ченці.
Зінаїда. А хто знає. Може, й ти колись будеш ченцем: бо ти дуже любиш молиться богу та вчити латину.
Ю р а с ь. В ченці? Ще що вигадай! Сама йди в черниці. Я хочу женитись, а не постригаться в ченці. Христина. От тобі на!
З і н а ї д а. Так зарані? Ти ще дуже молодий.
Христина. А кого ж ти думаєш сватать?
Ю р а с ь. Та вже ж не тебе, а когось іншого.
Христина. Чом же не мене? Хіба я не гарна? От дивись, які в мене гарні очі (кліпає очима); дивись, як я вмію моргати бровами (моргає на Юрася); а які в мене кучері пишні!
(Продовження на наступній сторінці)