Катерина. Кажуть, що вона везе з собою й якогось славного кравця Васильківського, та ще й кухаря з Варшави.
Ганна Хмельницька. Везе кравця, бо вона вбирається по-заграничному, як убираються в Парижі двірські французької короліви.
Олена. Ото буде на що подивиться. Побачимо усякого заграничного дива.
Музики наближаються, чуть їх вже голосніше та голосніше.
Ганна Хмельницька (бере з стола тарілку з хлібом, застелену рушником, вишиваним заполоччю та золотом, і стає серед світлиці). Катерино! Олено! Ставайте-бо побіч мене, а ти, Юрасю, ставай окроме, трохи оддалеки.
ВИХІД 10
Ті ж самі й поїжджалі.
Одчиняються двері. Входить гетьман Виговський і веде під руку гетьманшу Олену. Олена убрана по французькій моді XVII в. в сукню з довгим шлейфом, в зубчастий високий комір; в не" на голові білий парик. За гетьманшею йдуть дами, її родички: Павловська, Рудницька, Подаоицька. Лговська, за ними Маруся, жінка гетьманшиного брата, Юрія Стеткевича, і її дочка Христина, Данило Виговський, Остап, козацькі полковники й сотники, за ними натовпились козаки, позаду слуги, Охрім Крутив'яз, Оришка. Музики грають марш.
Ганна Хмельницька (виступає назустріч Виговській). По нашому давньому звичаю зострічаємо тебе, гетьманше, з хлібом-сіллю. Пошли боже тобі на новому місці щастя, та здоров'я, та вік довгий! Даруй господи, щоб ви з Іваном Остаповичем гетьманували довго-довго й не зазнали на своєму віку ніякого горя, щоб ваше нове життя
було ясне та красне, як погожі літні дні. (Подає гетьманші хліб. Гетьманша бере хліб).
Ганна Хмельницька. Поцілуй же, гетьманше, наш хліб по нашому тутешньому звичаю, а то ми подумаємо, що ти цураєшся нашого хліба-солі.
Виговська. Спасибі вам. Вибачайте мені, бо я не знаю простих сільських тутешніх звичаїв: я не козацького роду. (Цілує хліб. Катерина Виговська бере од неї хліб і кладе на стіл).
Ганна Хмельницька. Тепер вітаю тебе в новій господі од щирого серця. (Кладе обидві руки на плечі Виговській; Виговська й собі кладе руки на Ганнині плечі; обидві тричі цілуються, потім одна одну цілує в праве плече). Оце старша дочка мого небіжчика Богдана, Катерина Виговська, з котрою ти вже знайома, як я чула од неї. (Гетьманша так само цілується з Катериною).
Ганна Хмельницька. А це менша дочка мого Богдана, Олена Нечаєва. (Гетьманша цілується з Оленою).
Ганна Хмельницька. А це Юрась, менший Богданів син.
Юрась. Не Юрась-бо, мамо, а Юрій. (Цілує Виговську в руку. Виговська цілується з ним).
Виговський (до гетьманші). Прошу сідати в нашій господі! (До Ганни). А це знайомі й родички моєї молодої гетьманші. А оце невістка моєї гетьманші, жінка її брата Юрія Стеткевича, Маруся; це її молоденька дочка Христина.
Ганна Хмельницька, Катерина й Олена кланяються їм і вітаються
з ними.
Ганна Хмельницька. Прошу сідати, наші дорогі гості! (Виговська сідає на першому місці на канапі; паж несе її шлейф).
Виговський (до старшини). Сідайте, прошу вас!
Старшина сідає по другий бік. Коло порога і в одчинених дверях товпляться козаки й слуги. Декотрі заглядають в одчинені двері.
Ганна Хмельницька. Як же тобі, гетьманше, показавсь наш Чигирин?
Виговська. Після Києва та Варшави він мені здається дуже простим.
Ганна Хмельницька. Та певно, далеко Чигиринові до Києва та Варшави,
Виговська. Та козаків тих так багато в Чигирині! На яку вулицю не поверни, скрізь манячать козаки та козаки!..
Ганна Хмельницька. Бо це козацьке місто.
Натовп розступається. В світлицю входить польський посланець Беньовський.
ВИХІД 11 Ті ж самі й Беньовський.
Виговський. Моя дорога! Пан Казімір, посланець од польського найяснішого монарха, пробуваючи в цей час у Чигирині, хоче заповіститься тобі (гетьманша встає) й поздоровить тебе з приїздом.
Беньовський (підлесливим голосом). Найвищий, найзавершеніший Розум, котрого ми нарікаєм) богом, цар над небом і землею, колись сотворив першого чоловіка Адама й його першу жінку Єву. Найвищий Розум, "аль-бо" бог, увів першого чоловіка й його супружницю в пишний рай, зумисне для цієї прегарної пари насаджений. Ви, ясновельможна гетьманше, з ясновельможним гетьманом у Чигирині та в Суботові, як Адам і Єва в раї. Вітаю ж вас, ясна паніє з високого роду, і бажаю вам щастя в цьому новому раї на пишній Україні. (Цілує гетьманшу в плече, потім у руку). Ясновельможна гетьманше! Поздоровляю вас з вашим високим титулом! Ви тепер, мов короліва на Україні, як наша короліва в Польщі.
Виговська. Спасибі! Спасибі! Прошу ж сідати в нас! (Сама сідає). Я бажаю часто бачити вас в Чигирині в нас у гостях, хоч ви й далеченько од нас живете.
Беньовський (сідає). Ох, не близький світ! Тепер пробуваю на Поділлі коло Бара, в своїй маєтності, але я живу в Варшаві або на Волині, як каштелян волинський. Але ради миру між двома народами я ладен орлом шугати щодня з Варшави до Чигирина.
Виговська (до Беньовського). Як тут усе по-старосвітському в палацах небіжчика гетьмана Богдана: на стінах рушники, на стелі й на дверях намальовані янголи, Авраам, Фараонова дочка, неначе в церкві. От у палаці небіжчика мого панотця і в палацах князя Соломирецького на стелі скрізь понамальовувані амури та венери, неначе в Парижі в Лувр.
Беньовський. Це, бачте, ясновельможна, по козацькому, по старосвітському звичаю.
Гетьман Виговський (до Ганни Хмельницької). Мамо! Прошу вас привітать гостей старим медом, од котрого усякові хмари зсовуються з чола! Почастуйте, мамо, мою молоду гетьманшу, моїх вельмишановних гостей.
Ганна Хмельницька на часок виходить, потім знов входить. За нею козак виносить на блюді срібний бутель меду й поналивані медом срібні пугарі. Виговський подає перший кубок гетьманші, а сам бере другий кубок. Виговська встає, бере кубок у руки. Усі гості зараз устають і беруть пугарі.
Виговський. Вип'ємо за здоров'я моєї дорогої ясновельможної. (П'є).
Беньовський. За здоров'я гетьманші! Даруй боже, щоб ваше життя було солодке й міцне, як оцей старий мед — п'яне чоло, як його звуть козаки. Віват!
Усі. Віват, віват!
Одчиняються двері, входить князівна Зінаїда в пишному європейському убранні, з золотою діадемою на чолі, обсипаною перлами, а слідком за нею йде старий князь Соломирецький.
ВИХІД 12
Ті ж самі, князь Соломирецький і князівна Зінаїда.
Виговський. Наливайте медом кубки! Вип'ємо за здоров'я князя Соломирецького! За здоров'я князівни Зінаїди! Віват!
Беньовський. По-лицарській вип'ємо за чорні очки та за тонкі брівки славної князівни Зінаїди! Віват! Тричі віват!
Усі. Віват! віват! віват!
П'ють. Виговська встає з місця, йде назустріч Соломирецькому й Зінаїді, цілує в руку князя, потім обнімає князівну й цілується з нею.
Соломирецький. Поздоровляю тебе, кохана небого, на твоєму новому господарстві. Вибачай, що ми трохи опізнились в дорозі й не догнали твого поїзда, але не ми винні.
Зінаїда. Ніхто в світі не бажає тобі стільки щастя й долі, скільки бажаю я, моя дорога сестро! (Цілується з гетьманшею). Поздоровляю тебе на гетьманстві!
Виговська. Спасибі вам, мій дорогий дядечку, і тобі, моя дорога сестро!
Остап (придивляється до Зінаїди. Тихо). Одже ж не дурно слава про Зінаїдину красу пішла по всіх усюдах. Ой, яка ж вона пишна!
Христина (обнімає Зінаїду). Яка я рада, що ти прибула до Чигирина! Мені веселіше буде з тобою в Чигирині. Будемо вдвох гуляти, бігать по садку та пісень виспівувати. Знайдемо собі забавку та розвагу.
Беньовський. О, знайдете. (Поглядає скоса на Остапа). Тільки стережіться ви, панни, степових орлів: вони небезпечні для красунь. Ой, стережіться!
Христина. Авжеж пак! Ми з Зінаїдою зовсім в безпечності.
Беньовський. Моя гарна панянко! Не зарікайся заздалегідь. За своє серце не можна заздалегідь зарікаться.
Христина. А я зарікаюсь. А ти, серце Зінаїдо? Зінаїда (глянувши на Остапа). Я? Я?.. Христина. Та ти ж, а не я.
Зінаїда (тихо). Ох, який пишний цей сотник! Гарний, як намальований! (Голосно). Я так само зарікаюсь, вельможний пане Беньовський.
Беньовський. Глядіть лишень, щоб потім не каялись. Адже ж наїхали колись з Адамом Кисілем до Богдана шляхтянки панії й панни, та й... гм... степові орли позаманювали горлиць на степи,— не тільки паннів, але й заміжніх паній.
Христина. Ми не горлиці. Хіба ж в нас є крила?
Виговський. "Ой дівчина-горлиця — до козака горнеться..."— співають в пісні. Мабуть, горлиці, коли про дівчат так співають у пісні.
Остап. "А козак, як орел; як побачив, то і вмер". (Поглядає на Зінаїду; тихо). Боже мій! яка вона пишна. Неначе серед людей отут несподівано впала зоря з неба й осяяла цю світлицю і звеселила моє серце.
Беньовський. Хоч і приємно й гарно нам у вас, але нам треба й честь знати. Чи правду я кажу, ясновельможний гетьмане? Я теперечки не посланець од ясновельможного нашого короля, а тільки гість. Падаю до ніжок ясновельможної гетьманші й прощаюсь з усім товариством. (Кланяється до обох гетьманш і до всіх загалом).
Виговська (вставши). Не навіки ж, пане Беньовський; не на довгий час! Ви ж в нас ще довгенько пробудете в Чигирині.
Беньовський виходить. Виговський випроводжає його до дверей.
Виговський. Час і мені дати спокій моїй дорогій гетьманші. Та в мене й діло є з вельможним паном Беньовським. А ти, молодий сотнику (до Остапа), зостанься та розважай молодих паннів.
Виходить. За ним виходить натовп козаків, що стояв коло порога.
ВИХІД 13 Ті ж самі без Беньовського й Виговського.
(Продовження на наступній сторінці)