Ганна Хмельницька. Та вже ж князівну Зінаїду, твою сестру в первих.
Виговська (ходить по світлиці, підвівши голову вгору). Князівну Соломирецьку козак Остап?
Ганна Хмельницька. Не козак-бо, а сотник Остап.
Виговська. Та хоч би там і сотник, і полковник. Князівну Соломирецьку сватає сотник Остап Золотаренко! Гм! Батько жде до неї не таких сватів та женихів. Це диво!
Ганна Хмельницька. І дива тут нема ніякого, що молодий хлопець вподобав собі молоду дівчину й сватать її хоче. Це світова річ.
Виговська. Яка ж це світова річ? Чи то ж можна, щоб козак насмілився сватать князівну, та ще й Соломирецьку?
Ганна Хмельницька. Була вона колись князівна, та загула, як приказують люде. Через те я й прийшла поговорить і попросити тебе, гетьманше, щоб ти напутила нас в цій справі й просила за Остапа в князя Соломирецького...
Виговська. Я? просила старого Соломирецького? (Гордо). Ніколи цього не буде.
Ганна Хмельницька. А я прошу тебе, гетьманше, будь ласка, поговори з старим Соломирецьким про Остапа та про цю справу сватання.
Виговська (гордовито). Ніколи я цього не зроблю. Високі пороги в князів Соломирецьких для козака Остапа Золотаренка. Такий вчинок навіть не личить мені.
Ганна Хмельницька. Та вони стали вже низькі ті пороги, але ти, гетьманше, не хочеш цього примічать. Козаки вже постесували шаблями й обшмульгали червоними чобітками та срібними підківками високі шляхетські та князівські пороги. В нас на Україні теперечки нема ні шляхтичів, ні князів. Тепер в нас усі рівні.
Виговська. Гетьманше! говори, та й міру знай! (Ходить по світлиці).
Ганна Хмельницька (і собі ходить по світлиці).
Та й ти, гетьманше, говори, та й міру знай. Чим же козаки гірші од шляхтичів та князів?
Виговська. Тим гірші, що вони козаки, а козаки це все одно що хлопи; а про князів вже й казать нема чого. Нечля їм рівняться з князями!
Ганна Хмельницька. Спасибі тобі, гетьманше, за таку честь і пошану до козаків. Мій Остап це ж угара козак! А в нас угаристий та сміливий козак може бути сьогодні сотник, завтра полковник, а потім колись згодом може стать і гетьманом на Україні. Ти не чтиш і не шануєш козаків.
Виговська. Про це сватання і не думайте, і в голові собі не покладайте. Кажу тобі заздалегідь, що князь не видасть дочки за Остапа, та й я йому цього не радитиму.
Ганна Хмельницька. Спасибі за таку честь! (Насмішкувато). Спасибі за гарбуз! Цього вже я од тебе не сподівалась. (Ходить по світлиці сердита). Наїхали з Виговським до Чигирина якісь задрипані шляхтичі, вигнані з України, трохи не старці та голодранці та й заходились тут каламутить, та коверзувать, та гордувати нами.
Виговська (приступає до Ганни Хмельницької, кладе їй руки на плечі). Не сердься, кохана гетьманше, бо я кажу правду! Вгамуйся, вгамуйся!
Ганна Хмельницька (передражнює Виговську, кладе їй на плечі руки). Вгамуйся й ти, гетьманше! Вгамуйся й не сердься, бо й я кажу правду.
Виговська (оступаючись, сердито). Шляхтичі й пани от-от незабаром знов запанують в Чигирині, а козакам на Україні ввірветься нитка.
Ганна Хмельницька. Недурно ж про тебе, гетьманше, пішла поголоска, що ти не любиш України, а прямуєш стежкою за гетьманом до Польщі.
Виговська (сердито). А хоч би й до Польщі? Яке кому діло до того!
Ганна Хмельницька. Коли вже пішлося на щиру правду, то я повинна сказати, що ти й не господиня в цій господі. Це палац мого небіжчика, гетьмана Богдана, й Юрасів, та й мій. А ви вшелепались сюди, ще й Суботів забрали, і Богданові пасіки й садки загарбали. Забрали ви й Богданів скарб, викопали в Гадячі під замком, і живете на Богданові гроші, ще й бенкети справляєте та наймаєте татар та німців, щоб вас стерегли. На небіжчиків кошт живете отутечки в його домі самі, ще й прийняли до себе на хліб князів.
Виговська. Ти проста людина й говориш нісенітницю. Богданове добро — це добро гетьманське, скарбове. А ти, гетьманше, людина проста, козачка й микаєшся не в свою справу. (Сердита ходить по світлиці).
Ганна Хмельницька (піднімає голос; стає проти Виговської). Як-то я проста? Мене знав і поважав польський король! До мене писала листи польська короліва. От що! Мене поважав, мене слухав сам старий Богдан. Я підписувала за його універсали монастирям на землі. (Ходить по світлиці). Я не раз і не два обідала, за покійного гетьмана, вкупі з чужоземськими посланцями.
Виговська. Ото велике диво! Писала короліва до тебе, та перестала, а до мене, може, ще й напише, бо я тепер дійсна гетьманша. (Ходить сердита по світлиці). Ой, не люблю я отих старосвітських людей!
ВИХІД 10
Ті самі та Катерина Виговська й Олена Нечаєва.
Катерина (вбігаючи в одні двері). Що це за галас? Олена Нечаєва (вбігаючи в другі двері). Що це за гомін?
Катерина. Ой боже мій! Я думала, що пожежа в оселі.
Олена. Мені здалося, що тут змагаються й навіть...
Катерина (до Ганни Хмельницької). Мамо! Чого це ви галасуєте та бігаєте?
Олена (до Виговської). Чого це ти, гетьманше, так розпалилась, що з нестямки аж бігаєш?
Ганна Хмельницька (не слухаючи їх, кричить). Ой, не люблю я тих новосвітських людей. Забрали Богданові скарби, землі, садки й пасіки, самі продають садовину та мед, а мені коли б тобі хоч грушку прислали! Коли б тобі тикнули в руки щільничок меду хоч для звичайності! Це зовсім по-новосвітському. Не ждала я цього од вас, не сподівалась.
Катерина й Олена. Які грушки? Які щільники? За що це ви, мамо, кажете.
Виговська (до Ганни). Чого ти кричиш? Чого ти репетуєш в моїй господі?
Ганна Хмельницька. Репетую, бо маю право. Я тут в господі свого мужа, а ви з гетьманом в цій оселі приблуди, заволоки, приходьки.
Виговська. Куди ж пак, як потрібні нам ваші Золотаренки.
Катерина. Нічогісінько не розберу: новосвітські люде, грушки, щільники, Золотаренки, приблуди. Диво, та й годі!
Олена. Що це за диво? Нічогісінько не втямлю!
Ганна Хмельницька. Великі пак дуки ваші Соломирецькі! Були вони колись князі, а тепер шага не вартий на Україні здрібнілий, та заниділий, та захуджений рід князів Соломирецьких. Ще б мали за честь, що Зінаїду сватає Золотаренко. Привезе вона йому в придане тільки своє князівство в порожній скрині.
Катерина й Олена. Ой господи!
Ганна Хмельницька. Вигадують витребеньки, та походеньки, та посиденьки справляють. Я вдосвіта вставала і встаю, хоч була така гетьманша, як і ти, а не привозила кравця з Варшави і не сиділа перед дзеркалом по три годині на день. Велика пак труднація видивляться в дзеркало по три годині! Понавозили заграничних кравців, за-граничних кухарів, бо наша страва для їх не смачна, не тривна. В усьому їм у нас недогода!
ВИХІД 11 Ті ж самі й гетьман Виговський.
Виговський. Що це за галас? Що тут скоїлось?
Виговська. Те скоїлося, що Хмельницька притарабанилась чогось в мої покої й наговорила, наказала мені три мішки усякої нісенітниці. От що! Я цього не стерплю! Я шляхетського роду й не звикла до такої тутешньої поведенції.
Ганна Хмельницька. Неправда-бо твоя! Не я тобі наговорила, а ти мені наказала нісенітниці повну чумацьку паровицю, так що стане на свою обихідку, буде й на продаж; хоч вези на ярмарок та й продавай.
Виговський. Вгамуйтесь! заспокойтесь! (Облесливо). Чого вам сваритися та змагаться? (До Ганни). Хіба вам, ясновельможна гетьманше, в чому недогода, в чому недостача в мене? Хіба вам нема чого їсти, пити і в хороші походити? Як посварились, то й помиріться, щоб усе в домі йшло ладком та тишком. Я людина помирлива і люблю, щоб скрізь була мирнота, було тихо. (До Ганни). Заспокойтесь же, моя дорога гетьманше! вгамуйтесь! (Цілує Ганну в руку).
Ганна Хмельницька. Ти, гетьмане, добре знаєш мої норови; знаєш ти добре, що й я зроду помирлива й подільчива і не заводіяка.
Виговський (цілує жінку в руку). Олесю! моя кохана Олесю! Не заводься!
Виговська. Вези мене в Суботів. Я в цих покоях не зостанусь ні на одну хвилину.
Виговський (до Виговської). Добре! добре, моє серце, тільки не сердься. (Виговська виходить в одні двері).
Катерина й Олена. Ми, мамо, держимо руку за гетьманшею, а не за вами. (Виходять за Виговською в ті самі двері).
Ганна Хмельницька. Он до чого я дожилася. (Виходить сердита в другі двері).
Виговський (розставивши руки). От тобі й на! Розійшлися на обидва боки, як доріжки в лісі. Та й мири ж жінок, як хочеш!
ВИХІД 12
Гетьман Виговський і князь Соломирецький.
Соломирецький. Що тут таке скоїлось? Хто це підняв галас та ґвалт в цій світлиці? Чи не трапилось чого з моєю князівною?
Виговський. Ні, князю! Це посварилась та чогось полаялась стара гетьманша з молодою. Це баби підняли такий галас, сливе ґвалт.
Соломирецький. За що ж це вони завелися?
Виговський. Мушу правду сказать: оце все скоїлось за твою дочку. І добре, і недобре мати дуже гарних дочок. Стара гетьманша, це я добре знаю, приходила до моєї Олесі сватать твою дочку за свого Остапа.
Соломирецький. Ага! про це вже я трохи догадувавсь, а тепер пересвідчився, що сотник Остап Золотаренко втьопався в мою князівну.
Виговський. Од цього ж і сварка повстала між гетьманшами, а я попався в ту сварку, як муха в окріп.
Тепер, князю, справдовуйся з ними вже сам, бо ти батько, а я принаймні хоч трохи сухий вихвачусь з води. Моя хата з краю — я нічого не знаю. (Виходить).
Соломирецький (сам). Хто вже хто, то тепер я попав, як муха в окріп... Крутить тепер історія, мов вітер, князями Соломирецькими. На всі боки крутяться вони тепер безщасні, як мухи в окропі. Ой високо ми літали, та низько впали! Ох! (Сідає).
ВИХІД 13
(Продовження на наступній сторінці)