Соломирецький (одпихає Зінаїду). Схаменись, навісна! І я тобі став немилий? Геть од мене! Ти говориш, мов несамовита! Що ти забрала собі в голову? Чи ти знавісніла, чи збожеволіла отут в Чигирині?
Зінаїда. І Христина каже, і дівчата кажуть, що я збожеволіла. Але я не збожеволіла. Я люблю його, як сонце, як своє живоття, і ні за кого не піду заміж.
Соломирецький. Ні за кого? Опам'ятайся, князівно! Що ти верзеш? Ні за кого? Тебе сватає князь Любецький. Ото твій жених.
Зінаїда. Або за Остапа, або ні за кого.
Соломирецький. Нісенітниця! глум, жарти, "фрашки"!
Зінаїда. Ні, тату! не глум, не жарти!
Соломирецький. Жарти! Глум з нашого князівства, з нашого родовідного князівського древа, "приоздобленого" пишними вітами, преукрашеного пишними квітами. Як мене не послухаєш, то ти будеш не квіт на тому древі, а бур'ян, щириця, лопух під тим древом. А цього я не дозволю, не попущу, хоч би тебе ждала смерть. Чуєш?
Зінаїда. Тату мій милий! краще смерть!
Соломирецький. Не вигадуй! Викинь оті дурості з голови! (Швидко ходить по світлиці). Викинь! Чуєш? Задуши своє серце!
Зінаїда. Не можу, не в моїй це силі й волі! Не можу!
Соломирецький. Стань ворогом для свого серця. Задуши його, як свого лютого ворога, бо ти князівна, бо ти нащадок князів Соломирецьких, з роду сенаторів. Не тут, не в козацькому Чигирині твоє місце, а в Варшаві, серед гурту й блиску славних польських дуків, сенаторів. Он де твоє місце!
Зінаїда. Тепер мені, тату, непотрібний той блиск. В моєму серці такий блиск, така радість, що я за це ладна оддать усе на світі: і князівство, і блиск, і славу, і багатство, і всі свої маєтності. Ой тату мій, тату!
Соломирецький. Дурість, молода дівчино! все то дурість, глум, нісенітниця. Мене слухай, а не свого серця! Геть з-перед моїх очей!
ВИХІД 16
Ті ж самі й князь Любецький.
Любецький. Ти, князю, тут? Чого ж це ти одхиляєшся од бенкету? Там тебе жде кружковий пугар доброго венгерського. П'ють за твоє здоров'я. Ага! і князівна Зінаїда тут! Падаю до ніжок ясновельможної князівни й цілую, тричі цілую її малесеньку ручку й черевичок. (Цілує Зінаїду в руку).
Соломирецький. А я піду допивать до дна недопиту чару венгерського. Ще не пішов пан Беньовський?
Любецький. Ні, князю. Все питає про тебе. Хоче пити за твоє здоров'я, а ти десь зник.
Соломирецький. Піду вип'ю з ним на прощання пугар до самісінького дна за польського короля. Ой, що за чудова людина отой Беньовський! Яка препишна душа! (Виходить).
ВИХІД 17
Зінаїда й Любецький.
Любецький. Князівна чогось смутна, чогось невесела? Що трапилось? Що вчинилося з князівною? Очки неначе заплакані, брівки насуплені, погляд невеселий... Хто насмілився нагнать сум та смуток на твої чорні очі? Хто? Смерть тому од князя Любецького!
Зінаїда (сердито). Хто тобі казав, що я смутна? Де ти вглядів сльози в моїх очах?
Любецький. Ой ні, ні, князівно! Мене не піддуриш. Багато бачив я чорних очей, і веселих, і смутних. Мене не піддуриш.
Зінаїда. Ти помиляєшся! Протри лиш очі раз і другий, і ти не вглядиш сліз в моїх очах. (Тихо). Буду дурить його, буду знущаться з цієї ясновельможної лисини. Ой, остогид же він мені з своїм залицянням! Я ж йому виварю воду.
Любецький (протирає очі). От я й очі протер і все-таки бачу на твоїх щічках мокрий слідок, а на твої чорні вії неначе впала дрібнесенька роса.
Зінаїда (приставляється веселою й жартовливою). Яка там роса? Хіба мої вії трава чи лопух, щоб на їх впала роса?
Любецький. Гм... трава, лопух... Не ті прирівняння ти береш. Не там їх шукаєш, де треба... Твої вії — шовк, чорний оксамит; твої очі — то ясні зірки під наметом чорної ночі.
Зінаїда (удає, ніби залицяється до князя). Невже мої очі чорні, як ніч, і ясні, як зорі? Я про це не знала й досі і чую вперше. Люде кажуть, що я не дуже гарна, не така гарна, як тобі, князю, уявляється.
Любецький. Ой, гарна ти, гарна, як літня ніч, як літнє небо вночі, обсипане зірками. (Хоче взять Зінаїду за руку, Зінаїда оступається).
Зінаїда. І багато на мені насипано тих зірок? Може, мішок або й два?
Любецький. Тебе обсипано усіма зорями, скільки їх є на небі. Ти краща за майську ніч, за майський день. Огнем сиплять твої очки, але вміють вони повівати й холодом... От я почуваю холод з твоїх очей, князівно! (Приступає до Зінаїди й хоче вхопить її руки. Зінаїда оступається далі й сміється). Князівно! Чом твої очі віють на мене холодом?
Зінаїда. Бо ти, князю, дуже гарячий. Я хочу тебе прохолодить. Хи-хи-хи! (Крутиться перед Любецьким).
Любецький. Ой сирено, сирено солодкоголоса! Ой сирено! Не будь же така холодна, як морська хвиля. Я хочу вогню, а не холоду. Я люблю вогонь, пал серця, жар очей. Зінаїдо! (Хоче догнать і хапає Зінаїду. Зінаїда пручається і втікає од його).
Зінаїда. Ой, не зловиш мене, князю! Правда, прудкі ніжки маю?
Любецький. Діано прудконога! Не тікай од мене! Ти причарувала мене своїми чарами: і красою очей, і чорними брівками, і прудкими ніжками. Але й я Аполлон прудконогий: не втече од мене ніяка Діана в світі в най-густіших гаях. (Ловить Зінаїду, Зінаїда звивається коло його).
Зінаїда. А бачиш, я прудча од усіх Діан на світі.
Любецький. Дай лишень впіймать твоє серце! А твоє серце спинить твої прудкі ніженьки, бо Купідон хоч маленький, але справді дуженький божок. (Падає навколішки перед Зінаїдою). Князівно! не втікай од мене! Я тебе люблю, люблю гаряче! Як не любитимеш мене, я сам не знаю, що я собі заподію.
Зінаїда. Що схочеш, те й заподієш, князю!
Любецький. Ой, не жартуй, князівно! Я тебе люблю, як богиню; я до твоїх ніжок покладу усі мої маєтності, покладу своє живоття.
Зінаїда. Ото радість! Не клади нічого цього, князю, бо я тебе не люблю. Хи-хи-хи! (Зозла регочеться; тихо). Боже мій! Ой, яка мені мука вдавати з себе веселу та жартувать, коли в очах сльози, а на серці туга!
Любецький (цілує в Зінаїди руки, впавши навколішки). Люблю тебе, раю мій! (В той час Юрась одчиняє двері і вбігає в світлицю).
ВИХІД 18
Ті ж самі й Юрась.
Юрась. Що це таке! Де в чорта взявся оцей лисий та ще й цілує її в руки? Що це таке? І той цілувався з нею, і цей цілується. Усі її цілують, а мені не можна? Це справді гарно! Що це таке?
Зінаїда. А таке, що ти, Юрасю, тикаєшся скрізь по закутках, де тебе й непотрібно; та тобі й нечли микаться тут у наші справи. Ось завтра повезуть тебе в Могилянську академію в Київ. Отам твоє місце.
Завіса спадає.
ДІЯ ЧЕТВЕРТА
Через три роки після перших дій, вже за гетьманування Юрія
Хмельницького.
Картина І
На сцені густий гай в долині й по горбах. Навкруги гори й скелі. Смеркає, потім ніч. Місцина на Подолії.
ВИХІД 1
Сотник Остап Золотаренко, Крутив'яз і козацький загін входять у гай. Усі узброєні.
Остап Золотаренко. Добривечір тобі, зелений гаю! Сховай нас, гаю, на цю ніч од наших ворогів! Гай густий, навкруги заслонений і захищений горами та скелями. Тут нам безпечно буде ночувать. Тут нас не вглядять та й не застукають польські жовніри Андрія Потоцького й Маховського.
О х р. К р у т и в' я з. Місце для ночівки й справді гарне, захисне. І течія близько: вода недалеко.
Остап Золотаренко. Ну, козаки! ставте списи на рушниці під скелею, роздягайтесь, одпочивайте, а ви, кухарі, заходжуйтесь коло вечері, розкладайте багаття та чепляйте на триногах казанки. Розстеляйте кожух та хутчій місіть тісто на галушки. їсти дуже хочеться.
Козаки становлять списи та рушниці попід скелями, коло дерева; декотрі сідають на землі, декотрі лягають на моху та листі. Кухарі розкладають багаття, становлять тагани й чепляють на їх казанки, розстеляють кожушинку й на їй місять тісто на галушки та затірку.
Один козак. От і добре, що готуєте на вечерю галушки та затірку, а то все хліб та куліш, куліш та хліб, як співають в пісні: "І учора куліш, і сьогодні куліш".
Крутив'яз. А тобі, мабуть, заманулось вареників та пундиків? Вернешся додому, тоді твоя Мотря нагодує тебе варениками та всякими пундиками. А тепер терпи, козаче,— отаманом будеш.
Остап Золотаренко (кличе Крутив’яза й два козаки). А ви тим часом йдіть на вивідки: обійдіть гай од шляху та й засядьте в балці або за окопом в кущах на засідки коло шляху; дивіться та кмітьте мені, хто йтиме, хто їхатиме, плазуйте на животі або лізьте рачки по-запорозькій, а не стовбичіть на видноті. Вернетесь і розкажете мені. Та, може, там впіймаєте якогось польського шпигуна, то візьміть з собою вірьовочок, зв'яжіть йому руки та й ведіть його сюди на розправу.
Козаки. Добре, сотнику! (Одходять в гущавину лісу. Остап сідає на колоді й задумується).
(Продовження на наступній сторінці)