— О! Наречена Мохомовеса прийшла! — весело сказав Йосип.— Показуй їй фокуси! Ич! Це моя тітка. Стара дівуля. Під сімдесят їй уже. Тому я її й називаю "наречена Мохомовеса". Мохомовес — це янгол смерті. Не бійтесь, вона нічого не чує, зовсім оглухла. Тільки не думайте, що я їй зичу лиха. Господи боже мій! Хай живе ще сто років.
Бабуся нетерпляче засовалась на стільці й зашамкотіла:
— Давайте вже ваші фокуси, ну! Стороженко засміявся.
— Публіка хвилюється.
— Ах, ця мені публіка! Ну, гаразд. Ходімте.— Йосип узяв Стороженка під руку, повів у куток, і вони над чимось там схилилися, стиха перемовляючись.
Потім Петро Петрович Стороженко обернувсь і ступив крок до бабусі й Чака.
В руках у нього була блискуча залізна каструля.
— Шановна публіко! Дами і панове! Перед вами: абсолютно порожня каструля! — гучним цирковим голосом промовив він, одкриваючи кришку і показуючи порожню каструлю.— Алле-оп! — Він швидко закрив каструлю кришкою і одразу ж відкрив — у каструлі лежали обценьки.— Алле-оп! — Він знову закрив каструлю, знову відкрив — каструля була порожня.— Дивіться всі, любуйтеся, любуйтеся-дивуйтеся! Дивовижна дивина — каструля чарівна! Алле-оп! — вигукуючи і розмахуючи каструлею, Стороженко заметушився по майстерні.
Все це відбувалося так блискавично, так несподівано, що я ніяк не міг угледіти, як воно робилося. Наче справжнє диво діялося на очах.
Звісно, я розумів, що ніяке це не диво, а спритність Стороженкових рук і хитромудрий пристрій у каструлі, який зробив майстер Йосип,— але враження було потрясаюче.
Це було так здорово, що Чак не витримав і заплескав у долоні. І тітка Йосипа нечутно заплескала в долоні сухорлявими руками. І навіть я, забувши, що невидимий і безтілесний, зааплодував теж (хоч ніхто не міг почути моїх оплесків).
Стороженко, одставивши назад ногу, низько вклонився, або, як кажуть циркачі, "зробив комплімент". Потім підійшов до Йосипа і мовчки обняв його.
— Що ви! Подумаєш! — ніяково похиливши голову набік, знизав Йосип плечима.— Я був радий зробити щось для вас... Ви знаєте, у мене є мисль!
Він обняв Стороженка за плечі і щось зашепотів йому на вухо, показуючи очима на Чака.
— Га? По-моєму, я геній. Га?
— Га? — в тон йому перепитав Стороженко і засміявся.— Здається, таки геній. Можна спробувати! — І, звертаючись до Чака, сказав: — Ви не хотіли б, юначе, завтра вранці піти зі мною в цирк? Адже завтра неділя, в гімназію вам не треба. Подивилися б на репетиції і, може б, трошечки мені допомогли. Га?
— Я... я з задоволенням. Будь ласка! — затинаючись, сказав Чак.
Я розумів його хвилювання. І на репетицію в цирк страшенно цікаво було піти, і цьому симпатичному Стороженкові щиро хотілося допомогти.
— Ну, спасибі. Тоді зустрінемося о десятій, там саме, на базарі, біля розкладки. Гаразд?
— Гаразд,— сказав Чак і раптом хитнувся в мене перед очима. І весь підвал хитнувся, наче від землетрусу. Останнє, що я побачив,— це зморщене обличчя Йосипової тітки, її лукаві очі і розтягнений в усмішці беззубий рот. В очах потемніло. Бамм! — ударив у голові дзвін...
РОЗДІЛ V
"У кожного в житті мусить бути своя таємниця!" Що мені ваші
переживання!
Я сидів на лавці біля цирку, на площі Перемоги, поряд із старим Чаком.
— Га? Що? Що сталося? Чому...-спитав я здивовано.
— Нічого не сталося. Ти що — забув? Я ж тебе попереджав. За один раз ми можемо побувати з тобою тільки в одному дні минулого. А завтра, якщо не заперечуєш, ми продовжимо нашу мандрівку у тисяча дев'ятсот дванадцятий рік. Бо сьогодні вже пізнувато, тобі додому час. Та й я, чесно кажучи, притомився трохи.
Чак справді виглядав втомленим, виснаженим. Очі в нього позападали, чіткіше вималювались зморшки на обличчі, їх наче побільшало. Подорож у минуле коштувала, мабуть, йому великих нервових зусиль. А вісімдесят років — це не двадцять.
І хоч як мені кортіло дізнатися, що було далі, я співчутливо глянув на нього й сказав:
— Ага. Мені треба вже йти...
Хоча йти мені було зовсім не треба. Батьки ще й з роботи не повернулись, певно.
Чак усміхнувся. Він усе розумів.
— Спасибі тобі...
— За що мені...— зашарівсь я.— Це вам спасибі. Я ж і не робив нічого.
— За те, що погодився мандрувати зі мною в моє минуле. А робити ще доведеться, не турбуйся,— таємниче підморгнув він мені, підводячись і подаючи руку.— До завтра! У той же час, як і сьогодні. Зможеш?
— Зможу. Авжеж. До побачення.
Він уже збирався йти і раптом затримався:
— І ще, Стьопо... Давай домовимось. Ти ні про що зайве не розпитуватимеш, гаразд?.. Я тобі сам розкажу все, що треба. І не ходи за мною. Не намагайся дізнатися про мене більше, ніж я тобі розповім. Хай між нами буде таємниця... Я взагалі вважаю, що в житті кожної людини мусить бути своя таємниця, своя загадка, щось іще не розкрите. Без цього нецікаво жити на світі. Ну як? Домовились?
— Домовились.
— Ну, тоді бувай!
— До побачення!
Він перейшов вулицю і, піднявшись по східцях, зник у гастрономі.
І лише тоді я раптом відчув і зрозумів, що ж зі мною сталося.
У мене похололо в грудях.
Ой!
Та це ж я щойно був у минулому. У дореволюційному тисяча дев'ятсот дванадцятому році. За клятого царизму, про який я тільки з підручників історії знаю, та з художньої літератури, та з кінофільмів, та з телевізійних передач.
Я безсило знову опустився на лавку. Ноги не тримали мене.
Та що ж це таке? Та хіба ж це можливо? Та хіба ж таке буває?
Це ж тільки в книжках та в кіно люди в минуле потрапляють. А в житті з теперішнього тільки у майбутнє шлях лежить, назад дороги немає. Це всім відомо.
Ой!..
Може, я з глузду з'їхав?
Ні, не вірю! Ненормальні ніколи про себе так не думають. Ненормальні завжди себе абсолютно нормальними вважають.
Значить, гіпноз. Чи щось таке подібне.
Але яка ж сила в тому гіпнозі, чи що воно там таке!
Ну цілковите відчуття реальності. Живе життя та й усе.
Так чітко я бачив і Чака-гімназиста, і колишнього клоуна Стороженка, і прилизаного Слимакова, і майстра Йосипа, і його тітку, і весь отой вируючий базар, і вітрину Бублика-Погорільського, і маленькі трамвайчики, і все-все інше.
Не знаю, скільки я просидів на лавці біля цирку, поки отямився цілком. А привів мене до тями голод. Я раптом відчув, що дуже хочу їсти.
Я схопивсь і побіг на тролейбус.
Всупереч моїм сподіванням, матір застав уже вдома. Але вона була так стомлена і так захоплена своїми клопотами (вона дуже сумлінна, самолюбива і страшенно старається, щоб не пасти задніх на фабриці), що не звернула уваги на моє збудження. Тільки сказала:
— Що ж ти, Стьопочко, бігаєш, синку, голодний? Гляди, зовсім охлянеш.
Мамі я, звісно, нічого не сказав. Та й татові, коли він прийшов, теж. Хіба б вони зрозуміли? Вони б іще, чого доброго, не пустили мене завтра на побачення з Чаком.
Аякже! Щоб якийсь підозрілий дід душу їхньому синочку каламутив! Гіпнозом чи хто його зна чим якісь галюцинації йому навіював!
Єдиний у світі, кому б я міг відкритися,— це дід Грицько. Але дід був далеко, в селі. І я тільки подумки побалакав з ним перед сном: "Отаке-то, бачите, сталося зі мною, ви й не повірите, діду, хоч би лиха якого не приключилося".— "Не бери дурне в голову, а важке в руки",— сам себе заспокоїв я дідовими словами. І заснув.
Мені страшенно хотілося, щоб уже настав завтрашній день. І така нетерплячка гнала мене й уві сні, що мені навіть не приснилося нічого. Тільки заснув, як уже й прокинувся вранці.
У класі мені одразу впало в око, що всі якісь чи то перелякані, чи то схвильовані чимось,— перешіптуються, очі круглі, щоки пашать.
"Ой! — кольнуло мене.-Може, вони про Чака дізналися, про мою з ним мандрівку в минуле". І так мені лячно стало. Але на мене ніхто не звертав уваги, не дивився навіть.
Я почав прислухатись і нарешті второпав, що Лесик Спасокукоцький приніс у клас чутку про якусь таємничу новину. Начебто він випадково підслухав в учительській розмову класної керівнички Ліни Митрофанівни з завучем Вірою Яківною. І в тій розмові йшлося про те, що найближчими днями у їхньому класі щось відбудеться, щось особливе й надзвичайно важливе, бо Ліна Митрофанівна була дуже-дуже схвильована і казала:
"Так, так, я все розумію, це ж така відповідальність, така відповідальність. Я розумію..."
Але що саме мало відбутися, Спасокукоцький не дослухав, бо завуч Віра Яківна його помітила: "А тобі що тут треба?" І він кулею вилетів з учительської в коридор.
— Ех ти, лопух! Не міг сховатися десь і дослухати. Гіпотенуза! зневажливо картав його Ігор.
Спасокукоцький мовчки зітхав, винувато схиливши набік голову.
"Що ж воно таке на нас чекає?" — губилися в догадках усі.
— Контрольна з математики! — випалила Таня Верба. — Інспекторміськвно! — бліднув, як сметана, Кукуєвицький.
— Щеплення проти грипу. Отакими голками! — перелякано округлив очі Льоня Монькін.
(Продовження на наступній сторінці)