— Вас запросили в пристойний дім. У вас прекрасний настрій. Ви в новому костюмі. Ви почуваєте себе паризьким денді. Ви заливаєтесь соловейком, упадаючи за дамами. І раптом — о жах! кошмар, о боже правий! необережним жестом руки дама ліворуч перевертає на вас тарілку з борщем. О, неба херувими! Страшними плямами вкриті піджак, і брюки, і жилет. Ай-ай-ай! Тепер ваш костюм ні носити, ні пропити, ні продати, ні програти, ні заставити в ломбарді. Ви нещасні!.. Але... Не впадайте в паніку! Ви купуєте в мене чудодійну пасту "Універсал". Кілька хвилин і — о диво! — плями зникають. Ваш костюм знову новий. Тепер його знову можна і носити, і пропити, і продати, і програти, і заставити в ломбарді. Ви знову паризький денді. І знову заливаєтесь соловейком, упадаючи за дамами. Щастя повернулося до вас. Дивіться! Я демонструю це диво на ваших очах! О! — Він заляпував полу свого сіряка чимось чорним, тут же тер її "Універсалом" — і пляма зникала. А коли на нього не звертали уваги, він зненацька, ніби ненароком, заляпував сюртук якомусь перехожому, голосно , скрикував: "Ах, пардон, пардон! Я зараз",— і одразу ж виводив пляму.
Мене так захопило асе це, що я навіть забув про Чака. І тільки тоді, коли його рука легко стиснула мою, я обернувся. За руку мене тримав худорлявий хлопчик одного віку зі мною у гімназичній, трохи завеликій на нього формі, у гімназичному кашкеті, що насувався йому на вуха. Я одразу впізнав його — по очах, по усмішці і по родимці над верхньою губою. Хоча дуже дивно було дивитися на хлопця, мого однолітка, який щойно, хвилину тому був дідусем.
Він ще раз легко стиснув мою руку, ледь помітно кивнув, одпустив мене і пішов по базару. Я — назирці за ним.
Я йшов якось дуже легко й нечутно, наче плив у повітрі. Так ходять тільки уві сні або, може, ще в космосі, у невагомості. Я спершу боявся наштовхнутися на когось, але ні на кого не наштовхувався. Легко обминав усіх, прослизаючи навіть там, де, здавалося б, не міг прослизнути.
І раптом я збагнув — Чак говорив правду, мені справді нічого боятися, зі мною нічого не може трапитись. Я — безтілесний. Я обережно смикнувся вгору і злетів у повітря. І полетів над натовпом. Це було таке надзвичайне, таке радісне почуття, що я засміявся.
Я спокійно летів над Чаком, не боячись загубити його в натовпі.
— Рубці з кашею! Рубці з кашею! Фляки по-польському! Фляки по-польському! Смакота-смакота, не жалійте живота! — вигукували товстопикі, розчервонілі перекупки від прилавків, над якими клубочилася пара і звідки линув гострий запах вареними, часнику і цибулі. Це був так званий "обжерний ряд", "обжерка", про яку я колись читав. Різномасний бідний люд у засмальцьованій одежі сидів тут на лавках або й просто стояв біля прилавків і жував оті фляки й рубці. Замурзане циганча простягло до прилавка худеньку руку:
— Тітонько! Дай шматочок!
— Киш звідси! Не псуй людям апетит! — сердито махнула на нього перекупка.
Та якийсь кругловидий дядечко, що жував біля прилавка, обернувся і мовчки простягнув циганчаті свою тарілку. Циганча схопило шматок і жадібно почало їсти.
За "обжеркою" починалася "розкладка". На розстелених на землі газетах, ряднах, клейонках розкладені були найрізноманітніші, найнесподіваніші речі: одяг, посуд, інструменти, книжки, подерте взуття, тріснуті грамофонні пластинки, розбиті театральні біноклі, поламані гасові лампи, свічки, годинники без стрілок, кавалерійські шпори, гральні карти, недописані олівці, опудала ховрашків та безліч всякого іншого непотребу.
Чак довго ходив по "розкладці", нерішуче товкся то біля одного продавця, то біля другого. Нарешті одважився і, спинившись біля найнепримітнішого з вигляду дідуся, який куняв на розкладному стільчику, тихо сказав:
— Пане!
Дідусь одразу стрепенувся, звів голову і запобігливо усміхнувся:
— Слухаю! Що? Що для вас? Будь ласка! — і широким жестом показав па свій немудрящий товар,
— Та ні...— Чак почервонів, розкрив ранець і дістав іграшкового клоуна в атласному чорно-білому шахматному костюмі, червоному ковпаку, усміхненого й справді дуже симпатичного.
— От! Чи не купите ви в мене...
— А-а...— одразу пригас дідусь.— Ні! Ні, хлопче, ні! Моя фірма не купує. Тільки продає. Тільки. Проходь, не заступай мені товару.
Чак ще більше почервонів і одійшов.
Якийсь час він ходив мовчки, потім знову зважився і... знову одійшов ні з чим.
І раптом...
— Одначе! Що ви робите, юначе? — почувся веселий дзвінкий голос (біля Чака стояв той самий кругловидий дядечко, який щойно віддав свою тарілку циганчаті).— Це ж клоун П'ер, улюбленець публіки, а ви міняєте його на бублики. Щоб потім ви не шкодували, його не треба продавати. Ходімте, мій друже! Я прошу! Ходімте, ходімте, мій друже!
Обнявши Чака за плечі, дивний дядечко повів його від "розкладки".
Я, звичайно, гайнув за ними, намагаючись триматися якомога ближче, щоб чути, про що ж вони розмовлятимуть.
Дядечко був уже літній ("августовський", як каже на таких мій дід Грицько,— ще трохи — й пожовкне, посиплеться листячко, вже й лисина чимала, й вуха мохом позаростали, і зморшки поорали шию).
Він ішов, помітно припадаючи на ліву ногу.
Одяг на ньому був благенький, але, видно, колись пристойний, панський.
— Так от,— сказав дядечко, коли вони вийшли з базару.— По-перше, взагалі продавати будь-що гімназистові на базарі небезпечно. На вас уже підозріло позирав один "фараон", якого я знаю в обличчя. І якби він передав вас класному наглядачеві, могли б бути серйозні неприємності. А по-друге, мені не хотілося б, щоб ви продавали цього клоуна. Адже вам і самому не хочеться розлучатися? Правда ж?
Чак мовчки хитнув головою.
— Так що ж трапилося? Що змусило вас? Може, я стану вам у пригоді? Не соромтесь. Не тільки від себе кажу, а й від лялькового колеги мого, якого ви тримаєте в руках. Дозвольте представитися — колишній улюбленець публіки, клоун П'єр, змушений, на жаль, після нещасливого випадку залишити арену і перетворитися на особу без певних занять — Петра Петровича Стороженка. Маю честь,— дядечко зупинився, стукнув підборами і різко нахилив голову.
— Чак Всеволод. Гімназист третього класу,-пролепетав у
відповідь Чак.
— Дуже приємно. А раз ми вже знайомі, то давайте без церемоній. Що у вас там сталося? Викладайте. І Чак виклав йому всю свою історію.
— Так. Ясно,— сказав колишній клоун.— Ця порода людей мені знайома. Синок Слимакова, значить. З поліцейського управління. Як же! Як же! З батечком доводилося зустрічатись. В інтимній обстановці. Вигонив колись мене з міста протягом двадцяти чотирьох годин "за богомєрзкоє крівляніє і посяганіє на священную особу государя імператора і члєнов августєйшей фамілії". Підла душа. І синок, значить, такий... Ну що ж, яке коріння, таке й насіння. Але відкуплятися від нього — марна справа. Провчити його треба. Настрахати. Бо інакше не одчепиться. Це ми зробимо. Не хвилюйтесь. О п'ятій, кажете? У Ботанічному саду? Біля "дерева смерті"? Ну що ж. Ходімте. Скоро саме п'ята. Не будемо запізнюватись і примушувати його чекати.
— І ви думаєте, що він...— невпевнено підвів очі па Стороженка Чак.
— Думаю. Навіть певен. Не сумніваюсь. Самі побачите.
Вони вже йшли бульваром угору.
Бульвар хоч і був дуже незвичний, але його все-таки можна було впізнати. Два ряди струнких тополь так само стриміли в небо (тільки під ними тяглися кущі живоплоту,огинаючи фігурні лавки, та й огорожа була дерев'яна, фарбована). А деякі будинки були знайомі, вони й зараз стоять.
Обабіч бульвару пролягали трамвайні колії, якими з деренчанням їхали вниз і вгору невеликі вагончики з відкритими площадками і однією, як у тролейбуса, штангою, на кінці якої котився по дроту круглий ролик.
Там, де зараз пам'ятник Щорсу, стояв пам'ятник, але інший, оточений гранітними стовпчиками, між якими важко провисали масивні залізні ланцюги.
На круглому п'єдесталі якийсь дядечко відставляв уперед праву ногу, заклопотано дивлячись у бік вокзалу, наче збирався бігти на поїзд (потім я дізнався, що то був граф Бобринський, який хоч і заснував перший на Україні цукровий завод і першу залізницю, але був капіталіст і експлуататор, і тому після революції справедливо знятий з постаменту).
Від цього пам'ятника праворуч починалася огорожа Ботанічного саду, така ж, як і тепер, з хвилястою дротяною сіткою, але з червоно-цегляними стовпчиками.
— Підемо з Безаківської? — спитав Стороженко Чака.
— Ага.
І вони звернули праворуч.
"Ага,— подумав я.— Значить, вулиця Комінтерну колись називалася Безаківською".
Вдалині, за дерев'яним мостом, виднівся вокзал, приземкуватий, видовжений, з підвищеннями посередині та по боках і з маленькими вежками на тих підвищеннях. Біля вокзалу купчилися візники.
Ліворуч, за Ботанічним садом, тяглися до вокзалу маленькі одноповерхові будиночки й високі дощані паркани, всуціль обклеєні рекламними об'явами.
Тільки праворуч височіло кілька кам'яниць, які збереглися й дотепер. На одній з них красувалась вивіска "Українська книгарня". Тепер на цьому будинку меморіальна дошка, тут бували класики української дожовтневої літератури.
(Продовження на наступній сторінці)