Але ніщо вже не могло збити мене з пантелику — я вирішив раз і назавжди: буду клоуном. Як Олег Попов. Сонячним клоуном, який приносить людям радість і втіху, який примушує їх забувати свої неприємності та невдачі, свої двійки з математики, який викликає нестримний веселий сміх па всіх континентах, в усіх кутках земної кулі.
Як Олег Попов.
Як незрівнянний, неповторний Олег Попов...
Я, звичайно, розумів, що це справа майбутнього.
Клоунів-хлопчаків не буває. Акробати є, жонглери є, асистенти фокусників, антиподисти, канатохідці — артисти майже всіх циркових професій починають змалку, з дитинства. А от клоунів-дітей не буває. Тільки дорослі. Такий уже це жанр.
І я розумів, що спершу треба закінчити школу, може, навіть одслужити армію (як Юрій Нікулін — я про нього читав), а вже потім... І тому я не квапився, спокійно собі ріс, одкладаючи вирішення своєї долі на доросле життя. Що стану клоуном, сумнівів у мене не було. І смішити я вмів, і вдача в мене була весела, і взагалі воно було, як тепер кажуть, запрограмовано ще у предках моїх — не випадково ж у мене такий дід Грицько...
Тепер, я гадаю, ви розумієте, чому всі мої мандри по Києву закінчувалися на площі Перемоги, біля цирку.
Я ходив навколо цирку, дивився на афіші й зітхав.
Квитків у касі не було.
Та якби й були, я, мабуть, не наважився б купити. Чомусь я був певен, що мене не пустять самого, що поважна білетерка у червоному, обшитому золотою стрічкою мундирі суворо запитає: "А ти з ким, хлопчику?" — і міцно схопить мене за руку. Я вже навіть зарані відчував її пальці на своєму лікті.
Кілька днів я отак ходив і зітхав. І ні з чим ішов додому.
А потім придивився і помітив, що на денні вистави людей дванадцяти-тринадцяти років, таких, як я, пускають і самих.
І якось у суботу я наважився.
Квитків у касі, як я вже казав, не було. Біля цирку на сходах завжди товклося багато дорослих з дітьми, які кидалися назустріч тим, хто піднімався, з благальним "Немає зайвого? Немає?" Перехоплювати квитки у дорослих я не наважувався, навіть коли був ближче до того, в кого нарешті виявлявся зайвий.
Та от я помітив на сходах дівчинку мого віку, може, трохи старшу, яка переминалася з ноги на ногу і нерішуче позирала навколо.
Я спершу думав, що вона просто когось чекає, тата чи маму, але потім зустрівся з нею поглядом і прочитав у її очах якесь збентеження.
— Може, у тебе зайвий? — тихо спитав я.
— Зайвий,— прошепотіла вона і густо-густо почервоніла. Вона так само вміла продавати, як я купувати. "Яке їхало, таке й здибало",— сказав би мій дід Грицько.
Через дві хвилини я вже сидів у дев'ятому ряду третього сектора, і серце мов витанцьовувало в грудях. Я вдихав неповторний запах цирку — запах тирси, пудри, диких звірів і ще чогось невловимого, запах, якого ніде більше немає і який не можуть перевершити усі найпрекрасніші пахощі світу, я вдихав цей запах і, ще не побачивши жодного номера, уже був щасливий. Уперше після того, як переїхав до Києва.
А потім була вистава...
Переказати циркову виставу неможливо, її треба бачити.
Треба бачити, як під бадьорі звуки циркового оркестру вибігають на арену акробати-стрибуни. Ап! — сальто! Ап! — ще одне сальто. Подвійне.
Ап! — уже один стрибнув на плечі другому... Уся арена вирує, крутиться, каруселиться.
А тоді — ваги-переваги — виходить на арену ведмідь. І починає робити на гімнастичних снарядах вправи — і сонце на турніку крутить, і хрест на кільцях тримає, і чого тільки не викамстролює...
А інший ведмідь на велосипеді педалі крутить, а ще один на мотоциклі шпарить, аж дим іде.
І от після ведмедів на арену виходить... хто? — авжеж, клоун.
І починає... Ні! Ні, не можу я вам переказати циркової вистави. Не піддається вона переказові. І хоч був то не Олег Попов, я реготав, я реготав так, що в мене щоки заболіли.
Спасибі тобі, цирк!
Ти був мені так потрібен зараз!
Я відчував, я знав, що тепер мені вже будуть не такі страшні глузи, всі оті "гав-гав", "дз-з" і таке інше. Я зарядився гумором, сміхом. І був готовий триматися. Триматись і не здаватися.
Назавтра, у неділю, я знову пішов у цирк.
У неділю було аж дві вистави, на які я міг піти,— ранкова і денна. Я вже не соромився, сміливо кидався у пошуках "зайвого квиточка". І мені пощастило. На ранкову я квитка дістав. А потім і на денну.
Усі номери я вже знав напам'ять. Але мені не набридало їх дивитися ще і ще раз.
Цирк став для мене як рідний дім.
І от під час другої, денної, вистави...
РОЗДІЛ ІІІ
Цирк. Несподівана зустріч. Таємничий дідусь Чак розповідає мені про
своє дитинство у антракт.
Я сидів у майже порожньому притемненому залі й дивився, як уніформісти під наглядом дядечка у довгому халаті натягують над ареною сітку, готуючи друге відділення. У другому відділенні виступали повітряні гімнасти. І дядечко в халаті був їхнім керівником. Я вже це знав. Виходити в фойє мені не хотілося. Дивитись, як усі їдять морозиво або цукерки,— тільки дратувати себе. Що там казати, звичайно, мені хотілося морозива, але... усі гроші я вже витратив на квитки.
Я сидів і ковтав слину.
І раптом ззаду, з-за моєї спини простяглася рука з порцією морозива.
— Будь ласка!
Від несподіванки я аж підскочив. Повернув голову.
Наді мною схилився дідусь у сірому светрі. Старенький, весь зморшкуватий, з такими ж голубими, як у мого діда Грицька, очима.
— Будь ласка! — повторив він, усміхаючись.
— Ой! Що ви! Не треба! Дякую! — знітивсь я.
— Ну, не ображай мене. Я ж від щирого серця.— Дідусь присів на вільне місце біля мене.— Я ж бачу, тобі хочеться. І мені хочеться почастувати тебе й познайомитися з тобою. Ну, будь ласка!
Дідусь був зовсім лисий, тільки брови мав густі й кошлаті. І з-під них світилися веселі голубі очі. А над верхньою губою праворуч була велика родимка.
Отими веселими очима і тією родимкою він так нагадав мені мого діда Грицька. Тільки в діда Грицька родимка була менша і на лівій щоці, ближче до носа.
І так він якось щиро мене пригощав, що я не став далі відмовлятись і взяв морозиво.
— Дякую! Тільки нащо було...
— Та ж кажу, познайомитися хочу,— лагідно усміхнувся дідусь. Зацікавив ти мене. Я тебе помітив. І вчора ти був. І сьогодні на другій виставі підряд. І сам. Без батьків, без нікого. І щоразу смієшся й радієш, наче вперше бачиш.
— А ви...— Я затнувся.— Ви що.. теж часто ходите? Чи працюєте тут?
— Ні. Не працюю. Я вже, брат, ніде не працюю, на пенсії. За вісімдесят мені.
— Та ну! А я б вам більше сімдесяти, як дідові моєму, не дав ніколи.
Справді, у потертих джинсах, у светрі, він зовсім не виглядав таким старим.
— Дякую! Дякую! — засміявся дідусь.— Якщо так, то це тільки завдяки цирку. Цирк, брат,— це велике диво! Та я думаю, тебе не треба агітувати. Ти любиш цирк так, як і я.
— Люблю,— признавсь я.
— І, мабуть, мрієш стати артистом цирку. Найпевніше, клоуном.
Я почервонів.
— Та не соромся. Це, брат...— він зробив широкий жест і хотів іще щось сказати, але тут підійшла жінка з маленьким хлопчиком, на місці якої він сидів, і дідусь рвучко підвівся:
— Пробачте, будь ласка! — і, звертаючись до мене, сказав: — Ти після закінчення одразу не тікай. Добре? Я у сусідньому секторі сиджу. Побалакаємо
— Гаразд,— хитнув я головою, поспішаючи доїсти морозиво Вже продзвенів третій дзвоник, погасло світло, і прожектори освітили форганг (я вже знав, що так називається завіса, з-за якої виходять на арену артисти).
У другому відділенні я весь час думав про дивного дідуся. Хто він такий? Чого це раптом вирішив познайомитися зі мною? Що йому від мене треба?
І хоч усе це було загадково, тривоги я не відчував. Дідусь був мені симпатичний.
Коли вистава закінчилась, я лишився на місці, чекаючи його. Проштовхуючись між людей, він швидко підійшов, майже підбіг до мене.
— Ну, ходімо, ходімо, я трохи проведу тебе. Спасибі, що не втік.
Ми вийшли з цирку і пішли вгору по бульвару Шевченка.
— Ну, давай знайомитися. Як тебе звати?
— Стьопа. А... вас?
— А мене Всеволод Мстиславович. Мабуть, і не вимовиш одразу. Але ти називай мене, як усі,— Чак. Це моє прізвище. Мене усе життя всі на прізвище називали. Бо прізвище коротке, а ім'я та по батькові довге й важке. І я звик. Ти в Києві недавно, правда?
— Недавно,— признавсь я. І, дивна річ, раптом мені самому захотілося розказати йому про себе. От бувають такі люди, яким чогось хочеться відкритися, розказати про себе. Чак був саме таким. Хвилин за десять він уже знав про мене все.
— Ти гарний хлопець.— Чак поклав руку мені на плече.— Я не помилився в тобі. І недаремно мені захотілось познайомитися з тобою. ТИ нагадав мені далеке моє дитинство, коли я вперше захопився цирком, і одну загадку, яку я так і не зміг розгадати протягом усього мого життя. Зараз я такий старий, що боюсь, не зможу вже сам цього зробити. Ти б не хотів допомогти мені?
— Я? А я хіба зможу?
— Гадаю, що так. Інакше я не звернувся б до тебе.
(Продовження на наступній сторінці)