Звісно, якщо Слимаков піде до попечителя і скаже, йому повірять. Попечителю головне, щоб знайшовся винуватець, щоб було кого покарати. І мене виженуть. Ніякий директор не зможе мене захистити.
Слимаков відчув мій страх і злорадно всміхнувся.
— Тож-то... Так от, принось завтра Шерлока Холмса, може, й не скажу.
Так почався його підлий шантаж. Я приносив йому книжки, цукерки, перебивні картинки, пера, ножики й таке інше. Але найчастіше він вимагав від мене оті серії "сищицької" літератури, які я змушений був купувати для нього на базарі. Мені дедалі важче було це робити. Грошей не вистачало. Я вже давно не снідав, витрачаючи на "сищиків" усе, що мама давала мені на сніданки. Але цього виявилося мало.
Слимаков, прочитавши чергову серію, одразу ж перепродував її комусь із гімназистів. І вимагав нової.
Наближалися канікули.
Слимаков уже третій день вимагає від мене нового Ніка Картера, але я щоразу чимось відмагався — у мене зовсім не було грошей (навіть на сніданки у ці дні мама не давала, бо ми сиділи без копійки).
Слимаков сердився і нарешті не витримав.
— Усе! — просичав він.— Щоб сьогодні о п'ятій приніс до "дерева смерті". Якщо не принесеш — усе!
Начитавшись "сищицьких" книжок, Слимаков дуже полюбляв страшні таємниці й завжди призначав мені побачення у відлюдних куточках Ботанічного саду, яким давав страховинні назви. Він тримав у секреті наші стосунки і не хотів, щоб хтось бачив, як я давав йому книжки, які він потім продавав.
Я був у відчаї. Де мені дістати гроші до п'яти годин?.. Де дістати?
І я одважився на відчайдушний крок. Я вирішив продати на базарі свого улюбленого паяца — іграшку, яку подарувала мені колись бабуся на день народження.
В яскравому атласному костюмі, з білим коміром-жабо, паяц виглядав дуже ефектно. Я страшенно любив і беріг його. Але в мене не було виходу. Я мусив будь-що відкупитися від підлого Слимакова.
Дома я попрощався з паяцом, поклав його у ранець і пішов на базар. І от...— Чак якось дивно усміхнувся.— А втім... Мабуть, краще один раз побачити, ніж сто разів почути. Правда?
— Правда,— не задумуючись, відповів я.
— Ти не заперечуєш, щоб ми з тобою перенеслися на сімдесят років назад?
— Що? — не зрозумів я.— Перенеслися? Як?
— Ну...— Чак на хвилину затнувся.— Ну... прокрутили, так би мовити, часовий вимір у зворотному напрямку...
У мене похололо всередині. Мені раптом стало страшно. Що він каже? Може, він психічно хворий? В нас у селі був колись один такий... Зупинить на вулиці. "О! — каже.— Учора з Александром Македонським бачився, з імператором. Передай, сказав, односельцям, щоб тебе не кривдили, все давали, що попросиш. Бо приїду на Буцефалі, усім голови поскручую. О!" Може, й Чак такий.
— Ні! Ні! — засміявся Чак, прочитавши мої думки.— Не бійся. Я не божевільний і кидатися на тебе не буду. Але... От що таке час? Ти задумувався?
— ..."Час — не хата, на місці не стоїть",— так каже мій дід Грицько.
— То він правильно каже. Але час, як тобі відомо, є теперішній, минулий і майбутній. І межа, що відділяє теперішній час від майбутнього і минулого часу, дуже миттєва. От щойно ти йшов сюди, щоб зустрітися зі мною. Зустріч наша була для тебе часом майбутнім. Ми зустрілися. Якусь мить наша зустріч була часом теперішнім. І одразу ж стала часом минулим. Ми почали розмову і про зустріч можемо тепер тільки згадувати. Так само, як час, що був сімдесят років тому. І тисячу років тому. І дві тисячі. Все воно в одному часовому вимірі. І мить, яка минула щойно, і мить, що була сімдесят років тому. Обидві вони здатні ожити завдяки чарівному феномену людського мозку — пам'яті й уяві... А про гіпноз ти чув коли-небудь?
— Чув! — не дуже впевнено сказав я.— Це коли людину гіпнотизують і... вона робить не те, що хоче.
— Ну, не зовсім так, але... Можна людині навіяти уявлення і про обставини, в яких вона ніколи не була, і про час, в якому вона ніколи не жила. І людина буде діяти, мислити, переживати так, наче все навіяне відбувається з нею насправді. Людина одна-єдина серед живих істот здатна переживати уявне, як дійсне, а минуле й майбутнє, як сучасне. Так говорить наука психологія. Отже, ти не бійся, нічого страшного не станеться. Просто зараз ми з тобою перенесемося на сімдесят років назад, у Київ 1912 року. Мушу тебе попередити: ти мене одразу можеш не впізнати, бо я стану дванадцятирічним хлопчиком, таким, як ти зараз. Тобто таким, яким я був тоді. Щоб ти не сплутав мене ні з ким, я спершу триматиму тебе за руку. А потім відпущу. І ще хочу попередити тебе, щоб ти не розгубився. При людях я не зможу з тобою говорити. Справа в тому, що ти будеш невидимий для людей. Адже ти не жив тоді, розумієш? Крім мене, ніхто тебе не бачитиме і ніхто не почує твого голосу. Як би ти не кричав.
Мені стало моторошно, але й страшенно цікаво водночас. Оце пригода! Невидимкою потрапити в Київ 1912 року.
Чак узяв мене за руку своєю теплою, сухою і якоюсь невагомою рукою.
— Не бійся, Стьопо! Тобі зовсім нічого не загрожує. Що б не відбувалося, які б небезпеки не траплялися, вони тебе абсолютно не торкатимуться. Адже тебе тоді не було. Ти будеш тільки свідком. Розумієш?
— Р-розумію,— сказав я, не дуже, правда, уявляючи, як це все буде.
— Ти не відчуватимеш пі холоду, ні тепла, ні голоду, ні болю — нічого. Ти зможеш легко злітати в повітря, мчати з будь-якою швидкістю, не знаючи втоми, прослизати у найменші шпарки. Адже тебе тоді не було. І тільки в тому разі, якщо ти раптом захочеш втрутитися в події і втрутишся, зробиш щось активне, ти вмить станеш матеріальним. І тоді вже відчуєш і холод, і голод, і біль. І зможеш забитися, обпектися, порізатися... Але навіть тоді нічого страшного з тобою не станеться, не бійся. Просто в разі небезпеки наша подорож сама собою негайно припиниться, і ми повернемося в сьогоднішній день. Але без кончої потреби не роби, будь ласка, нічого. Гаразд? Бо ми вже не зможемо повернутися назад у той день. Двічі в один і той же день минулого повертатися не можна. А може, саме той день буде найважливішим у розкритті таємниці. Розумієш?
— Розумію,— механічно сказав я, не розуміючи, однак, про яку все-таки таємницю він говорить, але страшенно зацікавлений.
— Ти тільки ходи за мною всюди і не губи мене з поля зору. Це прохання до тебе. Бо мені потрібна буде твоя допомога. Ти ж мусиш допомогти мені розкрити таємницю. Таємницю, над якою я б'юся все своє життя. Ти готовий?
— Готовий.
— Не боїшся?
— Не боюся,— сказав я, відчуваючи в грудях холодок, як на краю прірви,
— Тоді — увага! — Чак злегка стиснув свої пальці, які тримали мою руку,— і наче електричний струм пробіг по моїй руці.
В очах у мене потемніло.
Бом! — ударив у голові дзвін.
І враз — немов увімкнули на повну потужність радіоприймач: зашуміло, загаласувало, зарепетувало навколо багатоголосо...
РОЗДІЛ ІV
Перша подорож у минуле. 1912 рік. Базар. Колишній клоун П'єр
Стороженко виручає Чака
Я навіть не спостеріг тієї миті, коли раптом цирк зник з моїх очей і я опинився на базарі, серед сотень людей, які сновигали туди й сюди, серед галасливих перекупок і мордатих продавців, що бундючно позирали з-за прилавків, серед рухливого строкатого натовпу у незвичних, тільки в кіно бачених дореволюційних сіряках, чумарках, довгих, до землі, складчастих юпках та сукнях, у широкополих капелюшках, котелках і кашкетах з лакованими козирками.
Посеред базару височіла обшарпана, облуплена церква з п'ятьма, певно, колись визолоченими, а тепер потемнілими, облізлими банями і квадратною, під гостроверхим ребристим дахом, дзвіницею. (Мабуть, та сама Залізна церква, про яку згадував Чак.) А навколо неї у безладді купчилися збиті з дощок якісь неоковирні рундуки, прилавки з дашками і бездашків, крамнички й сарайчики.
Усе навколо галасувало, кричало, вищало, торгувалося, сварилося, лаялося, закликало, припрошувало, розхвалювало на всі заставки свій товар.
— Кому сало? Кому сало? Даю з походом, беру мало!
— Огірочки! Огірочки! Помідорчики! Кращі на всьому базарі!
Кращі на всьому базарі!
— Капуста! Капуста!
— А хто забув купити петрушки? Хто забув?
— Тільки в мене! Тільки в мене! Спеції-присмаки, заморські трави для будь-якої приправи!
— Кому кендюх? Кому кендюх? Навались, у кого гроші завелись!
І серед усього цього крикливого багатоголосся тоненький дитячий голосок:
— Кому води холодної? Кому води холодної?
Чорне замурзане хлоп'я, одставивши руку, в якій затиснута кружка, аж згинається під вагою великого відра. У відрі плаває квадратна дощечка, щоб не розхлюпувалася вода.
— Пара гіпсових венер! Пара гіпсових венер! Одна — Наполеон! Друга Архімед! — вигукує патлатий молодик, тримаючи в руках неоковирні статуетки. Де Наполеон, а де Архімед, второпати було неможливо.
А он ціла вистава.
Лисий дядечко, театрально розмахуючи руками, виголошує:
(Продовження на наступній сторінці)