У всіх діди серйозні, поважні. Дід Терентій. Дід Максим. Дід Роман Йосипович. А мій неповажний, несерйозний, хлоп'якуватий якийсь. Дід Грицько. Як ото в дитинстві Грицьком кликали, так усе життя до самісінької старості лишився. Ніхто його, здається, в житті по батькові Григорієм Григоровичем і не назвав ніколи. Грицько та й Грицько. І він сам, мабуть, здивувався б і образився навіть, якби хтось його Григорієм Григоровичем назвав. Бо оте "Грицько" у людей звучало не образливо, а ніжно.
Усі в селі дуже люблять мого діда. Жодне свято, жодне весілля, проводи в армію, жодні хрестини (чи пак "свято новонароджених", як научає секретар нашої сільради) не обходяться без діда Грицька. Він завжди головний заводіяка, промовець, виголошувач різних кумедних тостів. І що вже сміху від його теревенів!
Правда, баба Галя часом не витримує і смикає діда Грицька за полу:
— Та сядь уже, іроде, помовч трохи, дай людям слово сказати, ніхто через тебе рота розтулити не може. На оно закуси хоча б, а то тільки ковть та ковть.— І пиріжком дідові рота заткне. Та минає хвилина-друга, пережує дід пиріжка і знову за своє. Може дід Грицько і з когось посміятися, але більше із себе самого кепкує, різні кумедні історії про себе вигадує, аби смішно було.
Про те, як він під час війни на передовій у сильний туман до німців "у расположеніє" забрів, німці якраз обідали, він і свій котелок кухарю підставив, пообідав з німцями, покурив і, захопивши "на десерт" "язика", назад повернувся. Такий туман був!..
То про змагання наввипередки з вовком.
То про те, як узимку ненароком під лід провалився, проплив і в ополонці, де наш колишній завклубом рибу ловив, голову вистромив та: "Здрастуйте, Олександре Степановичу!" Той так і вкляк — зомлів.
Чого тільки не розказував про себе дід Грицько!
І хоч баба Галя завжди бурчала при цьому: "От старий кловен! Ну ж розпуска губу, ну!" — але очі в неї сміялися, іскристо промінились, і не могли Вони приховати ніжності.
Вдачею я пішов у діда.
Тато в мене серйозний, поміркований, розважливий. А я — шалапут.
— Весь у діда! — наче з осудом каже бабуся Галя, але очі в неї теж проміняться і сміються.
— Не дрейф,— підморгує мені дід Грицько.— Такі, брат, вдачі, як у нас з тобою, не підряд, а через покоління народжуються. Бо інакше не було б порядку.
Але якщо тільки про порядок дбати, то було б дуже нудно жити. Найвеселіше ж буває саме тоді, коли немає порядку.
У кожному класі є жевжик, який порушує порядок, який крутиться на уроках, наче йому голки в штани насипали, підскакує. Кидає вчительці репліки, робить гримаси і взагалі викаблучується, як тільки може. Аби тільки всі сміялися. Аби тільки розвеселити товариство.
У нашому класі таким жевжиком був я.
І от...
РОЗДІЛ ІІ
Шостий "Б". І нащо ми переїхали у цей Київ?!.
Ми прибули до Києва уранці. Ми їхали з-за Дніпра, через Дарницю, повз Березняки, мимо Видубицького монастиря.
І після Дарницького плетива рейок, після білих багатовіконних березняківських новобудов раптом ступила з-за обрію нам назустріч велична срібляста постать Вітчизни-матері (знаменитий київський меморіал) і золотисто засяяли на стрімких кучеряво-зелених кручах цибулясті бані Печерської лаври. А за ними танули у ранковому серпанку і готель "Київ", і Володимирська гірка, і будинок ЦК комсомолу, і іграшково тендітна Андріївська церква...
Щось наче штовхнуло мене в груди — я вперше відчув, що я в Києві.
Тато зустрів нас на пероні з квітами, збуджено-метушливий і якийсь незвичний. Щось у ньому вже було невловимо міське, чого не було ні в мамі, ні в дідові, який приїхав разом з нами допомагати влаштовуватися, ні, звичайно, в мені.
Я це одразу відчув.
Квартира була порожня й лунка. В одній кімнаті стояли попід стінами три однаковісіньких алюмінієвих розкладушки і лупав більмуватим оком телевізор. У другій нічого не стояло, тільки в кутку було навалено в безладді різних ящиків, мішків, пакунків — наші речі, три дні тому привезені колгоспною машиною.
Лише кухня була обставлена. Новенький стіл, табуретки, шафи й холодильник сяяли, як у магазині.
— О! Молодець, синку! — поплескав дід Грицько тата по плечу, зайшовши на кухню.— Зразу видно хазяйську дитину. Знаєш, з чого починати треба. Щоб було де сісти та борщу з'їсти.
Я одразу ж вискочив на балкон. В усій квартирі найбільше мені сподобалися ванна і балкон. Балкон був великий, довгий, з двома дверима одні з кімнати, другі з кухні,— хоч у футбола на ньому грай.
Наш будинок стояв на бульварі Дружби Народів біля Печерського мосту, квартира на дванадцятому поверсі, і з балкона видно було далеко-далеко, аж ген за Дніпро, за білі нові масиви, за огорнуті сизим маревом заводи, за сині лісові далі...
Здавалося, ще трохи звестися навшпиньки, витягнути шию, підскочити — і побачиш за обрієм рідне село. І хлопців-однокласників побачиш, і дружків своїх Василя та Андрійка, і вчительку Марію Степанівну, і завуча Володимира Свиридовича, і руду Гафійку Остапчук із сьомого класу...
Я й не думав, що мене так проводжатимуть. Прийшов увесь наш клас, і Марія Степанівна, і татків друг завуч Володимир Свиридович. Принесли квіти. І говорили якісь гарні слова. А Марія Степанівна обняла мене, пригорнула:
— Ти ж пиши, Стьопочко, не забувай нас. Хоч і багато ти мені крові попсував, але я ж тебе, шалапута, люблю.
І я, дурний, не витримав і заплакав. Василь з Андрійком поодвертались і теж зашморгали носами.
А коли ми вже сідали в машину, щоб їхати на станцію, я весь час озирався. Мені дуже хотілося хоч на мить побачити оту руду Гафійку Остапчук із сьомого класу, що жила за чотири хати від нас. І тільки як ми вже від'їжджали, я таки побачив її. Вона вийшла з-за льоху і, приклавши козирком долоню до очей, дивилася нам услід. Руде її волосся аж горіло на сонці і осявало все їхнє подвір'я, всю вулицю, весь світ.
Я підскочив і замахав їй рукою, ледь не перевалившись через борт машини. Вона звела руку і помахала мені теж. Серце мов аж зайшлося від радості. До самісінького поїзда я був щасливий.
І тепер, дивлячись з балкона, я наче бачив отам, за обрієм, руду Гафійку, яка стояла коло льоху і махала мені рукою. І серце моє стискалося.
У нову школу ходив записувати мене тато. Я, звісно, ходив разом з ним.
Чимось та школа нагадала мені нашу нову квартиру. Теж порожня, теж лунка й так само пахла вапном, крейдою, оліфою. І шпінгалети на вікнах так само не зачинялися. І шибки заляпані фарбою. У коридорі стояли козли. Мабуть, щойно закінчився ремонт.
Ота безлюдна лунка порожнеча, ота запахуща після ремонтна холодна сирість були непривітні й одразу нагнали на мене тугу.
І туга та була передвісником невеселих моїх днів у новій школі.
Хто коли-небудь хоч раз був новачком у класі, той прекрасно знає, яке ж то гидке, гнітюче почуття, який принизливий трепетливий неспокій огортає тебе з першої ж миті під цікавими глузливо-вичікувальними поглядами, що зустрічають тебе всюди, куди не озирнешся ти, куди не поткнешся.
Де ти, вдачо моя весела?
Чого покинула мене, втікаючи холодними мурашками кудись у п'яти? Що ж я робитиму без тебе? Сам-один серед них усіх? Пожди! Не тікай! Не лишай мене!
Та хіба втримаєш?
Сміх і гумор, веселий настрій — то дуже тонка, делікатна штука. Мить та й уже. І як не старайся ти — не вимучиш із себе сміху, коли у тобі його нема.
Недарма казав завжди дід Грицько: "Хоч плач і не втирайся, а в тугу не вдавайся. Туга — лиха подруга. Кидай лихом об землю і не журись. Журбою поля не перейдеш, горя не здолаєш. Не давай журбі їздити на собі".
Ех-хе-хе!.. Легко сказати — не давай, а коли...
Коли я тільки вперше переступив поріг отого злополучного шостого "Б" класу, якесь недобре передчуття охопило мене.
— О! Новачок! — дзвінко вигукнув із задньої парти чорнявий хлопець у джинсовій курточці.
— Новачок! Новачок! — майже одноголосно підхопили двоє невисоких кругловидих хлопчаків, які сиділи за першою партою.
Бу-бух! — наче щось вибухнуло. Всі посхоплювалися з своїх місць і вмить оточили мене з усіх боків.
— Звідки, пане, будете? — глузливо-ввічливо спитав чорнявий.
— З села Витребеньки, звідси далеченько, іти прямо, де велика яма, потім з-за рогу навприсядки через дорогу, потім трохи проповзти на пузі у тому лузі, де Іван теля пасе, от і все! — бадьоро відтарабанив я зарані придумане.
— Диви! Язикатий який. Га? — обернувся чорнявий до мордатенького, рум'яного, як яблуко, хлопця.
— Язикатий, нахаба! — кивнув той.
— Тихого пса й муха куса! — хвацько відповів я.
— Ну, дурному псові усе мухи в голові,— усміхнувся чорнявий, і всі зареготали.
Я знітився.
Сміх буває різний. Одна річ, коли сміються з твоїх жартів, дотепів, зовсім інша, коли сміються з тебе... Перший сміх — то радість, я його страшенно любив, заради нього був готовий на все.
Другого сміху я завжди боявся.
Я стояв, опустивши голову. Щоки мої палали. А вони сміялися, а вони сміялися.
Виручив мене дзвоник. Усі кинулися по місцях. Зайшла вчителька. Висока, струнка, гарна. Не вчителька — королева.
Вона посадила мене на вільне місце біля гостроносої дівчини в окулярах. І почала урок.
(Продовження на наступній сторінці)