Двері у зал були прочинені, і з арени лунали різкі, наче постріли, удари шамбер'єра (циркового батога) і глухий кінський тупіт.
Чак, а за ним і я зазирнули в зал.
Кремезний чоловік у білій сорочці й червоних штанах, заправлених у високі кавалерійські чоботи, стояв з довжелезним шамбер'єром посеред арени, а круг нього бігали по колу сліпучо-білі красені-коні з пухнастими китицями із страусового пір'я на головах.
Згори, з-під ажурного купола, крізь скло навскоси падав на арену широкий сніп сонячного проміння, і коні раз у раз вбігали й вибігали з нього, на мить стаючи срібно-золотистими, наче загоряючись, а потім пригасаючи.
Серце моє завмерло від захвату.
Я страшенно люблю коней. По-моєму, це найгарніші й найрозумніші тварини в світі. Як жаль, що їх так потіснила в селі техніка. Коней в нас у колгоспі було мало, всього четверо. Чорний, старий, завжди похнюплений Мишко, сіра кощава Елла, гніда, чогось завжди линюча Манька і чалий, з білою зіркою на лобі Зорик.
Не було для мене більшої втіхи, як тоді, коли конюх дядько Конопля дозволяв запрягти котрогось із них і кудись поїхати — чи води одвезти в бригаду, чи гній вивезти. Я підстрибом біг у конюшню по хомут, поспішаючи і крекчучи від натуги (бо важкенький же!), надівав його коневі на шию і, допомагаючи собі коліном, засупонював, а кінь форкав і гаряче дихав мені в обличчя, іноді доторкаючись до мене теплими оксамитними губами. І така мені була невимовна насолода від цього, що аж дрібненько тремтіло біля пупа.
І зараз, дивлячись на арену, я теж відчув оте солодке тремтіння.
— Гарно! Правда? — обернувся до мене Чак. Уперше за весь час подорожі в минуле заговорив він до мене. Я так звик до своєї невидимості, що навіть здригнувся від несподіванки.
— Гарно! — повторив Чак. — Без коней тодішнього цирку і уявити собі не можна. Власне, цирк і почався з коней, коли у 1780 році кавалерійський капрал у відставці Астлей побудував у Лондоні амфітеатр і почав давати в ньому вистави школи верхової їзди.
— А до того що — не було циркачів? Ні клоунів, ні акробатів? — якось навіть розгублено спитав я (невже могли жити люди колись без циркачів?).
— Та ні. Артисти були. І акробати, і клоуни. Тільки не називалися вони клоунами. Це я про сучасний цирк, стаціонарний, кажу, до якого ми звикли. А артисти були. З найдавніших часів. Ще за Київської Русі. Скоморохами називались. У Софійському соборі навіть фреска є. Стривай,— насторожився раптом Чак і прислухався.— Здається, він уже йде. Слухай, тепер будь уважний. Я потім не зможу з тобою побалакати. Запам'ятай! Коли він скаже мені: "Вийди!" і я вийду (це буде потім під час розмови з Рудим Августом, запам'ятай!), ти не йди за мною, розумієш, не йди. Залишся і послухай, що скаже йому Август. Це дуже важливо, дуже, розумієш!
— Розумію. А чого ж?! Розумію.
Обличчя Чака враз різко змінилося, очі його вже не дивилися на мене. Я обернувся. Від сходів, накульгуючи, швидко йшов Стороженко, трохи захеканий і ніби зніяковілий.
— Порядок! Ходімте.
Вони зайшли у службовий хід, знову піднялися сходами, проминули коридор з багатьма дверима і біля одних дверей зупинилися.
Стороженко помітно хвилювався, навіть у напівтемряві видно було, як він зблід.
З дверей напроти вийшло кілька чоловік у лискучих, з блискітками трико.
Найвищий, чупринистий, усміхнувся до Стороженка:
— А-а, це ти? Знову? Салюто! Гляди не нарвись на Анема. Він десь тут ходить.
— Граціа! Дивитимусь! — кивнув Стороженко і, коли вони пройшли, шепнув Чакові: — Повітряні акробати "Літаючі люди Альберто".
Потім нервовими рухами розв'язав, розкрив круглу картонну коробочку, вийняв з неї знайому вже мені каструлю, нахилившись, щось над нею поробив і передав Чаку.
— Візьми. І подаси мені потім, коли я скажу. Будеш у мене сьогодні асистентом. Добре?
-Він якось непомітно почав уже називати Чака на "ти", виявляючи цим, мабуть, свою приязнь і довіру.
І далі хвилюючись, Стороженко нарешті перевів подих і легенько постукав у двері.
— Заходьте! — почувся зсередини тихий жіночий голос. Стороженко прочинив двері, встромив туди голову і тонким жартівливим голосом проказав:
— Ку-ку!
— А-а, П'єр... Заходьте!
— Я не один. Зі мною асистент. Дозвольте показати вам репризу.
— Будь ласка! Прошу!
Я зазирнув у двері.
У маленькій кімнатці біля туалетного столика з круглим дзеркалом сиділа струнка молода жінка у барвистому шовковому халаті, гарна, з тонкими рисами обличчя, з великими чорними очима, глибокими, як безодня.
Стороженко, а за ним і Чак зайшли у кімнату.
— Алле! — обернувся до Чака Стороженко, артистичним жестом одкидаючи назад руку. Чак подав йому каструлю.
— Шановна публіко! Сьогодні на базарі я купив каструлю. Звичайну порожню каструлю. Дивіться!
Він підняв угору каструлю, перевернув її, показуючи, що вона порожня. Потім закрив її кришкою.
— Прийшов додому... одкриваю... Ап!
Він різким рухом зняв кришку — у каструлі лежало три свіжі червоні троянди.
Стороженко опустився на одне коліно і подав троянди мадемуазель Терезі.
"Ага! Ясно! — подумав я.— Ясно, чого він захекався. Бігав купувати квіти. Не хотів, щоб Чак це бачив".
Я помітив, що поряд з цирком, за готелем "Континенталь", у третьому номері був магазин квітів "Флора", а навпроти, у четвертому, поряд із залом "Скетінг-рінг", магазин квітів "Парма". В один із них Чак, мабуть, і забіг.
Мадемуазель Тереза взяла квіти і мовчки граціозним рухом вдячно схилила голову.
Стороженко підхопився.
— Та це ще, шановна публіко, не все! Захотів я зварити борщу. Одкриваю каструлю...
Стороженко знову різким рухом зняв кришку, пролунав вибух, фейєрверком сипонули іскри бенгальського вогню, бабахнуло вдруге, і з каструлі полетіло вгору різноколірне конфетті.
Клоун, наче з переляку, гепнувся, сів на підлогу.
Тереза засміялася.
— Ну як? — підводячись, з надією спитав Стороженко.
— Добре, П'єр, добре. Гарна реприза. Я думаю, тепер вас візьмуть.
Тереза сміялася, але очі в неї були сумні. Стороженко помітив це.
— Що з вами, Терезо?
— Нічого,— спокійно відповіла вона.
— Що з вами, скажіть? — Стороженко підійшов до неї майже впритул і поклав їй руки на плечі.— Ви ж знаєте, мене не можна обманути...
Вона дивилася на нього своїми великими бездонними очима і мовчала. Що сталося?
І враз вона опустила голову і притулилася щокою до його грудей. — Я... я боюсь, П'єр... — Що? Чого?
— Сьогодні я вперше виступаю на трапеції над ареною з дикими звірами. Без сітки. — Ну?! Нащо?! Для чого?! — Анем сказав... Павлин вимагає... — Не слухайте! Не треба! Відмовтеся! Прошу вас.
— Не можу. Ви ж знаєте. Не можу... Взагалі-то я ж нічого не боюсь, ви ж знаєте... Я не боюсь висоти, я не боюсь хижаків... Я нічого не боюсь, П'єр... Але... але єдиному вам признаюсь; я з дитинства боюсь собак. Після того як мене малу покусала вівчарка. Я їм не вірю. А в Естмана; крім левів, тигрів, ведмедів, ще й доги. Треба ж... — Я піду до Анема. Я поговорю з ним... Я...
— Це безумство. Він же ніколи не візьме вас після цього. — Дарма. Я все одно піду. Я не допущу. Я...
— Я забороняю вам! — В очах її була невблаганність.— Я пересилю себе. Ви ж знаєте, П'єр, якщо я не виступлю сьогодні, я втрачу кураж. Ви ж знаєте, що це для нас значить. — Знаю...— зітхнув він, здаючись. Вони говорили, зовсім забувши про Чака, наче його й не було в кімнаті. Чак стояв біля дверей, не наважуючись ні сісти, ні вийти з кімнати. "Для чого цей клоун брав його з собою? — подумав я.— Він же спокійно міг обійтися в своїй репризі й без асистента. Щоб проніс повз швейцара коробку з каструлею? Чи, може, тому, що не наважувався сам зайти до Терези? Треба було, щоб хтось був поруч, байдуже хто..."
І я згадав раптом руду Гафійку Остапчук із сьомого класу, згадав, як я хотів колись піти до неї, але не наважився сам і підбив дружків своїх, Василя й Андрійка, і як я не знав, куди очі ховати від солодкого соромливого щему, мовчки дивлячись, як викаблучуються перед Гафійкою хлопці, а вона сміється-заливається й зиркає на мене веселим оком... І дорослі, виходить, як діти...
— Будьте сьогодні в цирку, П'єр, — сказала вона.— Тоді я не боятимусь. Сховайтеся десь до вистави... А тепер ідіть! Зараз прийде сюди Анем. Ідіть, благаю вас! Я не хочу, щоб він вас вигнав. Мені треба, щоб ви були сьогодні в цирку. Чуєте? Треба! Ідіть!
— Добре, Терезо, добре! Я вже йду. Борони вас боже! — він перехрестив її, потім поцілував руку і, тільки тепер, видно, згадавши про Чака, обняв його за плечі й повів з кімнатки.
Тільки-но встигли ми вийти, як у кінці коридора почувся різкий, гавкаючий голос:
— Щоб через п'ять хвилин було! Ясно? Не буде — вижену!
— Анем! — Стороженко схопив Чака і, притиснувши його до себе, сховався за виступ стіни.
Добре, що мені не треба було ховатися, бо сховатися вже було б ніде.
Коридором, по-качиному перевалюючись, швидко йшов маленький опецькуватий чоловік з круглим, подзьобаним віспою обличчям.
(Продовження на наступній сторінці)