Рудому Августу вдалося відірватися від переслідування (Стороженко через покалічену ногу не міг швидко бігати). Август десь зник.
— Не треба! Прошу вас! Не треба! — продовжував благати Чак.
Але Стороженко аж тремтів від люті.
Він кидався то в один, то в другий бік, рвучко розчиняв якісь двері, зазирав у різні одному йому відомі закутки. І нарешті...
— А-а-а!
Не знаю, хто це закричав — чи Стороженко, чи Рудий Август... Рудий Август зіщулився, забившись у куток тієї самої комірчини, де пересиджували до початку вистави Стороженко з Чаком. Він підніс догори руки і впав навколішки.
— Ні! Ні... Це не я! Не я! Це — Анем! Вона знехтувала ним, не прийняла його залицянь. І він... щоб помститися... Пообіцяв за великі гроші... Павлину.. справжній смертельний номер...
-І ти?! За гроші?!..
-Ні!.. Ні! То він! Усе він!.. Я ж маленька людина...
-Брешеш!..— люто зашипів Стороженко,замахуючись.
— Ай! — смикнувся Август, увібравши голову в плечі.— Не вбивай! Не вбивай мене! Я... я тобі загадку зараз, секрет один відкрию. Великий секрет! Вік мені дякуватимеш. Клянусь! Правду кажу!.. Святий хрест! — Він швидко перехрестився. — Уб'єш мене — разом зі мною секрет загине. Секрет, який усіх клоунів світу може зробити щасливими. Святий хрест, правду кажу! Перед смертю не брешуть! — Він знову перехрестився. Піднята рука Стороженка завмерла.
— Тільки... тільки хай він вийде,— кивнув Август на Чака.— Лише тобі, тобі одному...
Стороженко глянув на Чака і, наче вибачаючись, кивнув.
Чак вийшов.
Я за звичкою сіпонувся було слідом за ним і раптом — ой! — згадав: це ж мені треба лишитися, це ж головне, заради чого Чак узяв мене у своє дитинство — почути, що ж скаже зараз Рудий Август, бо ж сам він тоді почути не зміг.
Я лишився.
— Слухай! Слухай!, — гарячково зашепотів Рудий Август, підповзаючи на колінах до Стороженка.— Ти тільки поклянися, що й мене не забудеш, поділишся. Я ж теж нещасний. Мене публіка не любить, не приймає. Я... Ні-ні, я нічого, просто... Так от! Живе на Куренівці дід. Старий Хихиня. Він знає таємницю весел-зілля, сміх-трави. Правда! Правда! Тільки він не хоче мені говорити. І я от збираю гроші, думаю, може, за гроші... А тобі він і так скаже. Тебе всі люблять. А мене...— він шморгнув носом,— мене...
— Бо ти — тля, жук-гнойовик. Тільки про гроші й думаєш. За гроші ладен убити,— зневажливо кинув Стороженко і опустив руку.— Живи, нікчемо! Не буду об тебе руки марати... І секрета мені твого не треба. Не вірю я у те весел-зілля, у сміх-траву. Балачки це все. Вигадка! Теревені! Немає в світі ніякої сміх-трави. Ніякого весел-зілля. Зате підлості людської, жорстокості, заздрощів, злості — хоч греблю гати.— Стороженко повернувся й вийшов. Я слідом за ним.
У коридорі, прихилившись до стіни, стояв Чак.
— Ходім, сипку,— ніжно обняв Стороженко Чака за плечі й махнув рукою. Ну його!
І стомлено, безсило, наче після важкої-важкої роботи, на мить опустив голову. Але вже наступної миті стріпнувся і заспішив коридором та сходами вниз.
Карета "швидкої допомоги" вже приїхала, і ми ще встигли побачити, як двоє дебелих санітарів виносили на ношах з цирку Терезу.
Карета була з червоним хрестом, запряжена кіньми.
Стороженко дивився на Терезу і нічого не помічав. Не помітив він і як підійшов до нього той здоровенний, з бакенбардами, наче в рисі, цирковий швейцар, а разом з ним такий же здоровенний пикатий городовик з шаблюкою.
— Оцей? — обернувся городовик до швейцара, показуючи на Стороженка.
— Оцей! — пробасив швейцар.
— Просю! — сказав городовик, беручи Стороженка під руку.— Ходім!
— Пардон отсюдова! — пробасив швейцар, підхоплюючи Стороженка під другу руку. З-за городовика визирнула розлючена ряба пика Анема:
— Я тобі покажу, як за груди хапати! Убивця! Каторжник!
— За що? Та він же нікого й пальцем не зачепив! — розгублено вигукнув Чак.— Він же...
Раптом, як з-під землі, виринула біля Чака миршава постать лисого чоловіка в пенсне.
— Гімназист! Ви чому після восьмої вечора у публічному місці? Ану! — І класний наглядач схопив Чака за рукав. Ех! Тут мене така злість узяла, що я про все на світі забув.
— Та ви що! — закричав я.— Фараони кляті! Душогуби! Сатрапи царські!.. Ану пустіть!
Дивлюсь — завмерли, вирячилися всі навколо: і швейцар, і городник, і Анем, і публіка.
— Боже мій! Звідки воно взялося?! Якесь хлоп'я божевільне! Хапайте його! — верескнула товста дама в капелюшку з страусовим пером.
— Держіть! Держіть! — залунало звідусіль.
— Ага! Дзуськи Я невидимий! Ловіть вітра в полі! — кричу я. Та раптом відчуваю — хапають мене за одну руку, за другу, за комір.
— Пустіть! — кричу.— Ви що! Не чіпайте мене! Я ж невидимий! Я у вашому царському режимі не жив ніколи! Пустіть!
Та мене, як у кошмарному сні, стискають усе дужче й дужче. Мені вже й дихати нічим.
І тут усе перед моїми очима попливло, закрутилося і...
РОЗДІЛ VІІ
Невже я більше не побачу його? Відкриття: у Тусі очі, як у Терези!
"Ха-ха-ха! Муха закохався у Туську Мороз!" А може, вона все-таки є,
сміх-трава?! Зустріч біля меморіалу..
Ой!..— Я сидів на лавці біля цирку, на площі Перемоги, поруч із старим Чаком.
— Га? Що? — розгублено кліпнув я.— Щось я не так зробив?
— Та ні,— усміхнувся старий.— Усе так. Але більше там робити сьогодні було зовсім нічого.
Стороженка тоді забрали в участок. А мене класний наглядач одвів додому, записав прізвище і передав у гімназію. Були неприємності...— Він замовк і вичікувально подивився на мене.
Ах, так! Я ж мушу розповісти йому, що ж сказав Рудий Август Стороженкові у комірчині. І я розповів.
— Весел-зілля... Сміх-трава... Гм...— задумливо промовив старий.
— Ех! От би взнати секрет того весел-зілля!.. От би!..— запально вигукнув я.
І уявилося мені раптом: хлопці хочуть з мене поглузувати, посміятися, а я регочу їм просто у вічі, регочу, заливаюсь. І хлопці отетеріло перезираються, розгублено замовкають. І вже не вони, а я з них сміюся. Бо знаю секрет сміх-трави. Ех!
Чак подивився на мене співчутливо — наче прочитав мої думки.
— А ви Стороженка що — не питали тоді? — мусив же я щось сказати.
— Не питав. Бо не зміг спитати. Не бачив я його тоді більше. Вислали його з Києва. Я шукав його, заходив і до Йосипа, і до Федора Івановича. Але вони теж нічого не знали, нічого не могли мені сказати. Пізніше вже ходили чутки, нібито Стороженко виступав якийсь час в Одеському цирку. З тою ж таки репризою, що показував Терезі. Виходить, каструлю хтось із людей цирку йому передав. Він її тоді в комірчині сховав. А потім сліди його загубилися. Одного тільки разу я чув, начебто його й Терезу бачили разом на пароплаві серед поранених червоноармійців. Це вже під час громадянської війни, у двадцятому році. Але чутки були непевні. Тереза тоді видужала, навіть не стала калікою. Але в цирк не повернулася. Виступати під куполом уже не могла. Втратила кураж, як кажуть циркачі.— Чак зітхнув і задумливо подивився поверх моєї голови кудись у далечінь.
— А ви?.. Як склалося потім ваше життя? — обережно запитав я.
— Як склалося? — старий усміхнувся.— Довго розповідати... Після того захворів я цирком. Почав посилено тренуватися, бігати в цирк. Тільки не в той, на Миколаївській, Крутикова "Гіппо-палас", а в цирк Труцці, що містився на Троїцькій площі, за Троїцьким народним домом (тепер тут Театр оперети). У "Гіппо-палас", сам розумієш, мені було нічого й потикатися. Управляючий цирком Анем і навіть швейцар добре мене запам'ятали. Бігав я, бігав і одного прекрасного дня кинув гімназію, втік з дому і з трупою Франкарді гайнув мандрувати по світу. І акробатом був, і повітряним гімнастом, і наїзником... А потім клоуном. У громадянську воював у Щорса. Потім знову цирк. Згодом, як постарів, перейшов в уніформісти. У нас всі так роблять: коли не можуть уже, як ми кажемо, "працювати номер", переходять в уніформу, в інспектори манежу, в касири, в конюхи, в прибиральники навіть, аби тільки не йти з цирку. А це вже років десять на пенсії. Важко стало,— старий зітхнув.— Ну, гаразд! Спасибі тобі! — Він ніжно притис мене до себе, підвівся.— Засиділись ми сьогодні трохи. Вибачай.
— Та що ви, що ви...
— Ще раз спасибі тобі, Стьопо. Ну, прощай! Гарний ти хлопець! — Він ще раз пригорнув мене, обняв.
— А... а... Голозубенецького ви не бачили більше? Що з ним сталося потім?
— Голозубенецький у громадянську в банді Петлюри був, люто бився проти червоних, прославився своєю жорстокістю. Справедлива кара спостигла його тут же, в Києві. Доля підготувала йому самому "смертельний номер". Тікаючи від щорсівців, забрався він на дах дванадцятиповерхового будинку Гінзбурга, найвищого в Києві тоді (на його місці готель "Москва"), зірвався і...
— А Рудий Август? І Анем?
(Продовження на наступній сторінці)