До меморіалу тато привів нас у перший же день, як ми приїхали. Він водив нас по великій території меморіалу і все показував з такою гордістю, наче він сам це усе зробив. Ми з мамою і з дідом Грицьком ходили тихі й зачудовані. Навіть завжди балакучий дід Грицько примовк і тільки цокав язиком.
Та й важко було не цокати. Поруч з тою велетенською сріблястою постаттю Вітчизни-матері, що високо вгору здіймала щит і меч, відчуваєш себе маленькою-маленькою комашкою.
А ті скульптурні групи у півтемряві бетонних коридорів, а величезна чаша з вічним вогнем, а площадка з бойовою технікою...
Я йшов нескінченними алеями та сходами і раз у раз нахилявся й зривав якусь травинку, підносив до рота й жував. Ні в кого й підозри не могло виникнути. Хто не брав у рота травинку!..
Ви, звісно, можете сміятися, але всі, навіть найвидатніші, відкриття робилися випадково. Є навіть такий науковий метод проб і помилок. Тобто пробує-пробує людина, помиляється-помиляється, а потім — гульк! — і відкриття.
От і я пробував. У буквальному розумінні. Через півгодини я вже так напробувався, що в мене щелепи зводило. А сміху не було. Ні грама (як каже мій тато). Ні, так я стану коровою, ремигати почну, а сміх-трави не знайду.
І раптом...
— Стьопо!..
Я підвів голову і аж спіткнувся від несподіванки.
Передо мною стояв... Чак.
— Здоров! Ти диви!.. Оце зустріч! А я саме щойно про тебе думав. Добре було б, думаю, розшукати Стьопу. Розумієш, учора я себе дуже погано почував. Не хотів тебе лякати, але боявся, щоб прямо на вулиці не той... Серце схопило. Це в мене буває. Все-таки вісімдесят... Але одлежався, ліків наковтався і — нічого. Ще стрибаю. А ти як ся маєш?
— Нічого.— Я так зрадів зустрічі з Чаком, що мені можна було нічого й не пояснювати, я цілком природно усміхався.— Все нормально.
— Ти прямо з школи?
— Ага.
— І не обідав?
— Я ще не хочу... Я дуже люблю ці місця.
— Правда? Гарно тут.— Чак задумано подивився удалечінь.— А я теж прийшов... Війна згадується. Окупація... Я тобі вчора обіцяв розповісти. Якщо зустрінемося... Ну от, зустрілися. Але, знаєш, може, краще знову давай перенесемося туди? Га?
У мене швидше забилося серце.
— Авжеж! Звичайно!
— Тільки давай завтра. Га? Бо ти ще й не обідав, і уроків не робив. А завтра о четвертій. Біля цирку, там же. Гаразд?
— Ну... гаразд,— трохи розчаровано мовив я. Мені хотілося зараз, негайно. Але... нічого не вдієш.
Чак, мабуть, відчув мій настрій.
Він поклав мені на плече свою легку, майже невагому руку і сказав, наче вибачаючись:
— Сьогодні я все-таки не в формі... Ходімо, проведеш мене трохи. Я на метро. А ти там на автобус сядеш чи на трамвай та й поїдеш до свого Печорського моста.
— Ага! — зрадів я. Мені не хотілося отак зразу розлучатися з ним.
Ми вийшли з меморіалу до Лаври й пішли вулицею Січневого Повстання.
— Ну, як там у тебе в школі? Все гаразд? — спитав Чак.
— Та... нормально,— одвернувся й махнув я рукою, намагаючись не виказати свого збентеження. Я б краще провалився крізь землю, ніж став розказувати йому про свої шкільні неприємності, про свою ганьбу, про свої переживання.
Чак більше нічого не сказав, і якийсь час ми йшли мовчки.
— Слухай, а ти "Граф Монте-Крісто" Дюма читав? — несподівано повернувся він до мене.
— Аякже!
Я справді перечитав торік усього Дюма, який був у нашій сільській бібліотеці,— і "Три мушкетери", і "Віконт де Бражелон", і "Королева Марго", і, звичайно, "Граф Монте-Крісто". Мій дід Грицько ще його на графа Монте-Крісло перехрестив. Хоча теж прочитав з великим задоволенням. Дід Грицько усі книжки, які я приносив з бібліотеки, після мене читав.
— Ну, і як тобі? — спитав Чак.
— О! — показав я великий палець.
— То, значить, тобі буде цікаво подивитися на цей будинок.— Чак зупинився біля старовинного будинку з незвично високими довгастими, нагорі закругленими вікнами.
— А що таке? — спитав я.
— Це так звана садиба Іпсіланті. Тут у 1807 — 1816 роках жив легендарний Костянтин Іпсіланті, який боровся проти турецького гніту в Молдові та Валахії (так називалася колись територія сучасної Румунії). Після придушення турками повстання Іпсіланті оселився в Києві. Тут і помер. І похований був у Георгіївській церкві. Пушкін захоплювався його подвигом. А француз де Легард, відвідавши Київ, описав подвижницьке життя Костянтина Іпсіланті у своїх мемуарах. І Александр Дюма потім використав ці сюжети для роману "Граф Монте-Крісто". Отже, можна сказати, що граф Монте-Крісто вийшов і пішов мандрувати по світу з оцього київського будинку. Вулиця Січневого Повстання, 6. Майже проти станції метро "Арсенальна".
Вражений, я дивився на незвичайний будинок. Скільки разів я проїздив повз нього й не знав, що це за будинок!
Оце здорово!
Ну й здивується мій дід Грицько, коли я розповім йому про це!
Граф Монте-Крісто, можна сказати, жив у Києві! Ну! У Києві, де живу тепер я.
— Значить, до завтра, Стьопо? Бувай здоровий! — Чак поплескав мене по плечу й пішов до підземного переходу.
— До завтра,— ще не отямившись, кивнув я.
РОЗДІЛ VІІІ
Знову базар. Побачення через тридцять років. "Поможи мені, Стьопо!" Я
іду в гестапо.
І от завтра — уже сьогодні.
Я біжу від тролейбуса до скверика біля цирку, і серце моє тривожно б'ється — чи не трапилося, бува, щось із Чаком. Чи е він, чи є?.. Є!
Сидить. Усміхається. І старечі зморшки його на щоках розгладжуються від тієї усмішки, а біля очей на скронях збираються у променисті пучечки.
— Здрастуй, Стьопо! Сідай, друже мій дорогий! — Він ніжно обіймає мене за плечі.— Сама доля, видно, послала мені тебе, щоб перед останньою своєю репризою зняв я з душі тягар, який висів на ній стільки років. І як це я вгадав тоді в цирку, що саме ти той, хто зможе мені допомогти! Ну, гаразд...— Усмішка згасла на його обличчі, він зітхнув.— Для тебе, Стьопо, війна — Велика Вітчизняна — така ж давня історія, як і Жовтнева революція, як і дореволюційний час, де ми з тобою вже побували. Та й то сказати сорок з лишком років від її початку... А для мене — ніби вчора була ота ніч двадцять другого червня, коли я прокинувся вдосвіта од вибухів, не розуміючи, що це таке (гітлерівці ж почали з того, що скинули бомби на наш Київ). І в сонячний недільний ранок ще нічого не розумів. Того дня мало відбутися відкриття Центрального київського стадіону. Я був завзятим болільником і збирався піти на зустріч наших київських динамівців з армійцями. Але... Я пішов не на матч, а на фронт. Я тобі казав, що у громадянську воював у Щорса. Був командиром взводу кулеметників кавалерійського полку. І от ця спеціальність через двадцять років мені згодилася. Брав я участь в оборот Києва. Поранений, попав у полон. Був у страшному Дарницькому концентраційному таборі військовополонених. Утік. Мати моя ще була жива тоді. Дома перевдягнувся і приховав від окупаційних властей, що командиром воював проти фашистів. Для них я був артист цирку, який згорів у перші дні окупації. Влаштувався працювати вантажником на вокзалі. Згодом зв'язався з підпільним Залізничним райкомом, яким керував Олександр Сидорович Пироговський... Він загинув за місяць до . визволення Києва. Посмертно йому присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Наш Залізничний райком був основною базою для підпільного міськкому партії при створенні партійного підпілля в Києві. Особливо у найтяжчий, початковий період фашистської окупації. Ми випускали антифашистські листівки, зведення Радінформбюро, вчиняли диверсії: псували паровози, виводили з ладу колії, одного разу пустили паровоз на розведений поворотний круг, чим перервали на кілька місяців роботу депо Київ-Московський. Потім пустили під укіс військовий ешелон з гітлерівцями на перегоні Дарниця — Бровари. Про це можна довго розповідати. Страшний, буремний і трагічний то був час — ціле окреме життя. Для скількох друзів і товаришів моїх воно тоді обірвалося! Чак на хвилину замовк, сум оповив його очі.
— Скажіть,— насмілився спитати я тихо,— а що сталося з отим майстром... Йосипом... балмалухе?
— Загинув. У Бабиному яру...— Чак зітхнув.— Не зміг виїхати з Києва. Тітка його ("наречена Мохомовеса", пам'ятаєш?) була дуже стара, за дев'яносто, з дому вже не виходила. Розстріляли німці... Майже сто тисяч... Той страшний день двадцять дев'ятого вересня забути не можна... Нескінченним потоком тяглися люди вулицями Києва: по Жаданівський, повз базар, по Дмитрівській, по Лук'янівці, туди, на Сирець — молоді, старі, діти... Немічних везли на тачках. Молоді йшли і сміялися, не знаючи, що на них чекає... А потім залунали кулеметні черги в Бабиному яру... Скільки людей загинуло! І мирних жителів, і військовополонених. Не обійшла біда й підпілля нашого. Особливо під час масових арештів улітку сорок другого, коли в підпілля проникли провокатори. Тоді були заарештовані секретарі Шевченківського, Жовтневого, Московського райкомів партії, багато членів міськкому.
(Продовження на наступній сторінці)