Двері розчинилися, і Стороженко, а за ним есесівець зайшли. Я — за ними. За поручнями сходи були обплетені дротяною сіткою (мабуть, щоб не можна було стрибнути вниз). Вони піднялися на другий поверх, пішли довгим коридором з високими різьбленими дверима обабіч.
Гестапівець розчинив якісь двері, і вони зайшли.
Гестапівець сів за стіл, закурив сигарету.
Старий Стороженко стояв, опустивши сиву голову.
— Ну, здрастуй, П'єр! — усміхнувся гестапівець і зняв темні окуляри.
— Август? — здивовано прошепотів Стороженко. Так, це був Рудий Август. Тепер і я впізнав його. По голосу. Обличчя його перетинав шрам.
— Не думав я, що зустрінемось,— одкинувши назад голову, примружився Август.
— І я не думав,— зітхнув Стороженко.
— Іду сьогодні по базару — очам своїм не повірив: невже, думаю, ти? Придивився — ти! Наказав поліцаєві, щоб тебе привів. Не хотілося, щоб перше твоє враження від зустрічі було зіпсоване вульгарною базарною обстановкою. Хотілося, щоб це відбулося у пристойнішому, ха-ха-ха, місці. Ми ж з тобою все-таки артисти. Любимо ефекти. Ха-ха-ха! — Він був дуже задоволений собою.
Стороженко похмуро мовчав.
— Та ти сідай, сідай,— наче лиш тепер помітивши, що той стоїть, мовив Август.— Ти ж уже старенький, либонь, ноги не тримають, років же на п'ятнадцять за мене старший. Ех-хе-хе. Минуло життя... Що ж це ти у більшовиків кращої долі не заробив — кинули вони тебе, як непотріб, старцюєш на базарі. І в цирку ти наче не виступав у них. Я цікавився. Наче не виступав.
— Не виступав,— тихо сказав Стороженко.
— Чого ж це? Революція дала усім такі можливості. "Хто був нічим, той стане всім..." — співається у вашому "Інтернаціоналі". А ти ж такий талановитий. І раптом... Ай-яй-яй... Чи, може, тебе на гастролі до Сибіру одправили... Ха-ха-ха!
— Ні...
— Стривай! А де Тереза? Вона ж тоді вижила, мені казали... І ви потім наче побралися.
— Вона померла від тифу у громадянську...
— А-а, тоді ясно. Ти не зміг кривлятися на арені після цього. Диви!.. Така любов! Хто б подумав?! І все-таки талант у тебе є. Є! Я дивився сьогодні, як ти "виступав". Люди сміялися. А в умовах окупації, горя, неволі, голоду примусити людей сміятися — це неабияка річ.
— Може, зараз людям усмішка потрібніша, ніж будь-коли. Для того, щоб вижити...
— Можливо.
— А ти, я бачу, теж з цирком розпрощався. Ти, кажуть, так несподівано зник тоді. Ні речей з дому не взяв, нічого. Всі були певні, що з тобою щось сталося, у Дніпрі втонув абощо.
— Ні, не втонув. Такі, як я, не тонуть,— самовдоволення так і лізло з нього.— Я зрозумів, що цирк — це пустий номер. Кинув усе й зайнявся комерцією. Через рік мав свій магазин у Читі.
А в сімнадцятому вже було три магазини. Солідна фірма. З більшовиками мені було, як ти розумієш, не по дорозі. Батьки мої — німці. В Мюнхені жив мій рідний дядько. Я й поїхав до нього. У тридцять третьому я був разом з фюрером... І от бачиш — ти старцюєш на базарі, а я сиджу тут. Мене дуже шанують як спеціаліста з російського питання. У мене замок у Тюрінгії і вілла на Топліцзеє.
— Розумію...— похитав головою Стороженко.
— Ні, ти ще нічого не розумієш,— одкинув назад голову і примружився Август.— Ти що думаєш, що я привів тебе сюди, щоб поговорити про цирк, згадати молодість. Ха-ха-ха!.. Ні-і! Я надто ділова людина, щоб дозволити собі таку платонічну дурницю. У мене до тебе справа.
— Яка?
— Пам'ятаєш, ти хотів мене убити, і я назвав тоді ім'я куренівського діда Хихині, який знав таємницю весел-зілля, сміх-трави. Стривай!.. Я знаю! Ти зараз почнеш говорити, що ти не був у нього, нічого не знаєш і тому подібне. Так от, попереджаю, не витрачай фосфору і не говори. Я не повірю жодному твоєму слову. Я за цей час навчився добре розуміти психологію людей. Без знання людської психології в гестапо нічого робити. Ти був у Хихині. Ти не міг не піти до нього хоча б із звичайної людської цікавості. Ти не міг собі відмовити у приємності познайомитися з незвичайною людиною, яка знає секрет весел-зілля, чудодійної сміх-трави, здатної робити людей веселими, а отже, щасливими. І ти ходив. І тобі Хихиня відкрив секрет. Я це зрозумів сьогодні на базарі. Звичайно, відкрив. Бо ти сподобався йому...
Стороженко уважно слухав і все пильніше й пильніше вдивлявся у Рудого Августа. І раптом... зареготів.
Не знаю, чи стіни гестапо чули коли-небудь такий гучний і щиро веселий регіт заарештованого.
— Смійся, смійся! — кивав головою Август.— Це тільки доводить, що я правий. Смійся!
— Ха-ха-ха! Я сміюсь, бо паршиві, виходить, у вас справи, коли вам так знадобилося весел-зілля. Невесело вам, значить... Ха-ха-ха!
— Ти, здається, забув, де ти сидиш,— процідив крізь зуби Рудий Август.— Мені б не хотілося одразу вести тебе у підвал.
— Не лякай мене, гнидо! — зневажливо глянув на нього Стороженко.— Я вже старий чоловік. І мені вже нічого не страшно. Я не знаю секрету весел-зілля, але якби й знав, ніколи не відкрив би тобі його.
— Ти знаєш! І відкриєш! Просто це займе трохи більше часу, ніж могло б зайняти. Зваж, звідси ніхто не втікав і не втече. Ці стіни дуже надійні.
Август не знав, що у березні сорок третього звідси, з внутрішньої тюрми гестапо, втече підпільник. Це була єдина за всю історію втеча звідси. Правда, жінка, в якої він сховався, на другий день виказала його, виявилася зрадницею. Про це розповів мені потім Чак.
Я з хвилюванням дивився на старого Стороженка, не в змозі нічим допомогти йому. Мені ж іще треба було виконати прохання Чака.
— Роби зі мною що хочеш,— байдуже мовив Стороженко.— Але все це марно.
— Зробити неважко. У нас тут такі спеціалісти, що з мертвого витягнуть те, що треба. Але ти такий, старий і немічний, що я боюсь, як би ти одразу не став трупом після першої зустрічі з ними. Тому я зроблю перерву, дам тобі можливість добре подумати й усе зважити. Якщо ти даєш нам весел-зілля, ти вільний. Я не стану навіть мститися. Тобі й так недовго лишилося. Якщо ні — життєвий досвід і фантазія мусять тобі підказати, що на тебе чекає. Невже тобі так хочеться помучитись перед смертю? Подумай! То дурниця, що ти кажеш, ніби старий і тобі вже нічого не страшно. Навпаки. Чим старіша людина, тим більше вона боїться смерті. Іди й подумай.— Август натиснув кнопку, зайшов солдат.
Стороженко хотів, мабуть, щось сказати, потім передумав, тільки махнув рукою і мовчки вийшов. Я, звичайно,— слідом за ним.
Солдат вів його довгим коридором.
Одні з дверей розчинилися, і звідти вивели трьох — закривавлених, у подертих червоних футболках. Коли я розказав Чакові потім про цю зустріч і описав тих трьох, він сказав, що це були, мабуть, футболісти київського "Динамо", учасники знаменитого "матчу смерті". Лишившись в окупованому Києві, вони зіграли кілька матчів, як команда Четвертого хлібозаводу, з німецькими військовими командами. Здебільшого на стадіоні "Зеніт" на вулиці Керосинній. Тепер це стадіон "Старт", і там поставлено пам'ятник героям-динамівцям. А вулицю названо ім'ям Шолуденка — розвідника, який перший увірвався на танку в окупований Київ і загинув на його вулицях.
З розгромним рахунком (11 : 0, 13 : 0) вигравали динамівці в червоних футболках у фашистів. І кожен гол кияни сприймали захоплено, як удар по ненависних окупантах. Це був масовий вияв патріотизму. І до німців нарешті дійшло. Після матчу з командою "Люфтваффе" (повітряних сил) динамівців заарештували і згодом розстріляли (у лютому 1943 року).
Німець завів Стороженка до камери у підвалі. Я прослизнув слідом.
Коли грюкнули двері і клацнув замок, я на мить відчув жах.
Я розумів, що мені ніщо не загрожує, що в крайньому разі я негайно повернуся в сучасність, але було моторошно відчувати себе замкненим у камері-одиночці гестапо.
Не можна було гаяти ні хвилини. Я мусив виконати прохання Чака, мусив устигнути сказати Стороженкові, чому Чак одвернувся від нього.
— Петре Петровичу... П'ер!..— почав я і одразу відчув холодну сирість, якою тягло від стін камери.
— Га? — Стороженко здригнувся, здивовано глянувши на мене.
Не даючи йому опам'ятатись, я відразу виклав скоромовкою все, що мав сказати.
І знову так, як на базарі, коли він упізнав Чака, зморшки на чолі його розгладились і обличчя освітилось усмішкою.
— Спасибі... Добре, що сказав, А то я вже думав... — І враз брови його вражено піднялися.— Стривай! А ти як же тут опинився? Чи, може, я марю...Він торкнувся рукою свого чола.
Я навіть не встиг нічого сказати. Двері враз рвучко відчинилися, і до камери вскочив Рудий Август.
— Що?! Підпільник? З в'язанкою? На базарі? Де?! — він кинувся до мене. Певно, в камері були вмонтовані мікрофони, і він чув усе, що я сказав Стороженкові.
Але простягнута рука Августа не торкнулася мене. З несподіваною для свого віку спритністю Стороженко скочив і схопив обома руками його за горло.
Вони покотилися по підлозі. Рудий Август захрипів.
До камери вбіг гестапівець з автоматом.
Пролунали постріли. Я закричав. І все зникло...
...Рука Чака ніжно обіймала мене за плечі. Ми сиділи на лавочці біля цирку на площі Перемоги.
(Продовження на наступній сторінці)