— Авжеж! Авжеж! Треба перевірити! А як же! — загорівся я.
— І знову без твоєї допомоги мені не обійтись. Того разу все відбувалося зі мною так, як і справді було тоді, в минулому. А на цей раз мені доведеться робити те, чого я тоді в дійсності не робив. Отже, є риск якщо зроблю щось не так, наражусь на небезпеку — вмить подорож моя в минуле перерветься. Тільки треба мені, щоб ти був поряд: у разі чого — підстрахуєш мене, закінчиш, так би мовити, "операцію" сам. Згоден?
— Питаєте! Звичайно, згоден! Дуже згоден!
— Так от, іди додому. Обідай, роби уроки. А о пів на п'яту приходь. Тільки не до цирку, а на площу Богдана Хмельницького, у скверик, там, де мідний лев. Знаєш?
— Аякже! Знаю прекрасно. Спина того лева аж блищить, дитячими штаньми відполірована. А чого туди?
— Бо в мене там справа. Я туди зараз їду. Буду там у Літературному музеї. Біля Софії. А тобі ж байдуже куди — чи до цирку, чи до площі Богдана. Правда? До Богдана, по-моєму, навіть ближче. Доїдеш шістдесят другим автобусом до площі Ленінського Комсомолу, а потім повз новий Музей Леніна по вулиці Героїв Революції вгору піднімешся та й усе.
— Та й усе,— весело погодивсь я.
— Ну, біжи! До зустрічі.
І я побіг додому, а Чак пішов на тролейбус, щоб їхати на площу Богдана Хмельницького у Літературний музей.
"Мабуть, над книжкою працює. Спогади, мемуари пише. А то що йому інакше в Літературному музеї робити?" — подумав я.
Дома, пообідавши, я з таким ентузіазмом узявся за уроки, що аж стіл захитався. І все в мене виходило, все в мене робилося напрочуд ловко й швидко. Наче хто в моїй голові ліхтаря засвітив — так ясно стало. Я навіть підспівував-підмугикував сам собі, уроки роблячи. Коли є охота, то є й робота.
Не зогледівся, як і поробив уроки. А задано було, чесно кажучи, багатенько. Я ото похвалився Чакові, але як почав, то боявся, що не встигну, доведеться на вечір лишати. Але не довелося. До чотирьох годин усе геть-чисто поробив.
І зі спокійним серцем погнав на площу Богдана.
Ми наче змовилися — підійшли до того мідного лева майже одночасно. Я ще здаля побачив, як старий Чак переходив вулицю, наближаючись до скверика.
— О! Молодець! Ну, як уроки? — цими словами зустрів мене Чак.
— Чудово! Як в аптеці! —відрапортував я.
Чак узяв мене за руку.
І знову попливло у мене все перед очима...
РОЗДІЛ X
Поділ. Куренівка. Пригода в халупі старого Хихині. "Як там у вас, у
вісімдесят другому?"
Я одержую ціпком по голові.
Бом!.. Бом!.. Бом!..
Малиновий передзвін церковних дзвонів линув, здається, звідусюди.
Я стояв поряд з Чаком-гімназистом на забрукованій площі Богдана Хмельницького проти Присутствених місць.
— У Софії дзвонять і в Михайлівському Золотоверхому,— сказав Чак і кивнув у бік фунікулера, де, обгороджений таким же муром, як і Софія, виблискував золоченими банями собор і стриміла триярусна дзвіниця з голубою банею, по якій були розкидані золоті зірки.
— Ходімо спустимося на Поділ, а там уже трамваєм на Куренівку.
За Присутственими місцями, проти Першого Київського комерційного училища (тепер це середня школа № 6), оточений деревами, стояв пам'ятник.
— Пам'ятник княгині Ользі,— сказав Чак.— Робота Івана Петровича Кавалерідзе,— відомого київського скульптора, кінорежисера і драматурга, який, до речі, вчився у тій же сьомій гімназії, що і я, тільки на кілька років раніше.
На високому постаменті стояла княгиня, а обабіч неї на нижчих — з правого боку, як пояснив Чак,— перші слов'янські просвітителі Кирило і Мефодій, який тримав рукопис-абетку, з лівого — Андрій Первозванний з патерицею, отой самий біблійний апостол, перший з дванадцяти, про якого згадує київський літописець Нестор у своїй "Повісті временних літ", що йому нібито дві тисячі років тому заманулося помандрувати з Херсонеса, або, як його ще називали, Корсуня (це де тепер Севастополь), у Рим, і посунув він чомусь угору по Дніпру (географії не знав, чи що) і на місці теперішнього Києва вийшов спеціально на берег, тицьнув тут патерицею і сказав учням, що були з ним:
— Хлопці! Ото, щоб ви знали, буде тут ве-ели-ике місто! Чесне слово! Я вам кажу!
І поїхав далі через Новгород на Рим.
А минуло ще років п'ятсот, і Кий, Щек, Хорив і сестричка їхня Либідь, хоча не були християнами і про апостола Андрія Первозванного й гадки не мали, справді заснували тут місто й назвали його на честь старшого брата Київ. Так пише Нестор.
Повз Михайлівський Золотоверхий монастир, торохкочучи по вибоїстій дорозі, їхала селянська підвода. З одного боку рядочком, звісивши ноги і тримаючись обома руками за полудрабок, з напруженими обличчями, дивлячись прямо перед собою, сиділо троє вгодованих монахів. Від тряски все в монахів трусилося й підстрибувало: і бороди, і щоки, і червоні носи, і хрести на грудях, і запилюжені чоботи, що визирали з-під довгих чорних підрясників.
Поминувши Михайлівський монастир, ми підійшли до фунікулера.
"Михайлівський механічний підйом. Інженер А. А. Абрагамсон", прочитав я вивіску на верхньому павільйоні.
Чак опустив монетку, турнікет клацнув, пропускаючи його. Я невагомо пролинув услід. Зайшли ми у вагончик і посунули вниз.
З віконця "механічного підйому" видно було Дніпро, по якому, плескаючи колесами по воді, пароплавчик з довгою трубою тягнув баржу.
Труханів острів з хатками й вулицями робітничої слобідки був якийсь незвичайний. І палива задніпровська, без Воскресенських і Русанівських білобудинчастих масивів, без заводських труб, рівна, лісисто-зелена, теж була незвичайна.
Тільки панорама Подолу з безліччю дахів наче знайоміша, хоча, звичайно, будинки були нижчі й більше стриміло хрестів.
"Механічний підйом" спустив нас не до самого низу, як це робиться тепер, а десь до півгори.
Звідти ми вже пішки дійшли до метушливого, гамірного Подолу. Тут стояв неймовірний галас. Рипіли вози, вйокали візники, іржали коні, і гала-галала-галала — на сотні голосів вигукували, кричали, торгувалися, сміялися і лаялися...
Куди там навіть тому Євбазу!
Весь Поділ був запруджений возами, заставлений нескінченними лавками й рундуками, над ними напнуті брудні брезентові тенти і чорні парасольки.
Посередині Подільської площі випиналася кам'яна халабуда з колонами і з архангелом нагорі.
Під тою халабудою (або ротондою, як її називають архітектори) був фонтан, де якийсь дядечко змагався з левом.
— Знаменитий подільський фонтан "Самсон", або "Філіціал",— шепнув мені Чак тихо, щоб не привертати нічиєї уваги.— Вісімнадцяте сторіччя. Автор відомий київський архітектор Григорович-Барський, який і народився на Подолі. Цей фонтан нещодавно підбудували спеціально до 1500-річчя Києва.
Біля фонтана юрмилися, штовхаючись, люди, здебільшого калічні, хлюпаючи на себе водою, яка вважалася, мабуть, цілющою.
Сіли ми на маленький деренчливий трамвайчик, і потарабанив він нас через увесь Поділ на Куренівку, повз брудні немощені подільські вулички з розбитими вибоїстими коліями, мимо дерев'яних скособочених будиночків, критих бляхою, з ганочками під дашками, з віконницями, з білими вишиваними фіранками на вікнах.
За Кирилівською церквою зарясніли сади. Почалась Куренівка.
Ми зійшли з трамвая і попрямували тихими вуличками повз знамениті куренівські сади й городи, що постачали перекупок усіх київських базарів фруктами й овочами.
Адреси старого Хихині ми не знали. Треба було напитувати.
Але тодішня Куренівка не відрізнялася від звичайного села.
Тут усі один одного добре знали. І перша ж зустрічна молодиця з наче акуратно випиляною трикутною щербиною у передньому зубі, в якої Чак спитав, одразу й вказала нам дорогу.
Хихиня жив на порослому дерезою горбі над яром у благенькій, критій очеретом хатинці-курені, може, в одному з останніх козацьких куренів, які дали колись назву Куренівці.
Впритул біля хатки росла старезна висока розложиста груша, яка вже майже не родила. Тільки одна гілка була рясно всіяна дрібними жовтенькими "лимонками".
Більше дерев у садибі не було. За хатою — невеликий город. Зате весь двір засаджено квітами. І рожі, і айстри, і флокси, і чорнобривці... Чого тільки не було, як на пізній осінній час.
Молодиця, якій було по дорозі, поки йшли, встигла розказати Чакові, що старий Хихиня — дивак-одинак, живе сам, бідує, перебивається, як то кажуть, з хліба на воду, але завжди веселий, завжди співає, вирощує квіти і роздає людям. Особливо якщо побачить, що хтось сумний. Люди вважають його несповна розуму, але люблять. Звати його Федот, але всі на Куренівці називають його Хихиня (за те, що весь час хихикає).
Показавши курінь Хихині, молодиця попрощалася й пішла собі вулицею далі, навіть не спитавши, нащо гімназистові раптом знадобився старий куренівський дивак.
Ми ще не знали, що ми робитимемо. Точного плану не було. Та й справді — не прийдеш же просто так і не спитаєш: "А скажіть-но, діду, будь ласка, де росте весел-зілля, сміх-трава, яка робить людей веселими й дотепними, гараздими радісно сміятися і всіх веселити?"
Якби можна було — давно б уже люди знали таємницю отого весел-зілля.
(Продовження на наступній сторінці)