— Значить, просто так, у гості? — усміхнувся дід Салимон. — Будь ласка! Прошу!.. Ну, як живеш? Яку нову авантюру придумали ви з корешем? Га?
Я розгубився. Якось не знав, з чого почати, як заговорити про те, що мені хотілося.
— Чого соромишся? Щось же ж треба, я бачу! — підморгнув дід Салимон. — То давай, ну!
— Та ні, я просто… просто спитати хотів… — нарешті зваживсь я.
— То питай — чого там. Та швидше, не муч. Бо я весь аж тремтю.
— Діду, ви позавчора уночі, перед тим, як на весілля їхати, нічого не помічали?
— Уночі? Позавчора? — дід здивовано опустив куточки губ. — Гм… Уночі… Та, чесно кажучи, не дуже придивлявся, бо… бо темнувато було… А що?
— Ну, не відчували нічого… такого?
— Відчував? Гм… А-а! Здається, вкусило щось. Чи то комар, чи, хай бог милує, блоха. А що?
— Та ні! У такому… у… душевному відношенні.
— А-а… у душевному? Відчував! Відчував! Точно. Мучило мене, що за вечерею я вареника одного з сиром не доїв — скисне ж, думаю, на ранок. У сметані на тарілці залишив.
— От які ви, діду! Я не про те! Я про видіння. Видіння якесь не являлося вам уночі позавчора?
— Тю! Видіння! Та що я хворий який, чи що? Хай —бог милує!
— Та я теж вроді не хворий, а позавчора уночі у вашому садку біля Горбушиноі могили не тільки бачив, а й сфотографував… Ось гляньте! — І я простягнув дідові фотографію.
У цей час я повернув голову в бік Карафольчиного городу і здригнувся — там стояла вся наша гопкомпанія: сам Карафолька, Вася Деркач, Антончик Машєвйький, Коля Кагарлицький і (я навіть не повірив своїм очам) Павлуша з Гребенючкою Вони стояли, по-гусячому витягнувши шиї, і пильно прислухалися до нашої з дідом розмови. Дід, мабуть, давно їх бачив, бо стояв до них обличчям, а я спиною.
— Ану-ну! — дід з цікавістю підніс фотографію до очей. — Що ж то таке? Га?
— Та що ж! Не видно хіба… Я знаю… По-моєму, привид! Без голови!
— Ну-у? — роззявив рота дід.
З хати вийшов племінник діда Салимона.
— Що там таке? — спитав він без особливого зацікавлення, байдуже колупаючи в зубах.
— Ану, Серьожо, іди-но глянь! — гукнув йому дід Салимон. — Ти чоловік грамотний, поможи розібратися. Хлопці онде-о привид сфотографували. У нас в садку. Позавчора вночі.
— Привид? — племінник підійшов, взяв у діда фотографію. Подивився і похитав головою:
— Ай-яи-яй!.. Що ж це ви, дядю! Нехорошо! Кажете, що атеїст, смієтесь із забобонів, а самі привидів у себе в садку розводите. І це тоді, як люди по Місяцю гуляють. Підриваєте авторитет науки. Несолідно.
— Мда-а, — розгублено розвів руками дід Салимон — Конфузія вийшла. Опозорився на старості років. От біда! Що ж тепер робить? Можуть же ж бути неприятності…
— Хіба я знаю… — знизав плечима племінник. — Треба щось придумати. Якось викручуватись.
— А що, як… — задумливо протягнув дід і раптом рішуче повернувся до племінника: — Ану знімай сорочку! — Почім гукнув дівчинці, яка стояла на порозі: — Оксанко, давай плечики.
— Правильно! — підхопив племінник і почав знімати свою білу нейлонову сорочку.
З хати вийшла дружина племінника з пластмасовими плечиками в руках.
— Що це ви… — почала вона.
Але племінник перебив її.
— Цить! Давай сюди! — і, змовницьки прибавивши долоню до рота, він таємничо проказав мені: — Пустимо чутку, що то була… сорочка! Га?
І тільки тут я збагнув, що вони сміються.
Йой! Та це ж справді була сорочка! Звичайнісінька нейлонова сорочка на плечиках, що сушилася на отій вишні в кінці саду. Випрали до весілля, щоб чистеньку вранці вдягнути. Вітер гойдав іі, розмахував рукавами… А я… Ах ти ж.
Перший почав Антончик. Спочатку нерішуче, короткими чергами:
— Хи-хи… Хи-хи… Хи-хи… — Тоді, відчувши підтримку, гримнув розкотисте, на повні груди: — Га-га-га-га-га!
І хлопці, ті самі хлопці, що вчора тільки роти роззявляли і були, так би мовити, у нокауті, догори ратицями лежали, ті самі хлопці реготали зараз із мене, трохи по землі не качалися. І Гребенючка пискляво хихикала. А Павлуша сміявся, дивлячись на мене з гірким співчуттям, як дивляться на п'яного каліку. І дружина племінника (добра, видать, душа) дивилася на мене з жалістю.
Вони жаліли мене.
Вони думали, що я переживаю, що сталась така конфузія, як каже дід Салимон.
Та, люди добрі!
Та, їй же богу, я не переживаю!
Та я радий, страшенно радий, що то не привид був, а сорочка. Та це ж просто прекрасно. Та я просто як на світ народився. До лампочки мені тепер піп Гога, баба Мокрина і вся їхня братія. Не боюся я їх анітрішечки, анікрапе-люшечки. Бо знову стою обома ногами на твердому матеріалістичному грунті.
І я сміюсь, регочу разом з ними. Але сам відчуваю, що надто голосно, надто вже сильно регочу. І вони мені не вірять.
— Ну, то розкажи, розкажи, як же ж ви це встроїли? — пересміявшися, нарешті спитав дід Салимон.
— Та! — махнув я рукою: не хотілося не те що згадувати — думати про це.
— Ну!
— Та! — не піддававсь я.
— От же ж проханий! То давай ти! — кивнув він Павлуші і, звертаючись до племінника та його дружини, сказав — То ж такі хлопці! Завжди щось таке встругнуть, шелегейдики, що пупа порвеш. Спеціалісти! Ну!
Павлуша знизав плечима.
— Ну що? І тебе просити треба? — скривився дід.
— А я тут ні при чому, — хмикнув Павлуша.
— Як? — здивувався дід Салимон. — Хіба ви не вдвох?
— Нє-а! — сказав Павлуша, почервонівши, потім повернувся і пішов геть.
— Отаке! Що сталося? Тю! — навіть розгубився дід Салимон.
— Та вони посварилися! Зовсім! Уже не дружать! — вихопився Антончик.
— Е-е. Не годиться. Що ж це ви? Такі друзяки. Незручня-ак! — протягнув дід Салимон.
Тут уже я почервонів, повернувся і теж пішов геть Тільки у протилежний від Павлуші бік Просто через кладовище, туди, у поле, де тільки вітер, далі від людей.
Ну,тепер усе! Кінець!
Якщо раніше, довівши Павлуші своїми подвигами, що він проміняв мене, героя, на якесь опудало у спідниці, я міг ще простити йому зраду й помиритися, то тепер уже ні. Бо він при всіх, так би мовити, офіційно відмовився од мене.
Все!
Увірвалася наша дружба, як з гнилої мотузки.
Все!
Нема в мене більше друга.
Все!
Розділ XІІ
Нудьга. Я відганяю спогади. Мій вірний друг — Вороний. Солдати. "Восьмьорка"
Минуло кілька днів.
Усього три слова, три невеликих словечка — "Минуло кілька днів…" Написав — і не видно їх. Ніби й не було нічого.
А як же ж вони тяжко, як довго вони минали, ті кілька днів! І довго, і нудно, І сумно, й тужливо — наче в тюрмі, в одиночній камері.
Як на зло, погода знову зіпсувалася.
Дощ періщив з ранку до ночі. Не можна було носа виткнути з хати.
Сядеш біля вікна, вшнипишся у калюжі-хлюпалюжі надворі і тільки слухаєш, як безупинно дзюренчить у ринві вода. І так тобі кепсько, так тобі зле, що й сказати не можна. Наче увесь отой дощ — то суцільні сльози твої.
До чого дійшло — підручники торішні перечитувати став.
А тут ще й мати серце крає:
— Пішов би хоч до Павлуші — не нудився б так.
За тою своєю роботою, за тими громадськими обов'язками вона весь час забувала, що ми посварилися навіки.
А там ще й тато. Душу вивертає своєю музикою.
Прийде з роботи, витягне скрипку та як почне випилювати жалібної — здається, не по струнах, а по жилах твоїх смичком водить. Краще б він уже тою скрипкою по голові мене луснув.
Уперше, мабуть, у житті збагнув я по справжньому, що то за безпросвітна штука — справжня самотність. Коли навіть думкою сягнути нема до кого.
І робити нічого не хочеться, і читати не хочеться, і гратися не хочеться — нічого не хочеться.
Павлуші добре — сидить собі, мабуть, і малює якусь собаку…
А чого це я про нього думаю?! Хай хоч на голові стоїть — мені що! Мені до лампочки! Іуда! Запроданець! Попихач Гребенюччин!
А дощ періщить… А вода у ринві дзюренчить без упину… А калюжі-хлюпалюжі вже всю землю вкрили, і, здається, пливе хата серед хвилястого бурхливого моря. І нема тому морю ні кінця ні краю — безмежне і безлюдне воно, мов за всесвітнього потопу. І здається, сонце вже ніколи не проклюнеться крізь густезні каламутно-сірі хмари.
А в голову непрохано лізуть спогади… Я їх жену, виштовхую, але вони все лізуть і лізуть…
Про робінзонівську епопею на безлюдному острові у плавнях, про мандри у кукурудзі, про незнайомця з тринадцятої квартири, про кіностудію, про лаврські підземелля, про тореадорський бій з Контрибуцією, про ВХАТ з "Ревізором", про атомну бомбу на транзисторах і т. д., і т. п.
(Продовження на наступній сторінці)