І тепер піп Гога не одчепиться від мене. І може заплутати і зловити мене у свої тенета, як заплутав і зловив вш десятикласника Валерія Гепу з Дідівщини, який, не пройшовши по конкурсу у гідромеліоративний, поступив у духовну семінарію і тепер вчиться на попа. Так і я… Павлуша стане художником. Гребенючка теж, Карафолька академіком, Коля Кагарлицький артистом, Вася Деркач фінінспектором, а я… ченцем. З довгими брудними патлами і ріденькою борідкою. У чорній засмальцьованій сутані і з хрестом на шиї.
Думки роїлися і гули у моїй бідній голові, як бджоли у вулику. Це ж іще й маму можуть через мене з депутатів викинути… А що ж! Який же вона депутат, коли в неї синок з хрестом ходить! Добре, хоч вона не бачила попа Гоги у своєму дворі. Сьогодні партійні збори, і вони з батьком прийдуть, мабуть, дуже пізно.
Сидить собі у президії і не знає, бідненька, які чорні хмари клубочаться над нею.
Ні!
Ні-і!
Треба рятуватися. Треба щось робити. Треба людей кликати на допомогу.
Перш за все треба йти до діда Салимона. Поговорити з ним, розпитать, може, він щось бачив, помічав, це ж усе-таки біля нього, майже попід хатою, у його садку. Не міг він нічого ніколи не помічати.
І взагалі треба, може, якусь комісію створити — хай вирішує гуртом це складне наукове питання. Це врешті справа усього суспільства. А то чого воно таке хитре, суспільство, — хоче, щоб настільки важливе загальнолюдське питання вирішував якийсь шминдрик малограмотний із сьомого класу. Чортзна-що! Зіпхнули все на мене одного. Неподобство!..
Але передусім — з самого ранку — до діда Салимона.
З таким твердим рішенням я заснув.
Розділ Х
Я відвідую діда Салимона. Неймовірні дива
Дід Салимон сидів на призьбі і кришив у відро картоплю для льохи. Голова його була обмотана мокрим рушником, і вода з рушника текла по обличчю і повисала сяйнистими краплями на сивих вусах. Дід кривився й стогнав.
"Це ж він на весіллі перепив", — догадавсь я. Ще, чого доброго, туроне, розмовлять не стане.
— Драстуйте, діду, — несміливо привітавсь я.
Він не відповів, тільки кивнув.
— Похмелитися б вам, — співчутливо сказав я.
Він, застогнавши, заперечно похитав головою. Я згадав — дід Салимон ніколи не похмелявся, десь він вичитав, що похмеляються тільки алкоголіки, і відтоді завжди стійко перемучував похмілля.
Я тупцявся на місці, не наважуючись заговорити. Він запитально зиркнув на мене і нарешті розтулив рота.
— Тобі що? Меду?
— Та ні! Ні!
— А що?
— Та ви ж погано себе почуваєте…
— Нічого. Що тобі?
— Та хотів розказати дещо і попитать…
— Розказуй.
І я розказав дідові все і показав фотографію. Дід Салимон вислухав мене уважно, потім глянув прямо у вічі і сказав:
— Я знаю. Я теж усе бачив.
У мене на потилиці задерев'яніла шкіра.
— І ви… теж… бачили… привид?
— Бачив, — спокійно сказав дід Салимон і підвівся. — Ходімо!
"Значить, правда, — у відчаї подумав я. — Значить, привиди реально існують. Значить, після смерті людина, людський дух за фізичним законом Ломоносова — Лавуазье точно перетворюється на привид. І не уникнути мені тенетів попа Гоги. Доведеться-таки бути ченцем".
Дід Салимон повів мене в садок. Біля вуликів зупинився.
— Тс-с! — приклав він палець до губів, потім показав на каплицю: — Дивись.
У чорному отворі напівпрочинених дверей каплиці у глибині щось біліло Але не можна було розрізнити що.
І раптом звідти почувся сухий, якийсь дерев'яний стук.
"Кістки! — похолов я. — Мрець підводиться".
Біле з темряви почало наближатися до дверей — вимальовувалося все чіткіше, чіткіше, чіткіше… І враз у отворі з'явився… лелека.
— Ясно? — усміхнувся дід Салимон.
Лелека! Лелека!
Так он воно що! І стук — це ж лелечий стук дзьобом. Так, виходить, не привид, а лелека. Звичайнісінький лелека. Тю! Так це ж здорово! Це ж прекрасно! Отже, ніяких привидів не існує. І не треба мені ставати ченцем, І піп Гога може тепер кукати. Можна йому показати носа. Ур-ра! Діду! Дайте я вас поці…
Але що це? Я приглядаюсь і бачу, що лелека… без голови. Ворушиться, переступає ногами, а голови нема. Тільки тулуб, крила і ноги.
"Мабуть, він сховав іі під крило, — вирішив я і подумав: — А чи може людина сховати голову під крило… тобто під руку?" І чомусь вирішив, що може, і подумав: "То, мабуть, привид без голови саме так і робиться".
Я пильно придивляюся до лелеки і раптом помічаю, що — ні! — голови таки нема. Оно там, де мусить починатися шия, — рівне місце. Якби він сховав голову під крило, то хоч шию було б видно, а так…
— Діду, — вражено питаю я. — Діду, а де ж його голова?
— Що? Голова? — ніби не розуміючи, перепитує дід Салимон і раптом із стогоном хапається за свою голову: — Ой голова! Голова!
— Що з вами, діду? — лякаюсь я.
— Ой! Так болить, так болить, що не можу! Ні! Краще вже зовсім без голови! — каже дід і раптом, схопивши себе руками за голову, зриває її з шиї і жбурляє в кущі. І голова його котиться по землі, важко підскакуючи, як кавун. Авжеж, як кавун! Дід же Салимон — баштанник.
Я від жаху завмираю. А дід стоїть поряд зі мною — без голови, у білій сорочці — і розмахує руками. Певне, він щось говорить, але я не чую, бо ж нема голови.
І тут я розумію, що дід Салимон — привид. Той самий привид, якого я бачив позавчора уночі.
І ще раптом я помічаю, що вулики, біля яких ми стоїмо, — не вулики, а… гроби… П'ять притрушених землею трухлявих гробів.
І враз віко одного з гробів заскрипіло, піднімаючись, і звідти вистромилась… голова попа Гоги.
— Здоров, рибалко! — І піп Гога зареготав: — Го-га-га!.. Го-га-га!.. А ти вже думав… Ось-ось-о! — він показав мені рукою "носа". Потім враз став серйозний, спохмурнів і мовчки закивав гачкуватим пальцем, кличучи до себе. І посунувся у гробу, даючи мені місце.
І раптом я побачив, що в гробу, поряд з попом Гогою, вже лежить… Павлуша. Нерухомий, із заплющеними очима.
І невимовний жах, не так за себе, як за Павлушу, що, певно, вже не живий, охопив мене.
Я хочу крикнути, хочу кинутися до Павлуші і-не можу.
Щось на мене навалюється, більшає, більшає, більшає…
Я задихаюся, задихаюся, задихаюся… І прокидаюсь.
Розділ XІ
Я таки відвідую діда Салимона. Тепер уже наяву. Он воно що!
Кілька секунд я ще не можу збагнути, що то був сон. Нарешті отямлююсь. Я згадую всі вчорашні події, попа Гогу і своє тверде рішення з самого ранку бігти до діда Салимона.
Батька й матері, хоч і прийшли вони пізно після зборів, уже нема — в полі. Що то значить — передовики, активісти. Я їх майже не бачу.
Нашвидку поснідавши, я побіг до діда Салимона. Біг і хвилювався а що, як він ще не приїхав, весілля ж по кілька днів гуляють. І сам себе заспокоював, та ні, не залишать вони своє хазяйство надовго, на день ще так-сяк, сусідів можна попросити свиню, курей нагодувати, корову видоїти тощо, а більше ні. Та й Комишеваха недалеко, в сусідньому районі, сорок п'ять хвилин автобусом. Приїдуть.
Мені здавалось, що коли я зараз, негайно, не побалакаю з дідом Салимоном, то загину — піп Гога обплутає мене, і я навіки втрачу і маму-депутата, і всіх рідних, і школу, і Галину Сидорівну, і все-все світле й хороше в моєму житті.
Я ще здалеку побачив, що приїхали. З димаря літньої кухні у дворі курився синій димок.
Дід Салимон, жінка його баба Галя, племінник-москвич у білосніжній сорочці, його дружина, фарбована блондинка, і двоє дрібних діточок сиділи у садку за столом і снідали. Зараз підходити, звичайно, було незручно.
Я причаївся за тином, перечікуючи, поки вони поснідають.
Чекати довелося довгенько.
Вони не стільки снідали, скільки балакали — про жениха, який їм не дуже сподобався (особливо бабі Галі), бо весь час мовчав і майже нічого не їв (мабуть, дуже гонористий і не дуже здоровий); про якогось Павла Гику, який, навпаки, весь час кричав і не давав нікому слова сказать і якому його жінка весь час казала: "Сядь, сядь і помовч. Ти тут не найголовніший. Це не твоє весілля"; про закуску, яка була ніби й непогана, але пиріг недопечений, вінегрет кислий, риба пересолена, а яєчка несвіжі…
Я терпляче слухав ці балачки і думав, що я б погодився, мабуть, цілий рік їсти кислий вінегрет, пересолену рибу, несвіжі яєчка і недопечені пироги, аби виплутатися з цієї поганої історії, в яку я сам так по-дурному вскочив.
Нарешті вони поснідали. Гості пішли в хату, баба Галя — мити посуд, а дід Салимон лишився на подвір'ї один. Тепер можна.
— Драстуйте, дідусю! — чемненько привітавсь я, заходячи у двір. — Можна до вас?
— О! Здоров, шелегейдику! — звів догори брови дід Салимон. — Заходь! Що тобі? Меду?
У мене враз затремтіли ноги. Це ж були майже ті слова, І що уві сні. І я відчув, що зараз я скажу теж так, як уві сні, і злякався цього. І не міг наважитися сказати. Тільки ' заперечно похитав головою.
(Продовження на наступній сторінці)