— Ах ви ж гаспиди, іроди, анциболотники трикляті! Горіти вам у геєні огненній, богохульці сопливі! Щоб вас чиряки обсіли! Щоб ваші язики до зубів поприростали! Щоб вас гикавка напала! Щоб вас болячка із'іла! Щоб вас черва сточила! Щоб вам перекидатися у гробовій могилі! Щоб вам ні дна, ні покришки! Щоб…
Під ці нескінченні бабині прокльони ми попрямували до діда Салимона.
А баба — га? Яка була хороша, тиха й лагідна. А тепер, бач, як лається! Не гаразд, бабусю.
Два — один на нашу користь.
Коли ми вже зайшли у двір до діда Салимона, Карафолька сказав:
— Тільки якщо ти серйозно до діда, то їх нікого нема зараз. Сьогодні у шість ранку на автобус подалися всі. У Комишеваху поїхали, на весілля. Дідова сестра онуку заміж оддає. А що ти хотів?
— Та нічого особливого. Просто все-таки це ж його територія. Може, він щось зна. І взагалі…
— М-да! — задумливо промовив Бардадим. — Ну що ж, Ходімо! Тут нам робити нічого. Поки що картина туманна, картина неясна. Єдине, що я можу сказати, — за апарат свій я ручаюсь, він зафіксував те, що було. А що то було — це вже я не знаю.
Розділ VІІІ
"Два кольори мої…" "Геть звідси!" — каже мені Павлуша. Друга атака баби Мокрини
Тепер головне моє завдання полягало в тому, щоб, поки я на коні (бо ви ж знаєте, у житті все буває), про мій всесвітньо-історичний подвиг якнайшвидше дізнався Павлуша. Щоб якнайшвидше він розкаявся у своїй зраді, заплакав, щоб я міг його простити і ми помирилися. Бо, слово честі, мені уже набридло… Але як зробити, щоб він дізнався? І не видно його ніде. Звичайно, хтось із хлопців йому нарешчі розкаже. Та коли? Це може бути й завтра, і післязавтра, і через три дні. Не просити ж когось спеціально. І не йти ж самому доповідати.
О! Гребенючка! Треба діяти через неї. Треба якось ненароком їй усе розказати, а вже вона йому переповість точно. Головне — ненароком. Щоб вона не здогадалася, що спеціально.
Гребенючка жила на довжелезній вулиці Гагаріна, що вела від автобусної зупинки аж до річки.
Попрощавшися з хлопцями, я побіг на ту вулицю. Гребенючку я побачив ще здалеку — вона з сапкою поралася на городі.
Безтурботно помахуючи лозинкою, я пройшов повз її двір, навіть не глянувши на неї, одвернувшись у протилежний бік.
Головне — ненароком. Щоб вона не здогадалася… Минувши кілька хат, я повернув і пішов назад.
Вона не бачила мене.
Дійшовши до автобусної зупинки, я знову пішов вулицею. Тепер я вже стиха насвистував щось бадьореньке.
Вона не чула. Бо навіть не підвела голови.
Пройшовши кілька хат, я повернув назад. Тепер я насвистував уже голосніше.
Вона однак не чула.
Дійшовши до автобусної зупинки, я знову повернув назад.
Головне — ненароком, щоб вона не здога… Я вже вголос співав пісню:
Два кольори мої, два кольори,
Оби на полотні, в душі моїй оба.
Два кольори мої, два кольори,
Червоний — то любов, а чорний — то журба.
Що-не може людина йти і співати? А як у неї настрій гарний! Дуже просто!
Вона тільки вимахувала сапкою — аж мелькало. Мовби то не я співаю, а жаба кумкає.
Коли я увосьме ненароком проходив, співаючи, вулицею, сусідка її, тітка Уляна, вийшла на поріг і з-під руки глянула на мене. І дивилася довго, аж поки я не зник з очей.
А Гребенючка навіть не ворухнулася в мій бік. Позакладало їй, чи що? Глуха тетеря! Це я так цілий день ходитиму.
Я взяв грудку й ненароком кинув у неї. І вцілив по нозі. Вона не випросталася, тільки голову повернула:
— Ти чого?
— Нічого, — спокійно сказав я і ненароком спитав: — А що ти робиш?
— Танцюю! — відповіла вона, продовжуючи сапати.
— А я сьогодні вночі на кладовищі був… — почав я.
— Ну й дурень, — мовила вона і повернулася до мене спідницею.
— Ах ти ж зараза! — ненароком (от уже, слово честі, ненароком) сказав я, схопив грудку і шпурнув у ту спідницю. А що б, ну що б ви зробили, коли б із вас отак збиткувалися?
І тут раптом позаду почув:
— З дівчатами б'єшся? Олександр Македонський! Я рвучко обернувся.
За кілька кроків від мене стояв… Павлуша. От ти ж! Ну!
— А що ж? А що ж вона обзиває! — вигукнув я.
— А чого ти до мене лізеш? Чого? — вигукнула Гребенючка. — Я тебе кликала? Ходить тут, ходить, підсвистує, співає… "Два кольори мої, два кольори", "Червоний — то любов…" Дев'ять разів пройшов. Чого, питається? Чого?
Значить, бачила! Все бачила, зміюка, а вдавала, ніби не помічає!
І ще — "червоний — то любов…" Ти бач, на що натякає!..
Павлуша дивився на мене якимись зовсім білими очима.
Він уже, мабуть, думає…
Та потрібна вона мені!
Та триста лєт!
— Та я ж… Я ж хотів…
— Іди звідси! — глухо сказав Павлуша.
— Я… я можу піти… Такі… Але ти… ти… — мені забракло слів. — Я, може, сьогодні привида сфотографував… От! Уперше в історії… От! А ти… ти можеш малювать кущики і квіточки хоч двісті років. Альфрейщик!
Я повернувся й пішов вулицею в бік річки.
Я йшов, не помічаючи дороги.
Тисячі кицьок дряпали моє пошматоване серце.
Отакого облизня піймав я від своєї нещасливої, своєї підступної зрадливої долі. Отак зле насміялася вона з мене. Таку викрутасисту дулю мені зсукала. Ото вже справді — у кого доля, а в мене дуля. Одна буквочка, а скільки в пій глуму, скільки сорому і ганьби.
Ішов же я з тим, щоб ненароком розказати тій клятій Гребенючці про свій подвиг, щоб вона переповіла Павлуші, щоб він заплакав, каючись, і щоб ми помирились.
А що вийшло?
Вийшло, що він мені сказав "іди геть", як найлютішому ворогові.
І прірва, що пролягала між нами, стала ще глибшою і страшнішою — так просто не перескочиш Зриваються з-під ніг величезні валуни і з гуркотом летять у ту прірву. А на дні її, наче Терек у Дар'яльській ущелині, реве й нуртує річка сльоз моїх невиплаканих (бо не вмію я плакати). А сам же, сам же винен! Ну що б було не кидать тісі грудки їй у спідницю, як вона "дурня" мені пустила! І Павлуша б тоді нічого, і вона б тоді не сказала, що я до неї лічу, що дев'ять разів пройшов. А він тепер чорт-багьказна-що думає. Думає, мабуть, що я закохався у неї і хочу відбити її у нього. Він же знає, що я люблю Вальку Малиновську, чу, що в Києві. Танцюристку струнконогу, що в балерини готується. На біса ж мені його Гребенючка?! Ну на біса?!
Еге, доводь тепер, коли так вийшло. Які в нього очі були! Дай йому тоді пістолета в руки — убив би, мабуть.
А день який!
То цілий тиждень хмарно було, дощик накрапав, забули вже, як те сонце виглядає, не купались ні разу.
А тепер! На небі — ні хмарини. Сонечко усміхається радісно у свої вуса променеві. Теплий вітрець повіває — наче мати ніжно гладить ласкавою рукою.
Про таку погоду дід Салимон завжди каже: "От погода! Ті, що вмерли, каються".
А мені навпаки — вмерти хочеться: такий настрій.
Цікаво — чи плакав би тоді Павлуша? Мабуть, що ні. Звісно, не сміявся б. Був би серйозний для годиться. Губи огак стулював би, як він уміє, коли йому Галина Сидорівна накачку дає. Але не плакав би. Ішов би за труною моєю у парі з Гребенючкою, зиркав на неї і думав: "Хоч би швидше скінчився тон похорон та піти б малювати її портрет".
А я за законами фізики перетворюся на привид і темними негожими ночами витатиму на кладовищі над могилами. О господи! Як це сумно и нецікаво без кінця і краю весь час витати на кладовищі.
ІІевже це справді привиди витають тільки на кладовищі?
Хоч би на стадіоні під час футболу, то ще півбіди, а на кладовищі… О-о-о… Як це погано! Завжди бачити перед собою хрести й могили! Це жахливо! Можна збожеволіти. Я не хочу бути привидом. Краще просто так умру, щоб не було нічого.
— Чого сумуєш, синку? Чого такий невеселий? — почув я раптом лагідний голос і аж здригнувся. Звів голову — назустріч мені йшла баба Мокрина. Тю! Тільки-но: "щоб вас черва сточила", і враз "синку" — голос медом точиться.
— Розумію, розумію тебе, милий, душа твоя збентежена, у смятінні. Думки суєтні, мирські поступаються місцем думкам високим, духовним. Про життя і смерть, про суть усього сущого…
Мені стало моторошно — вона ніби читала мої думки.
— Не тривожся, янголе, радіти, а не сумувати треба. Адже саме тобі явилося видіння, тобі сей знак, на тебе перст указующий. Саме тебе обрано. Значить, ти не такий, як усі.
Я насупив брови — ич, куди забирає! Вона одразу помітила це.
(Продовження на наступній сторінці)