І що йому бракувало? Так же ж нам добре було удвох. Так же ж ми гарно мріяли удвох про ту славу всесвітню… І стільки зусиль на здобуття її витратили марно… І раптом він кинув мене і пробивається до слави сам. Ну хіба це не зрада? А що, як він справді стане великим художником? Хіба це по-товариському? Він стане великим художником, лауреатом. А я лишусь отаким смішняком, що тільки кипить і булькає, а толку ніякого.
От і зараз. Ну куди я іду? І чого? Іду фотографувати привид. На Горбушину могилу. Сміх! Повірив, що душа і розум людський за законами фізики перетворюються на привид. І хто це сказав? Теж іще класик виріскався! Філософ-теоретик! Антончик Мацієвський, дрефло і нікчема.
Які там привиди! Ніяких привидів у нас і близько нема. Подумаєш, в Англії. За кордоном, у імперіалістів, справді все це може бути — у них і ку-клукс-клан, і гангстери, і негрів убивають, і привиди, звичайно… А в нас — наука, космонавти, піонерська зоря і зарядка по радіо.
Так що — не йти, може?
Ех, якби можна було…
Так завтра ж хлопці дізнаються — засміють. І для чого ж я тоді апарата крав? Однак уже Бардадим кінцівки повисмикує.
Піду. Звісно, ніяких привидів там нема, але для очистки совісті піду.
Погода зіпсувалася. Знявся вітер. По небу гінко йшли темні клубочасті хмари. І повний місяць, що півгодини тому осявав усе навколо, тепер ледь прозирав крізь хмари світлою плямою, а то й зникав зовсім.
Але я подумав, що погана погода — якраз для привидів гарна погода. В усіх книжках привиди з'являються саме під час негоди, коли виє вітер, січе дощ, шаленіє шаруга…
Пригнувшись, я пролажу між воринами і, по-лелечому переставляючи ноги (щоб менше шарудіти), обережно простую Карафольчиним городом. Ось уже й дідова картопля.
Тихо. Всі сплять. Тільки в хаті діда Салимона хтось заливисто, з викрутасами хропе: то густо й скрипучо, як старий тартак, то високо й тоненько, наче лобзиком випилює. Мабуть, племінник-москвич. Надто вже складно, інтелігентно, по-городському. Зі свинарника йому в тон підрохкуе льоха. Я навіть розвеселився від цього дуету. І стало мені не страшно аніскілечки. Чого я, дурний, боявся? Ось зараз дійду до каплиці, хвилин з п'ять почекаю, клацну кілька разів каплицю, щоб у хлопців ніяких сумнівів не виникло, що я тут був, і піду додому. Заздалегідь зняв з об'єктива кришку, поставив палець на кнопку затвора. Чого там чекати п'ять хвилин? Можна й зразу клацнуть і йти додому. Он люди вже десятий сон бачать, а я, як дурень, у негоду (ич, який вітер!) по кладовищу вештаюся. Придумав! Устругнув! Павлуша і бровою не поведе. Тільки хмикне зневажливо: "Подумаєш, кладовище! Ах, як оригінально! Вроді ми з тобою не ходили вже викопувати діда Салимонового предка-запорожця з могили і в Києві в Лаврі не були уночі. Посоромився б!"
І мені справді стало соромно, що я так нецікаво, неоригінально придумав.
Не буду, звичайно, чекати ні хвилиночки. Дійду до каплиці і одразу назад.
Я минув свинарник, переліз через погрібню і, мацаючи перед собою руками, щоб не перекинути вулики, посунув у садок.
Он уже в кінці саду вимальовується на тлі неба Горбушина каплиця.
І враз… Враз холодні слизькі мурашки потягли мою душу по спині униз, у п'яти. Та й у п'ятах душа моя не втрималась, вискочила і пішла в землю. Я заціпенів без душі, порожній, як бубон. Нічого в мені не було, нічогісінько. Крім жаху.
Біля Горбушиного склепу стояв… білий привид. Білий привид без голови. Стояв, гнівно розмахуючи руками. А зі склепу чувся приглушений стогін. Я трусонув головою. Привид не щез. Я протер очі рукою.
Привид був на місці. Старий козацький скарбник Захарко ходив навколо могили свого підступного вбивці і мстиво сварився кулаком.
Я ущипнув себе за руку (може, я сплю, і це мені мариться). Боляче. Ні, не сплю.
Привид стояв, трагічно розмахуючи руками. Білий. Без голови. Я бачив його дуже чітко на чорному тлі каплиці. І оте темне біля шиї — то ж, мабуть, плями крові.
Раптом здалося, що він наближається до мене, А я не міг зрушити з місця від страху. Минула секунда, дві, три… Ні, не наближається. Ходить біля каплиці й свариться кулаками. А крізь шум вітру явно чути з-під землі стогін і плач сотника Горбуші.
Я вже ладен був дременути навтьоки, аж згадав про фотоапарат, що тримав у руці.
Знімай, дурню, це ж те, заради чого ти йшов!
Знімай, ну!
Це ж…
Я підніс апарат до ока, навів на привид і клацнув. Ну, зараз щезне. Але привид не щезав.
Це суперечило всім моїм знанням про привиди. І тут мені стало зовсім моторошно. Я почав помалу задкувати до вуликів. А очима прикипів до привида, не зводячи з нього погляду. Я не міг повернутися до нього спиною. Мені здавалося, що тоді він кинеться на мене ззаду і схопить руками за горло. Це закон. До привидів не можна повертатися спиною. Вони цього страшенно не люблять.
Тільки стукнувшись задом об вулик і почувши, як загрозливо загули в ньому бджоли, я на мить одірвав погляд від привида, щоб нагледіти шлях до втечі. Так само задкуючи, і я переліз навпомацки через погрібню.
І вже як зайшов за свинарник, лише тоді, востаннє кинувши погляд на привид, повернувся і дав драчки.
Загорожу я перескочив з ходу, навіть не зачепивши верхньоі ворини. Такому стрибкові міг би позаздрити колгоспний жеребець Електрон.
Я біг вулицею, весь час озираючись, чи не женеться за мною привид старого Захарка. І часом мені здавалося, що позаду в темряві щось біліє. Тоді я вмикав надзвукову швидкість, бо навіть вітер уже у вухах не свистів.
Я не пішов, звісно, спати в хату, але й надворі лишатись побоявся. Заліз у сарай, де стояла наша корова Контрибуція, і зарився там з головою в сіно. Мені треба було, щоб поряд була жива душа, хай навіть коров'яча. Мене заспокоювало її сонне зітхання. Під це зітхання я й заснув нарешті.
Розділ VІ
Іду до Бардадима. Бий! Нокаут! Мій тріумф
І дивно, незважаючи на такі страшні переживання, мені нічого-нічогісінько не снилося в ту ніч, і я спав як убитий. Тільки заснув, як одразу й прокинувся. Уже був ранок, і мати доїла Контрибуцію. Коли я заворушився, вона одразу побачила мене і не здивувалася. І не лаяла. Тільки спитала насмішкувато:
— Ну, як риба? Щось не бачу.
Дід таки повірив моїй брехні про нічну рибалку з Бардадимом, а той увечері так і не приходив.
— Та… — махнув я рукою: мовляв, не питайте, нема чим хвалитися, і, вибравшися з сіна, боком, ховаючи під сорочкою апарат, вишмигнув повз матір із сарая.
До Бардадима! Негайно! Поки він не прийшов. Бо подумає, що я таки насправді вкрав. Може, вмовлю. Все йому поясню. Все-все! Там же в апараті доказ. Ой, тільки б вийшло щось на плівці. Тільки б вийшло.
У голові в мене все крутилося, стрибало й переверталося…
Бардадим, пирхаючи, умивався на подвір'ї біля криниці.
Я важко зітхнув і рішуче підійшов до нього.
— Гришо!
Він підвів на мене мокре обличчя.
Я простягнув йому апарат.
— Бий, Гришо! Бий! Це я твого апарата вкрав. Бий! — Я підставив йому свою пику і замружився, чекаючи удару. Але удару не було.
— Для чого брав? — пробасив Бардадим.
— Привида вночі знімав… На Горбушиній могилі.
— Зняв?
— Зняв.
— Бре!
— О! — черконув я себе долонею по шиї.
— Ану ходімо проявимо.
— Ходімо, — писнув я, ще не вірячи, що так легко минулося.
На ходу втираючись рушником, Гриша повів мене в хлівець, де в нього була обладнана фотолабораторія.
Потім у цілковитій темряві, що аж очі боліли витріщати, він щось клацав, шарудів плівкою, хлюпав у якихось мисочках. Я тільки догадувався, що він дістає з апарата плівку і пхає її у проявник, промиває і знову пхає у фіксаж.
Я з трепетом ждав.
Невже нічого не буде?
Нарешті він одчинив двері хлівця і вийшов, тримаючи в руках мокру плівку. І одразу підніс її до очей, роздивляючись.
— Ну що? Що? Що? — аж підскочив я од нетерпіння.
— Та цить! — кривився він спершу і мружив очі, вдивляючись у плівку. І раптом вигукнув:
— Єсть! От чорт!.. Єсть!.. Щоб мене грім побив, щось єсть! От чорт!..
Обличчя в нього було по-дитячому розгублене.
— Дай! Дай! — схопив я його за руку.
І він, що іншим разом обов'язково дав би мені за таке ляща, покірно схилився, показуючи мені плівку.
Ой! Єсть! Таки єсть! Правда, не дуже чітко, навіть дуже не чітко, але єсть! Видно білий обрис Горбушиної каплиці (негатив же!) і на ньому темний силует — тулуб, руки, а голови нема…
Мене враз охопило таке почуття, що я й переказати не можу. Ото є російське слово "восторг". Так ото саме той "восторг" мене охопив. Бо в ньому є оте "вос", що ніби догори підносить. А мені здалося, наче я стою вже не на землі, а на якійсь повітряній подушці (як оті сучасні кораблі). І та подушка росте й підносить мене все вище и вище.
Матінко моя! Невже ж це я зробив таке, чого ніхто в світі ще не робив! Сфотографував привида, живого привида сфотографував!
— Ану, розказуй, як це було! Тільки не бреши, бо… — Бардадим підніс мені до носа свій кулачище. Але я спокійно одвів його від свого носа. Чого мені боятися? Чого б це я брехав?
І я розказав Бардадимові чистісінько все, навіть як наввипередки хропли племінник-москвич і льоха.
(Продовження на наступній сторінці)