І що б я не згадав, завжди — хай ти луснеш! — той Павлуша в голову лізе, завжди це з ним зв'язано, завжди там він обов'язково. Наче в мене і не було свого особистого життя. А тільки спільне з ним. Ніби сам я не ціла людина, а півлюдини. З одною ногою, одною рукою, півпуза і півголови. А друга нога, друга рука, другі півпуза і півголови — Павлушині. От же ж, їй-богу!
Я вже себе навіть по лобі кулаком бив, щоб вибити ті спогади, але марно. "Це, мабуть, од того, що я весь час сиджу на місці, без дії, — нарешті вирішив я. — Треба рухатися, треба діяти, щось робити, і ті спогади самі вивітряться".
Я скочив з підвіконня і почав рухатися — швидко ходити по хаті з кутка в куток, спершу просто так, а потім розмахуючи руками.
Дід Варава, який куняв на печі, розплющив одне око і спокійно запитав:
— Сверблячка напала? Чи вкусило щось?
— Зарядку роблю, — збрехав я. Не пояснювати ж, що то я спогади з голови таким чином виганяю.
І все-таки ці кілька днів минули.
Якось, прокинувшись уранці, я побачив, що дощу вже нема і сяє сонечко.
Мені трохи полегшало. Я вивів надвір велосипеда, защепнув на правій нозі холошу дерев'яною прищіпкою для білизни (я завжди це роблю, щоб холоша між ланцюг і зубчики передачі не заскакувала), сів і поїхав.
Чисте сонце купалося у брудних калюжах і робило їх чистими.
Я з розгону врізався в калюжі, і вони розліталися врізнобіч сонячними бризками.
Виїхав за село і помчав польовою дорогою. Вітер свистів у вухах якоїсь веселої пісні без слів А потім зненацька з'явилися слова. То вже був не вітер. То назустріч мені ішли солдати. Ішли, дружно співаючи бадьорої похідної пісні:
Путь далёк у нас с тобою,
Веселей, солдат, иди,
Вьётся, вьётся знамя полковое,
Командиры впереди.
Солдаты,
В путь, в путь, в путь!
А для тебя, родная,
Есть почта полевая,
Прощай, труба зовёт.
Солдаты, в поход!
І після цих серйозних слів вони раптом ушкварили на той самий мотив дитячого віршика, що ото вчать у дитсадках:
Наша Таня горько плачет,
Уронила в речку мячик.
Тише, Таня, Танечка, не плачь,
Эх, не утонет в речке мяч.
Солдаты,
В путь, в путь, в путь!
А для тебя, родная,
Есть почта полевая,
Прощай, труба зовёт,
Солдаты, в поход!
Я з'їхав на узбіччя і став, пропускаючи їх. Вони всі були дуже молоді, ці солдати, більшість із них, мабуть, ще й не голилися, і той дитсадівський віршик був іще свіжий у їхній пам'яті. І вони так весело й дружно співали, що мені стало заздрісне. Добре, мабуть, бути солдатом і відчувати себе у такому гурті. Іти отак полем і співати.
Солдатів і взагалі військових ми бачили часто. Кілометрів за п'ять від нас, за Дідівщиною, у лісі були військові табори, а далі, в степу, — артилерійський полігон.
І вже з рік, а то й більше в центрі села біля сільмагу на стовпі під репродуктором висіла дошка з об'явою:
ВНИМАНИЕ!
На полигоне постоянно днем и ночью производятся стрельбы. Красный флаг на вышках — на полигоне стрельба. Выпас скота, сбор грибов и ягод в районе полигона — только с разрешения начальника полигона.
І хоч гупало на тому полігоні далеко не щодня і не щоночі, випасати худобу і збирати гриби та ягоди ніхто туди не потикався, навіть з дозволу начальника. Тільки ми, хлоп'ята, кілька разів ходили туди шукати порох, гільзи та інші боєприпаси. Та й то більше "на слабо", як хтось зачепить ("От слабо тобі!..") і без особливих результатів.
Солдати через наше село їздили весь час, на всяких машинах, на мотоциклах, на бронетранспортерах, на гримотючих здоровеннецьких тягачах, для яких спеціально були одведені грунтові дороги поза селом.
А в суботу солдати приходили до нас у клуб на танці. І ми любили товктися біля них і слухати, як вони жартують. Особливо подобався нам невисокий, але весь якийсь ловкенький солдат із Рязані, на ім'я Митя Іванов, рудий і кирпатий.
Він невтомно кепкував зі свого друга, удвічі за нього вищого, вайлуватого здорованя Всеволода Підгайка.
Побачивши, наприклад, що повз них проходить якась гарна дівчина, Митя Іванов зненацька голосно вигукував:
— Солдат Підгайко, стру-унко! Рівняння на середину!
Підгайко червонів і махав рукою:
— Та ну тебе!
Тоді Митя Іванов починав йому вичитувати:
— Солдат є що? — суворо питав він і сам відповідав: — Солдат є військовослужбовець, який уміє — що? — відмінно володіти зброєю; який досконало знає матеріальну частину і який неухильно виконує — що? — накази свого командира. А Ти, Підгайко? Ти ледар, нехлюй і сачок. Ти думаєш тільки про їжу і про дівчат. Ганьба! До якого життя ти дійшов! Який приклад ти показуєш підростаючому поколінню? — широким жестом він вказував на нас, хлопчаків. — Ганьба! Мені соромно за вас, солдат Підгайко! Два наряди поза чергою! І три години стройової. Кру-гом! Від мене до наступного стовпа кроком руш! Пєсню!
Останні речення він вимовляв якимсь особливим голосом, видно, наслідував когось, старшину, чи що.
Солдати при цьому завжди реготали, мабуть, було схоже.
Взагалі вони були дуже хлоп'якуваті і подібні до нас, ті солдати. Передражнювали своїх командирів, як ми вчителів, розказували, що хтось із них ходив у "самоволку" (тобто без дозволу начальства — на зразок того, як ми прогулювали, "пасували" уроки).
І весь час жартували й сміялися.
А по-моєму, жарти в житті найголовніше. Життя, по-моєму, не може бути без жартів. Я от, наприклад, боюсь поважних дорослих людей, які не розуміють і не люблять жартів. По-моєму, це лихі, негарні люди. І навіть якщо вони й не зробили ще нічого лихого, то здатні зробити і колись-таки зроблять.
А веселі, дотепні люди — дуже, по-моєму, потрібні для життя, потрібніші за серйозних, поважних і суворих. Бо серйозні й поважні тільки наказують та покрикують. А якийсь жартун скаже дотепне слово, і одразу легше працювати людям, і робота спориться, коли серед людей веселий чоловік. А коли начальник веселий і вміє жартувати, то взагалі чудово. От у нас такий голова колгоспу Іван Іванович Шапка. А був колись головою Припихатий, поважний і суворий, увесь час тільки кричав і руками розмахував. І од того розмахування колгосп розвалився. А цей не кричить ніколи, тільки жартує, і колгосп — перший у районі.
І я певен, що і в бою отой Митя Іванов і той Підгайко швидше вчинять геройський подвиг, ніж хтось інший.
І то нічого, що Митя Іванов іде оно в строю останнім (бо найнижчий). Однак він не останній. Я певен, що оту "Таню" дошкільнячу він перший заспівав, а всі підхопили.
Проходячи повз мене, Митя Іванов підморгнув і всміхнувся. І так мені захотілося побігти слідом і, пристроївшись за ним, закрокувати і підхопити пісню. Але… якби ж то я був хоч у другому класі… А так…
Та однак зустріч із солдатами якось одразу підняла в мене настрій, і я помчав польовою дорогою з подвоєною швидкістю, і в душі моїй сама собою виспівувалася, вимулікувалась ота хвацька солдатська пісня: "В путь… в путь… в путь…"
Ех як я люблю отак-о мчати на велосипеді серед безкрайнього поля або степу, чи лісовою стежиною, чи понад річкою по мокрому піску попід самісінькою водою (то кравше, ніж асфальт!).
Молодчинка отой руський мужик Артамонов, що велосипед видумав! Що б це люди робили без велосипедів! У нас усе село на велосипедах їздить: і в поле, сапку до рами прив'язавши, і на базар, кошики до багажника и до керма приторочивши, і куди хочеш.
Взагалі велосипед зараз — це основний на селі транспорт. Так каже дід Салимон. У місті на велосипедах тільки діти й спортсмени їздять, а в селі усі. У місті ви старої жінки на велосипеді зроду не побачите. А в нас яка-небудь сімдесятилітня баба Палажка педалі накручує, аж гай шумить, і ніхто й не дивиться, ніби то не стара баба на велосипеді, а дівчина-спортсменка.
Я люблю своє вело, як колись, мабуть, козак-запорожець коня любив. Навіть уявляю, що це мій кінь бойовий. І я лагідно називаю його кінським іменем — Вороний. Бо в нього чорна рама.
І здається мені — ні в кого в світі нема такого баского коня, як у мене.
— І-го-го-о! — так голосисто заіржав він на все поле, що я аж захрип.
Хіба є для такого коня які-небудь перешкоди!
Гоп-ля! — з ходу перескочив він якийсь дрючок, що лежав на дорозі.
Гоп-ля! — перескочив вибоїну.
Го… Геп! Ляп! — перескочив я кермо велосипеда, пролетів кілька метрів у повітрі і з усього розмаху гепнувся пикою у рідке багно.
А щоб… Тьху!
Тьху!
То була не просто калюжа, як мені здалося. То був рівчак ущерть залитий водою.
Мій Вороний лежав на боці, якось трагічно, неприродно задравши вгору переднє колесо. Я підійшов до нього, і зойк розпачу й горя вирвався з моїх грудей. Переднє колесо було скручене у якусь страшну спіраль. "Восьмьорка"! Такої жахливої "восьмьорки" я ще ніколи не бачив.
А до села кілометрів зо два.
От халепа! І чого я такий нещасливий! Завжди так. Тільки мені трохи легше стане, тільки настрій покращає, тільки здасться, що життя усміхається мені зяову, як доля одразу — лясь! — по пиці. І я в калюжі. Ех!..
(Продовження на наступній сторінці)